Війна — це завжди жах. Це реальність, в якій зараз існуємо, про яку говоримо, пишемо, яку передаємо з допомогою різних видів мистецтв. Нема сфери в Україні, яку б не торкнулася війна, і драматургія тут не виняток.
19 листопада в Підземному переході «Ваґабундо» відбулося читання сучасної драматургії «Хто такий рядовий Тригер?». Організували подію громадська організація «Д.О.М.48.24» і «Театр на валізках».
На читанні прозвучали уривки п’єс сучасних драматургів: Андрія Бондаренка, Катерини Пенькової, Олега Михайлова, Ірини Гарець. Ці роботи вже мали сценічне втілення в США, Німеччині, Польщі — і плануються до показів в інших країнах.
Читання створили під керівництвом режисерки новоствореного «Театру на валізках» Ірини Гарець. Його склад — молоді акторки. Зал був повен відвідувачів. І ніхто не пішов розчарованим.
«Ми свідомі, що говорити про війну під час війни потрібно. Розуміємо, що уникаючи цих розмов, не наближаємо перемогу і не знайдемо способів, як впоратися з реальністю: як тут і зараз, так і в майбутньому. Це не розвага, а реальність — така, яка вона є. Пошук спільних і приватних тригерів, з якими треба працювати як спільнотам загалом, так і індивідуально», йшлося в тексті, який супроводжував подію.
Але спочатку визначимося з поняттями. «Тригер» — це термін, що визначає явища чи предмети, які запускають певні події чи механізми. З англійської мови тригер (trigger) перекладається як «спусковий гачок». У психології це явище працює як стимул, що викликає у людини неконтрольовану реакцію: паніку, флешбек, страх чи агресію. І ці читання були про той самий «спусковий гачок», який змушує відповідати на різні страшні події нашого життя.
Висока майстерність акторок, чіткість виконання та здатність тримати увагу глядача від початку до кінця дійства — все це створювало атмосферу справжнього театру.
Сучасна українська п’єса реагує на наболілі теми сьогодення — війну та її наслідки. Жінки, які не отримують звісток, чи живий їхній воїн/чоловік/брат/батько; жінки, які волонтерять для ЗСУ, віддаючи всі свої сили для перемоги; жінки, які майже живуть у метро зі своїми дітьми та домашніми улюбленцями під час бомбардувань; жінки, які пережили страх і насильство; жінки, які будують своє життя, незважаючи ні на що.
Усі ролі читали акторки, тому в центрі уваги — жінки.
Кожна прочитана п’єса була своєрідним закликом до глядача замислитись, як у кожному з нас відгукується війна, з огляду на внутрішній досвід. Це пошук відповідей на питання, як справлятися з горем і бідою, які щодня приходять до українських родин.
Це про те, як люди переживають війну навіть уві сні, фізично відчуваючи все, що відбувається, — як наяву. Це про філософію вибору. Про те, чи існує вибір взагалі. І про відповіді на непрості питання: ким ми є; як сприймаємо навколишній світ; де стирається кордон між реальністю та нічними жахіттями; а де реальність і є жахіттям, в якому змушений прокидатися кожен з нас.
Один з епізодів читання нагадує відому філософську притчу про ченця Чжуан Чжоу, якому снилося, що він метелик. І коли він був метеликом, то не знав, що він Чжоу. Але коли прокинувся, дуже здивувався, бо тепер не знав: чи то Чжоу наснилося, що він — метелик, чи то метелику наснилося, що він — Чжоу. Це нагадування нам, що життя — непередбачуване, і кожен може перетворитися з метелика на воїна.
Остання сцена з читання була найстрашнішою і найважчою. Це діалог між катом і так званою жертвою, між звіром та людиною, між темрявою та світлом. Погрози, зґвалтування, тортури. Але світло врешті-решт перемагає пітьму.
Цей уривок починався як драма (допити, тортури, насильство), а закінчився містикою (кат стає привидом, фантомом, який усвідомлює власне безсилля). І тепер кат боїться, страждає, вмирає знову і знову в персональному пеклі, яке створила йому колишня жертва. Так кожен з нас має подібне пекло для свого ката і виконує свої обов’язки судді, розділяє і панує.
Ми у своїх стражданнях не самотні, бо вони зараз трапляються з кожним, і кожен все одно робить далі, що може.
То що нам каже сучасна українська драма?
Що потрібно говорити про власні травми. Тоді стає легше, а жах, який ми пережили, стає розділеним, не таким важким. Співпереживання та емпатія лікують душу. І це дає нам реальну перевагу в цій війні, тому що тригери працюють на нас, а не ми на них. Тому що ми тепер стали іншими — ми перетворилися.
І тоді, глибоко всередині, народжується не страх, а гнів. Не відчай, а міць. Не біль, а радість. Не ненависть — любов.
Фото: Антон Куба
