Як культура «пішли на каву?» впливає на спільноту творчих людей?
Ось що мистецтвознавиця та докторка наук Надії Бабій, яка досліджувала «Альтернативні простори кавʼярень західноукраїнських міст кінця ХХ сторіччя в контексті цивілізаційної приналежності», пише про це.
Історично так склалось, що культура кавʼярень в Івано-Франківську (Станіславі, Станіславові) є однією з найусталеніших. У кавʼярнях перетинались усі покоління та стани, це середовище можна вважати найдемократичнішим з усіх неофіційних. Найбільшого поширення ці заклади громадського харчування отримали в часи Австро-Угорської імперії наприкінці ХІХ століття. Кавʼярні забезпечували потреби міжособистісної комунікації, були місцем реалізації багатьох публічних культурних практик.
Навколо культури кавʼярень створено багато наративів, що пояснюють гайдегерівський зміст «проживання» через звʼязок людини з місцем і через місця із просторами. Міста, міські кавʼярні рефлексували місцями, де розгортаються різночасові життєві події героїв літературних та автобіографічних романів, поетичних творів, бардівських пісень. Філософ Володимир Єшкілєв влучно надає цій культурі цивілізаційної характеристики, в якій існує чітка привʼязка до політикуму, а заразом з тим відмінний поділ на «своїх» та «чужих». Філософія харчування обумовлює світоглядні цінності:
«Люди “Цивілізації кав’ярень” не запрошували до свого дому будь-кого й воліли зустрічатися з діловими та лівими десь на нейтральній території (…) люди кав’ярень не лише здійснюють ритуал взаємного пізнання. Вони тим визнають свободу іншого як свободу вибору не лише страв і напоїв, але й вибору своїх шляхів та цінностей…Цивілізація кухні принципово не пропонує вибору…Тому що общинне життя не передбачає “іншого” та “окремого”».
Цивілізаційну, символічну модель відводить гастрономічним закладам і Юрій Андрухович, описуючи частково вимислені обʼєкти у своїх романах, що відсилають нас до знайомих прототипів. Важливо, що в історичних реаліях конкретних топосів ці моделі озвучувались у самоназвах закладів громадського харчування. Так корчма з «Рекреацій» асоціюється із вільним сміховинним простором, однак одночасно це полікультурний, поліглотний простір, де велике значення надається риториці. Корчма є символічною моделлю демократичної держави. Пивбар на Фонвізіна, описаний в «Московіаді» виступає моделлю Москви та імперського простору, що, будучи неспроможна управляти, навʼязує решті світу свої вимоги. Їдальня-«закусочна» як ще один особливий мікросвіт є притулком жеброти та підозрілими людьми з усіх кінців радянського простору. Цей простір схильний до різного роду провокацій та терористичних актів (Севрук, О. (2010), Урбаністичний простір у романах Юрія Андруховича. Слово і Час. №3).
За словами архітектора Зеновія Соколовського, традиція збиратись на каві була характерна виключно для Західноукраїнських областей, та зустрічалась ще на просторах Литви – особливо в Каунасі, частково Вільнюсі (з інтервʼю Зеновія Соколовського. 17.09.2020. Приватний архів Надії Бабій). Богдан Губаль зазначає на відсутності кав’ярної традиції у Казані (Татарстан, росія): «…у них інша, відмінна традиція – чаювання. От вони, до речі, тусувались, у майстернях – але тільки татари. Мене запрошували зрідка. Там збирались і поети, письменники, актори» (записала Н. Бабій від Б. Губаля. 17.09.2020).
Радянський «Общепіт» дещо упростив інтерʼєри знатних колись кавʼярень, гастрономічні заклади втратили камерність та пишність; у 70-80-ті вони були обладнані довгими столами, за якими складно було усамітнитись чи вести приватні розмови. Приватне життя належало загалу, люди з різних компаній часто тулились за одним столиком на вільних місцях. Однак навіть такі аскетичні простори обростали міськими легендами завдяки богемі – митцям, що використовували ці площадки як сцену, на якій «…кожен … грав свою роль, позував і позиціонував себе перед іншими такими ж кав’ярниками».
Вислів «водити козу» започаткований серед львівської богеми. Він означав збиратись товариством і почергово відвідувати одну кнайпу за іншою, переходячи до чиєїсь квартири чи майстерні. Подібну щоденну практику застосовували у цей час і в Івано-Франківську. Причетні були переважно художники, працівники Художнього фонду та архітектори з НДІ «Діпромісто», архітектурно-реставраційних майстерень, лабухи. Івано-Франківські митці рухались по «золотому кільцю» – щоденний ритуал послідовного відвідування низки кав‘ярень у напрямку від худфонду: «Кубік» (Медівня) – «Кривий» (кафе Облспоживспілки) – Білий Камінь – Кристал – Юність – Прикарпатський коровай.
До товариства художників приставали архітектори: Зеновій Соколовський, Софія Соколовська, Ігор Духович, Ігор Чолій, Микола Капак, художники Михайло Фіголь та Мирослав Гресько. Іноді підсідали письменники, у їхньому трактуванні зберігалась львівська самоназва «водити козу»: Микола Яновський, Степан Юзва, Ярослав Довган, Ярослав Ярош, Степан Пушик, причетні до редакції газети «Комсомольського прапору»: Галина Турелик, Василь Ганущак, Неоніла Стефурак. Кавʼярня «Юність» згадується у поезіях Галини Турелик як місце, де зустрічалось мовчазне покоління 80-х:
«Квапишся? Ну що ж, чудове право,
Квапитися. Знаєш хоч, куди?
Стрінемося в Юності на каві
Як бувало в юності завжди
Серцю не шкідлива то омана
Мов за дальнім столиком вино
біле плаття – пране- перепране,
що із моди вижило давно.
Гору чашок позбирали мити
Хтось без черги, як і ми колись
Як тобі живеться серед світу, у якого викривлена вісь…».
Інтер’єр кафе Юність
Серед найцікавіших закладів був ресторан «Карпати», що став відомим єдиним на той час в Україні театром-варʼєте, який окрім музичних номерів включав багато балету, акробатики, маскарадних постановок. Також варто згадати, що нетривалий час до початку 90-х в Івано-Франківську альтернативним театральним простором було новозбудоване кафе «Пегас» (1985). Будинок, в якому була локація кафе, будувався як своєрідна комуна для творчої інтелігенції. Із розпродажем квартир творчі вечори у «Пегасі» припинились. У підвалі «Кристалу» 1991-го відбулась відома вечірка-фуршет на честь відкриття другої «Імпрези».
шоубалет вар’єте ресторану Карпати
У 90-х роках культура кавʼярень набула нових трендів – столики почали виносити на вулицю, посеред публічного простору міста. Ця тенденція свідчила про ідеї відкритості, демократизації влади та культури в цілому. Культовими ці кавʼярні стали для нового покоління 30-літніх, вчорашніх студентів, учасників Революції на граніті, Студентського братства, пластунів, митців що схилялись до постмодерних практик.
Надважливу роль такі заклади відіграли у Івано-Франківську, який наприкінці 80-х перебрав на себе роль культурної столиці. Кілька реалізованих культурно-мистецьких проектів згодом були оформлені під гаслами «Імпреза», «Станіславський феномен». Важливими були й інші форми інституціолізації культурних практик, а саме, злиття їх у цей період з політикумом. Конфронтацію у полярних культурних середовищах зауважує Богдан Шумилович, підкреслюючи, що «…естетика “нових незалежних” комбінувала практики хіппі, панку, театральний бурлеск, національну риторику та практики сучасного мистецтва» (Шумилович Б. (2013). Відмовляючись від соціалізму: альтернативні простори Львова
1970–2000-х років).
Організатори Міжнародного бієнале «Імпреза» (1989) Михайло Вітушинський, Микола Яковина, Ігор Панчишин зауважують на важливості для їх ініціативи особливої кавʼярні, що поміж своїми називалась «Шафа». «Тісний інтер’єр кав’ярні – це кав’ярня яку ми називали «шафа». Це був такий заклад без вікон, що складалось враження, що ти заходиш у шафу. Там було досить мало місця – десь два чи три столики і там добре було проговорювати такі якісь
тонкі речі» (записала Н. П. Бабій вд Ю. Андруховича на вечорі-спогаді у клубі «Вагабундо», 2 листопада
2019 р).
S-об’єкт та двері кафе Шафа
Інша відкрита площадка міста повʼязана з феноменом нової альтернативної преси, а саме, «Четвергом». Кафе «Під горіхами» мало вигідну локацію в центральній частині міста – початок вулиці Галицька. Тут знаходиться памʼятка архітектури Пасаж Гартенбергів, у якому 1991-го проводилась друга бієнале
Кафе Пiд горiхами, 1991
«Імпреза», знаходились «імпрезівські» фонди, відбулись події «заімпрезних додатків». Неподалік – фонди та кабінети науковців Художнього музею, при якому і формувалась Імпреза, був створений відділ сучасного мистецтва. Тож не випадково, що товариство перетиналось саме у цій вуличній кавʼярні, тут обговорювався макет видання першого «Четверга», зустрічались молоді художники та мистецтвознавці, поети, нові молоді політики, читались тексти публікацій, обговорювались плани виставок.
Аналізуючи нову культуру кавʼярень цього покоління, зазначимо, що 90-ті стали ерою зміни гастрономічних констант. Звичну каву з горілкою чи коньяком миттєво змінили культура розливного пива та кока-коли. Хоча й львівські інтервʼютери відзначають важливість у цей період особистісної харизми бармена, унікальністю культових закладів Івано-Франківська було те, що барменами в умовах надшвидкої капіталізації змушені були працювати відомі вже на той час письменники-філософи, художники. Так, у 1993-95 роках ходилося на Прохаська. Інтерес до цієї професії теперішній Лауреат премії імені Тараса Шевченка, Тарас Прохасько здобув на підробітках у Празі (Криштопа, О. (2016). Ліхіє девʼяності: Станіславський феномен). У Івано-Франківську працював в кількох закладах, відомих своєю культурною (перший арт-хол «S-об’єкт») чи специфічною напівкримінальною аудиторією: деревʼяна корчма-ресторан «У вуйка Івана» на території міського парку, «Лис Микита», тощо. Разом з барменом до нового закладу переміщувались завсідники, в конкретному випадкові – інтелектуальне та творче середовище Івано-Франківська. Історія про звʼязок «авторитетного» середовища із поезією та візуальним мистецтвом у середині 90-х так само висвітлена у багатьох літературних джерелах, в т. ч. у згадках про задум російськомовного числа «Четверга».
Останнім культовим кафе 90-х у Івано-Франківську був заклад «Під Лиликом». Кавʼярнею насамперд був сам старий сад, за словами письменниці Галини Петросаняк, це був такий Монмартр для Станіславова. Логотип «Лилика» на його фасаді намалював художник-концептуаліст Ярослав Яновський. Кажан зображений з висолопленим язиком – іронічна алюзія на дух молодого товариства. Тарас Прохасько зазначав, що «Лилик» був надзвичайно важливим: як локація, місце, символ візуально-літературного «Станіславського феномену». Він визначає його третім після журналу «Четвер» та бієнале «Імпреза». Визначність цього громадського середовища є цивілізаційною моделлю вільного простору, адже чогось подібного не було й нема ніде:
«Ця ідея життя в саді, відкритої і вільної території, де можна почувати себе в місті, але органічно, — вона була дуже важлива й, надіюся, воно так і далі буде».
Економіко-політичні реалії часу між тисячоліттями дотепно описані у піснях барда Станіслава Щербатих:
«Він був актор, тепер купи-продай,
А той поет – міняло та мішечник.
І повний шлунок – єдиний його рай,
Тепер за нього думає кишечник».
В цих умовах неофіційна культура, сформована у 70-90-х роках ХХ сторіччя занепала, залишившись лише у формі наративів. Кавʼярні були комунікаторами, замінюючи новочасні медіа. Відзначаємо поступове переміщення вказаних локацій з центрів міст чи місць перетину шляхів творчої інтелігенції у 80-х до віддалених чи навіть периферійних районів міст у 90-х, що було повʼязано зі зміною інфраструктури, комерціалізацією, новими смаковими та естетичними вподобаннями.
