На початку лютого у Франківську представили виставку картин в рамках всеукраїнського арттерапевтичного проєкту «ЖИВА», створених родинами полеглих військових.
Ідею реалізували за підтримки групи агенцій Havas Village та благодійного фонду AIDA. post impreza поговорила з організаторкою події у Франківську Тетяною Білейчук про її досвід у роботі над виставкою, арттерапію та співпрацю з аматорками.
Як вам вдалось організувати виставку?
Спочатку я займалась організацією майстеркласів і шукала для цього художника. Ним став Орест Заборський — людина з великої літери та викладач від Бога.
Справи йшли дуже добре, ми почали переганяти Київ за темпами проведення таких зустрічей. Наші майстеркласи проходили так, ніби збирались велика родина. Одного дня мені надійшло повідомлення від кураторки проєкту «ЖИВА» Олени Сокальської: «Таню, у нас буде виставка». Спершу не розуміла, як мені вдасться це втілити за 10 днів, але впоралась. На виставці розмістили 15-16 картин франківок (можу плутатись, бо деякі картини не мали історії, ми їх не могли додати до експозиції). Усього представили 56 робіт.
Наскільки арттерапія є ефективною? Що цей метод може дати?
Арттерапія допомагає у момент втрати. Коли ще в обід спілкуєшся з людиною телефоном, а зранку вже ніхто не бере слухавку, — це велике горе. Навколо людини, яка переживає особисту трагедію, немов утворюється оболонка, й арттерапія допомагає витягнути її звідти.
Добре, коли є змога й творчо попрацювати, і поспілкуватись з іншими людьми. Наприклад, з тими, у кого рідні зникли безвісти, найважче вийти на контакт. У мене малювали мама з дочкою, в яких зник тато. Ця невідомість з’їдає, але всіма силами потрібно перемкнути увагу людини. Також допомагає комунікація з тими, хто самі переживають втрату і знають, що це таке.
Яку зі своїх робіт ви передали на виставку для проєкту?
Моя картина — це пустеля, серед якої — пляшка, а в ній — корабель. Всередині там ніби буря.
У мене чоловік не зник безвісти, але його «загубили». Телефонувала і вимагала зʼясування обставин і, слава Богу, змогла поховати його за всіма звичаями. Знаю, де його могила і можу принести квіти, поплакати і поговорити з ним. Тоді, коли це сталось, мала відчуття, ніби мене ніхто не може зрозуміти. Ця картина відображає відчуття, які переживала.
Багато учасниць раніше не практикували живопис. Як це — працювати з аматорками?
Я себе також можу віднести до аматорок, адже ніколи не малювала на професійному рівні. Орест Заборський докладав багато зусиль і допомагав нам: щось виправляв у перспективі чи у тілобудові. Спочатку думала, що двох днів роботи по чотири години цілком вистачить, але якби ж то! Мені доводилось ще спілкуватись з журналістами, тож одна з моїх картин залишилась недомальованою.
Основним у роботі є створення правильної атмосфери та бажання щось намалювати. Далі все саме. Коли є історія, яку хочеш розказати, вона сама вимальовується на полотні.
Чи ставитесь ви до таких робіт як до мистецтва чи як до проєкту психологічної підтримки?
Картини — це мистецтво, а процес малювання є психологічною підтримкою. Ти приходиш відкрити душу, розказати свою історію. Не з кожним можеш нею поділитись, але коли знаєш, що у людини болить щось подібне, то це зробити набагато легше.
Чи плануєте ви роботи або виставки з цією групою у майбутньому?
Перед наступною виставкою треба спершу ще щось намалювати. Є близько восьми жінок, які хочуть творити далі. Кажуть, що готові збиратись і трохи малювати собі, скидались би на матеріали. Мені потрібно знайти приміщення і домовитись з Орестом Заборським.
З іншого боку, у нас є багато картин, які не мають історії, бо просто не вдалось її викласти на папір. Дівчата кажуть, що ніби лезом по серцю ріжуть, коли намагаються їх написати. Можливо, вдасться придумати щось і з такими роботами.
