Галерея Неотодрешь видала «За нас, за вас і за Донбас» – збірку інтервʼю з діячами та діячками культури, які тривалий час – з 2014-го по 2022-й рік – працювали над розвитком міст Луганщини та Донеччини. Микола Дорохов – засновник платформи «ВІЛЬна ХАта» у Краматорську, після початку повномасштабного вторгнення він переїхав до Івано-Франківська. Ми публікуємо інтерв’ю з Миколою про Краматорськ і «ВІЛЬну ХАту» без змін.
Почитати збірку можна у фізичній бібліотеці post impreza або ж можна замовити примірник собі.
У квітні 2014 року, коли Краматорськ окупували, мені був 21 рік і я захищав диплом. Окупація міста тривала три місяці. Хоча я виїхав до Львова 30 червня, все ж встиг застати в Краматорську комендантську годину, барикади й бетонні споруди, розставлені на вулицях. Саме тоді почалися обстріли мирних кварталів та весь інший безлад тих років. Люди, які виїжджали, думали, що це буде тривати максимум кілька тижнів, але це затягнулося на місяці.
Як і в багатьох інших містах Донеччини й Луганщини, у 2014 році мешканці_ки Краматорська розділилися на патріотів_ок та проросійських людей. 17 квітня, уже під час окупації міста, проходив патріотичний марш під назвою «Україна — Єдина» на вулиці Парковій біля Центру дошкільної освіти. Там було півтори тисячі людей, приїхали журналісти_ки з каналу «СТБ». Виглядало це так: на одному боці вулиці мирно стояли люди із сім’ями, прапорами. Показували, що ми — Україна, що ми єдині й соборні. А на іншому боці були проросійські дурачки, які лаялися й волали.
Як виявилося пізніше, я майже нічого не пропустив за той час, коли був не в Краматорську. Як я вже казав, була комендантська година. Тоді я підпрацьовував помічником тамади, і ми мали замовлення на випускний. Зазвичай випускні святкують десь під вечір у ресторані, але того разу свято почалось о третій дня — таке я тоді побачив уперше. А щоби посидіти до 12-ї ночі, випускники_ці окремо домовлялися з «ополченцями». Крім комендантської години в місті, я також застав блокпости, біля яких стояли «ополченці» з палицями й постійно перевіряли багажники людей. Між Слов’янськом і Краматорськом був український блокпост, а сепаратисти постійно намагалися його штурмувати. На найбільшому машинобудівному заводі (НКМЗ) були дві гусеничні машини з великими широкими ковшами, якими збирають будівельне сміття і матеріали. Якось «ополченці» поїхали туди з автоматами і підняли всіх на вуха, а одну з таких машин їм вдалося завести. Саме цими машинами вони і штурмували український блокпост, але нашим військовим вдалося їх зупинити.
Загалом боїв безпосередньо в Краматорську майже не було. Здебільшого вони відбувалися на аеродромі, тобто за містом. Бої починалися щодня о п’ятій або о шостій ранку. Я все це добре чув, тому що жив неподалік від «амфітеатру» основних військових дій.
Коли місто звільнили, місцевої влади ще не було. Був лише виконувач обов’язків мера — секретар міської ради. Раз на тиждень біля міської ради збиралося віче й там обговорювали міські питання. Тоді я познайомився з Юрою Дідуло [засновник проєкту БУР — «Будуємо Україну Разом», — ред.], який разом зі своїм другом приїхав на Схід волонтерити й допомагати відбудовувати зруйновані війною оселі. Я вирішив долучитися до їхньої ініціативи. Ми разом ходили на міські збори, говорили про наші потреби. Про те, що ми хочемо допомагати відбудовувати місто. Нам одразу знаходили все необхідне, а іноді навіть до того, як закінчувалися збори. Тобто люди реагували на наш запит і допомагали. Так я відчував, що не дарма повернувся зі Львова до рідного Краматорська.
БУР у Краматорську, Донецька область, міське віче. 2014 рік.
Фото: Будуємо Україну Разом
Після деокупації місто було майже мертвим у культурному плані. До 2014 року в Краматорську була доволі багатогранна музична сцена: у клубі «Чарлі» — електронна тусовка, а крім цього, в місті був реп, метал, альтернативна музика. Місцеві робили фестиваль «Реп-джус», і на нього завжди приїжджало багато музикантів з інших міст. Також були фестивалі експериментальної музики. Багато хто з культурних діячів_ок співпрацював з міською адміністрацією, щоб мати доступ до комунальних приміщень, наприклад, палаців культури. Однак після бойових дій у місті все культурне життя геть зникло.
Через нестачу культурних просторів молодь залишала Краматорськ. Хоча багато хто приїжджав у місто на навчання, бо було декілька закладів вищої і середньої освіти. Проте молодь, яка хотіла якоїсь перспективи, їхала на навчання в Харків, Київ і Львів, а ще до окупації Донецька — до нього.
У 2014 році ми з командою відкрили в центрі Краматорська молодіжну платформу «Вільна Хата» (скорочено — «Вільха») — хотіли таким чином впливати на культурне життя міста. Це було єдине місце для культурного дозвілля. Перед тим як створити цю платформу, я вперше побував у Львові. Тоді я був членом студентського самоврядування і нас запросили на програму обміну «Схід і Захід разом» від Львівської освітньої фундації [зараз — Українська освітня платформа, – ред.]. Там я познайомився з чуваками із «Фредра.61». Це такий вільний простір на вулиці Фредра, 6. Там молодь сама організовувала різні культурні заходи: літературні й музичні вечори, кінопокази. Це мене надихнуло, і я захотів створити власний простір у Краматорську.
Коли Краматорськ звільнили, до мене приїхали друзі зі Львова. Ми пішли в міську адміністрацію, показали наші напрацювання і розповіли про ідею створення незалежного молодіжного центру. Ми сказали, що самі відбудуємо його, але у відповідь почули: «Ну, нічєм нє можем вам памоч». Потім ми пішли до Клубу підприємців Краматорська. Вони сказали: «Давайте ви почнете щось робити, а ми подивимося. Якщо це буде нормальною ініціативою, то ми вам допоможемо». І вони дотримались обіцянки. Коли ми знайшли своє приміщення, вони дали нам різні меблі та інші необхідні для простору речі. Місцевий бізнесмен Володимир Сергієнко дав розпорядження, щоб впродовж двох років щодня з його заводу нам привозили обіди для команди та волонтерів_ок. Так з’явилася «Вільна Хата». У цьому мистецькому просторі молодь могла провести вільний час, з кимось познайомитися, чогось навчитися, почитати вірші, реалізувати власний проєкт і знайти людей, з якими можна щось робити. Ми назвали це молодіжною платформою, бо в цьому місці був матеріальний і людський ресурс — речі, які дають сили реалізовувати ідеї. Наприклад, до нас приходив хлопець Арсеній, який уперше заграв на гітарі і прочитав вірш на сцені саме в нас. А потім він почав знімати фільми, пов’язані зі спогадами про Краматорськ та «Вільху». Це дрібниці, але людина вперше переборола страхи та поділилася своєю творчістю.
«Вільна Хата» була альтернативою інституціям із совковим поглядом на культуру — бібліотекам, палацам культури і музеям, що радше нагадували режимні об’єкти зі сторожем, який мусить знати тебе в обличчя, щоб пропустити.
Водночас інших класних місць, де можна було б позависати, у місті не було. Інфраструктури для молоді бракувало.
Ми відкрили «Вільху» в грудні 2014 року, але всі найбільші проєкти платформи були реалізовані в період з 2019 по 2021 роки. До цього ми напрацьовували матеріально-технічну базу і збирали довкола себе людей. Минуло аж чотири роки, перш ніж платформа ввімкнулась на повну потужність. Наприклад, у місті й в області почали з’являтися подібні простори, а ми ділилися досвідом з активістами_ками, які хотіли заснувати у своїх містах такі платформи. Вони приїжджали до нас, консультувалися, а потім відкривали «Теплицю», «Артковоркінг» та інші простори. Потім Міністерство молоді та спорту нас запрошувало на консультації. Я думаю, що всі розуміли, наскільки це був крутий інструмент роботи з молоддю.
Презентація документальних вистав резидентiв театральної лабораторiї.
Краматорськ, Донецька область. 2020 рік.
Фото: Валерiй Боровiк
Якщо говорити про всеукраїнський масштаб, то багато центрів відкривалися за прикладом «Вільхи». БУР, з якого фактично почався мій шлях активіста, і досі використовує цю модель дуже успішно, відкриваючи під час таборів молодіжні центри і залучаючи до цього місцевих активістів_ок.
2021 року в місті вже знову вирувало життя, зокрема й культурне: сформувалася доволі потужна й розвинена музична тусовка, багато місцевих гуртів їздили до інших міст, організовували локальні фести, був двіж. Уже можна було обирати, куди піти, бо в один день відбувалося кілька подій. Навіть у «Вільхи» був не один напрям діяльності: бо крім соціальної роботи і проведення толок, ми також встигли видати поетичну збірку «Розквітла Вільха».
Завдяки «Вільній хаті» нам вдалося не просто зупинити відтік молоді, але ще й залучити волонтерів з інших міст України.
Ми з Женею Відіщевою [одна з героїнь книги, — ред.] створили театральну лабораторію. Саме тоді волонтери_ки побачили тут нові можливості для себе. Наприклад, активіст Єгор Кучерук відкрив круту виставку на заброшці, розмалювавши один поверх і повісивши там свої картини. Він не зробив би таку виставку в Києві. Такими прикладами ми показували молоді, що й тут можна реалізуватися.
Багато кого надихнула наша театральна лабораторія. Її учасники_ці й досі роблять різні двіжухи: хтось знімає кіно, хтось малює, хтось долучився до більшої культурної ініціативи. Важливо, що ми показали їм: вони можуть на щось впливати. Громадський активізм — це загалом про егоїзм, бо, коли тебе щось не влаштовує, ти йдеш, знаходиш інших людей, яких теж щось не влаштовує, і ви починаєте щось робити. Те саме і з нашою краматорською молоддю, адже в них є ідеї для самореалізації, які вони втілюють, і таким чином включаються в різні процеси. Також упродовж цих років ми проводили фестивалі, гаївки, на які приїжджали волонтери_ки зі Львова й Києва. А молодь, яка поїхала з міста, почала повертатися, щоб взяти участь у цих проєктах і спробувати себе в нових видах діяльності. Вони побачили, що є можливість реалізуватися вдома.
Одним із завдань нашого молодіжного простору було довести, що Донбас — це не тільки шахти і війна.
Нам було важливо боротися зі стереотипами, які частково і призвели до війни у 2014 році. Коли ти казав, що ти з Краматорська, тобі відповідали: «О, Донбас!». Але Краматорськ ніколи не був Донбасом. У нас зовсім немає шахт. А скільки української культури походить з нашого регіону! Наприклад, композитор Микола Леонтович написав «Щедрик», а сам він працював і жив у Покровську якийсь час. Сергій Прокоф’єв теж родом із Донецької області, Сосюра — із Лисичанська, а Леонід Биков — із Краматорська.
Серед нас не було професіоналів, як вміли викликати зацікавленість, залучати молодь професійними інструментами комунікації та боротися з «донбаським стереотипами» перевіреними шляхами. Тому ми просто показували власний приклад. Ми виходили й, приміром, малювали на автобусній зупинці мурал, а повз проходив місцевий пацик, бачив це й казав: «А можна з вами? Прикольно!».
У нас в команді було чотири людини, які прийшли після однієї такої вуличної «операції».
Малювання муралу на зупинці
Краматорськ, Донецька область. 2017 рік.
Фото: Анастасія Сафронова
Також «Вільна хата» допомагала переселенцям_кам (ВПО). Ця молодь з окупованих міст приходила у «Вільну хату» і знаходила собі там друзів. Але ми старалися не наголошувати на тому, що працюємо з ВПО, бо не хотілося вішати на людей якісь ярлики. Після 2014 року в Краматорську було популярним працювати з ВПО, але недоброчесні організації не вирішували реальні проблеми інтеграції, а писали собі проєкти з ВПО й у такий спосіб «відмивали» кошти. Ми ж, як я вже сказав, не наголошували на тому, що працюємо з переселенцями_ками, і ніяких ярликів на наших волонтерів_ок не вішали. Я лише згодом дізнавався про те, що та дівчинка чи той хлопчик були з окупованих міст. До того ж до нас приходили багато школярів_ок з неповних сімей, у яких розійшлися батьки, їхні родини переживали кризу. Був окремий проєкт «Добрий сусід», спрямований на підтримку родин, що потрапили в складні життєві обставини. «Вільха» давала дітям і підліткам прихисток і можливість бути причетними до якихось подій. У нас усі ставали рівними. Важливим було тільки те, що людина хоче робити і як вона збирається себе реалізовувати.
10 лютого 2015 року Краматорськ обстріляли зі «Смерчів». Я тоді теж потрапив під обстріл. У цей день усі мали б сидіти вдома, а до нас стільки народу прийшло! Уся «Вільха» була забита, й люди відчували, що вони в безпеці.
Мабуть, це найважливіша річ, яку давав цей простір молоді, — відчуття безпеки.
Взагалі ми ніколи не працювали не в умовах війни. Вона завжди була і відчувалася, просто ми давно до всього звикли. Ну і Краматорськ розташовувався порівняно далеко від лінії розмежування, на відміну від Лисичанська або Сєвєродонецька. У 2022 році з початком повномасштабної війни ми долучилися до міської мережі гуманітарної допомоги, а у квітні міська адміністрація попросила нас звільнити простір «Вільхи» на потреби міста, оскільки це комунальне приміщення. Зараз повернутися в місто я не можу через проблеми зі здоров’ям. Якщо говорити про майбутнє, то займатися «Вільхою» я більше не хочу. У Краматорську я майже десять років цим займався. Останній рік уже було складно працювати. Мене виснажили непропрацьовані особисті проблеми, вигорання, проблеми в команді. Хоча в останні роки команда в нас прикольна була. Люди почали брати більше відповідальності за простір і його діяльність, що було дуже круто.
Після перемоги я хочу працювати над відбудовою міста або знову створити мистецький центр. Думаю, я повернусь додому в будь-якому випадку. Може до кінця життя я там не проживу, але повернутися планую.
Я пам’ятаю про те, що в окупації за всі ці роки виросло багато молоді. Треба буде знайти спосіб пояснити їм, що на них чекають у вільній Україні, що вони потрібні та що їм буде чим тут займатися.
Інтерв’юер: Віталій Матухно
Транскрипція інтерв’ю: Наталя Катериненко
Робота над матеріалом: Ганна Невідома, Наталя Катериненко
Редакція: Софія Пилипенко, Олена Руда, Ганна Невідома
Дата: 28.09.2023
Головне фото: Євгеній Бойко
