Про стосунки митців та мистецтвознавців, мистецькі ландшафти міста та сутність мистецтва — публікуємо уривки з діалогів між Іриною Чмелик та Володимиром Луканем з книги «40 тижнів. Діалоги про мистецтво і не тільки…».
Запитання 1. (1.07.2022)
Ірина Чмелик (надалі — І. Ч.): Хто важливіший: митець чи мистецтвознавець?
Володимир Лукань (надалі — В. Л.): На перший погляд, відповідь очевидна. То не питання про первинність яйця чи курки, де визначальним фактором є присутність півня. Звісно, мистецтвознавець оперує, досліджує, маніпулює тим, що натворив художник. Отже, мистець первинний, але чи важливіший?
Як відомо, художники зʼявились трохи раніше, ніж мистецтвознавці, — на кілька десятків тисячоліть. Мистецтвознавці причаїлись і підступно очікували, коли ті художники вже щось натворять, щоб про них було що розповісти. Першим не втерпів Джорджо Вазарі. Тому питання, хто важливіший: леонарди з мікеланджелами і тиціанами чи якийсь Вазарі, викликає єхидну посмішку.
Що робить художник — зрозуміло. А що робить мистецтвознавець? Мистецтвознавець розповідає художнику, що він чинить не так, як би чинив я, якби вмів.
Є порівняння різниці між мистецтвом і мистецтвознавством, як різницею між коханням і гінекологією. Мистецтвознавець думає, що кермує мистецьким процесом. Він вважає себе науковцем, бо знає схему написання наукової роботи й останні вимоги до укладання списку літератури. До слова, мистецтвознавство — ніяка не наука. Наука — це математика, фізика, хімія, мікробіологія… Мистецтвознавство — це література про мистецтво і ще трохи історії, філософії, методики, педагогіки, реклами. Тобто всього потрохи, з вкрапленням особистої думки і навіть, якщо вона є, то висловлюється від імені кількох: «Ми вважаємо, на нашу думку…». Так можуть висловлюватись лише вагітні жінки й ті, хто мають глисти.
Поль Елюар казав: «Художник — очі, критик — окуляри». Ці слова можуть бути луканічною відповіддю на твоє запитання. Художник — це Дон Кіхот, мистецтвознавець — Санчо Панса. Хто з них важливіший? Що вони варті один без одного?
Мистецтвознавці — паразити. Не в образливому значенні, а в біологічному. Як омела на деревах, як рибки-чистильники біля китів, як колорадські жуки на картоплі… Деякі з них корисні, деякі шкідливі, але в системі біоценозу вони усі потрібні для життєдіяльності, а в цьому разі — мистецтводіяльності. Не вивищую значення художників. Серед них є ще ті екземпляри. Задля ілюстрації цих трьох крапок рекомендую переглянути аргентинський фільм «Шедевр» 2018 року.
Категоріальне поняття «мистецтвознавець» є розмитим і не означеним. Є мистецтвознавці, а є «мистецтвообізнанці» (Володимир Качкан). Існують мистецькі куратори, історики, критики мистецтва, музейні працівники, галеристи, аукціоністи, експерти, «інженери мистецтва» (Марат Гельман) і т. д. Офіційно мистецтвознавцем вважається людина з дипломом мистецтвознавця. Художнику диплом теж не зайвий, але художник мистецтвознавцем вже є за визначенням, апріорі.
Художник творить мистецтво, якщо воно мистецтво, а тому знає, що творить; відповідно він є мистецтвознавцем. А мистецтвознавець розповість, чи то є мистецтво, оскільки, поки художник творив, мистецтвознавець, очевидно, намагався зрозуміти, що є мистецтво.
Знав справжніх мистецтвознавців і не дуже. У появі та становленні плеяди визначних мистців важливу, інколи визначальну роль відігравали такі справжні українські мистецтвознавці, як Яким Запаско, Григорій Логвин, Дмитро Степовик, Володимир Овсійчук, Павло Жолтовський, Платон Білецький… Ці та деякі інші імена у стосунках «художник — мистецтвознавець» залишають для більшості художників другорядні ролі.
У визначенні «першоважливості» тандему «художник — мистецтвознавець» існує певний етичний аспект. Щоб збагнути твір мистецтва, мистецтвознавець має сягати рівня творця цього твору чи бодай прагнути досягти цього рівня. Розповідаючи, аналізуючи явище, подію, творчість когось, мистецтвознавець мимоволі вивищується над художником. Хоча трапляються випадки, коли і деякі художники виглядають жалюгідно, демонструючи свій мистецтвознавчий рівень. Мистецтвознавець може допомогти реалізуватись художнику, підказати, заохотити, надихнути, а може й знищити його.
Тому мистецтвознавцям варто памʼятати, що художники помирають від недохваленості при житті.
Мистецтвознавцям зручніше препарувати щось з минулого, коли «мистецтвотворець» перебуває у засвітах.
Коментар до запитання: Чи може бути мистецтвознавець художником?
В. Л.: Про це питав у Михайло Станкевича після захистів дипломів при каві і при викладачах. Він однозначно відповів, що ні. Це обурило багатьох. Але з часом розумію, десь він мав рацію. Мистецтвознавець як художник не може бути обʼєктивним, бо передовсім буде його Его. Будь-який вид діяльності вимагає часу. Коли робиш і те, і те, як правило, десь не встигаєш. Інша річ, коли одне виходить з іншого, й відбувається взаємодоповнення, — так найкраще. Михайло Фіголь малював Галич і вивчав Галич. Святослав Гординський — унікальний приклад. Володимир Овсійчук — ні. Добрий мистецтвознавець, захопливі на той час лекції, але коли показав свої роботи, які виявилися блідими і посередніми, таким став і мистецтвознавцем. Роман Яців — мистецтвознавець, маю сумнів, чи варто розглядати його як художника, особливо у порівнянні з батьком. Віктор Мельник теж колись виставив кілька своїх ікон і зрозумів, що цього не треба було робити, бо втратив право на критику, позаяк сам став обʼєктом критики. Для мене все це — захоплення. Добрим прикладом скульптора мистця (бо «мистецтво», а не «митецтво»), мистецтвознавця (бо досліджував мистецтво і скульптуру) та педагога був Дмитро Крвавич (Богдан Гладкий підтвердить…).
Отже, як на мене, художник вже є мистецтвознавцем. А чи мистецтвознавець може бути художником? Мабуть, може, але це суттєво понизить його спромогу. Хай буде малювання для мистецтвознавця як хобі.
Запитання 2. (8.07.2022)
І. Ч.: Хто для вас на першому місці: митець чи його твір?
В. Л.: Навіщо визначати першість в такому цілісному і делікатному питанні… Навіть порівняння матері з дитиною близьке, але не зовсім відповідне. Народжується ідея, виношується, твориться…Твору ще нема, є мистець. Твір створено — і відтоді він живе своїм життям, але звʼязок з автором існує. Потім нема мистця, а твір є. Мистець має визначальний вплив на провенанс твору, як і твір додає щось автору. Не люблю використовувати при аналізі мистецтва якісь езотеричні категорії, але для мене є очевидною присутність енергетики автора у його творі. Яка вона, ця енергетика: добра чи погана, позитивна чи негативна, конструктивна чи деструктивна і т. д., — то вже інше питання.
Для мене мистець і його твір — це органічне і цільне поняття; цілісне і нерозривне; складне і багаторівневе явище. Коли автор невідомий, твір — як сиротина, наче Боже творіння. Тому ікони без авторства є особливі для прослави Бога, а підписані — то вже дещо інше. Коли автор відомий, його твір наповнений цікавинками біографії, емоційного стану автора в момент творення твору, і це направду цікаво досліджувати і знати про це. Тоді твір наповнюється глибшими змістами і прочитується не лише з візуального естетичного погляду.
Це коли йдеться про твір. А що таке твір мистецтва? Існує ж нескінченна кількість образотворчих проявів: усілякі начерки, пошуки композиції, випадкові плями, лінії, обʼємно-просторові штуки та інші свідчення існування особи автора. Створи для себе, як свого роду щоденник чи арттерапія, є шкідництво графіті, перформанси і т.д., і т.п. Як їх класифікувати? Чи є вони творами мистецтва, які ознаки завершеного твору? Думаю, про це знають художники і не знають мистецтвознавці.
Отже, загалом стосунки «автор — твір», як і процес творчості та творення чогось, є способом розмноження життя при житті й продовження життя в інших вимірах після відходу з життя.
Запитання 3. (15.07.2022)
І. Ч.: Як нині розпізнати справжній мистецький твір чи, скажімо, симулякр?
В. Л.: Елементарно. Для цього необхідно мати суму професійних інтуїцій. А щоб їх мати, треба присвятити своє життя мистецтву. Треба постійно вчитися, багато знати, багато бачити. Бути компетентним. Існують окремі випадки, коли природня інтуїція дає змогу відрізнити твір від симулякру, але це неусвідомлена випадковість. І твердження, що твір мене вразив, зачепив, тОркнув… ще ні про що не свідчить. Ототожнювати своє особисте сприйняття з еталоном смаку чи приладом за визначення мистецької вартости — це демонструвати своє невігластво. В принципі, як твір стає твором — «невідоме явище» (вираз Миколи Павлюка). Це таїна, яка є складником мистецтва. Тому визначити, чи то твір, чи то симулякр, не видається можливим. Можна з нічого зробити щось завдяки грошам, піару й іншим супутнім обставинам, але це не гарантує потрапляння твору до рівня мистецької спадщини людства.
Існують інструкції, як зрозуміти, чи твір є твором мистецтва. Навіть Гітлер мав такий перелік на десяток пунктів. Але мистецтво така тонка і летка субстанція, що вона не вкладається у рамки жодних жорстких аксіоматичних правил. Тим воно цікаве й захопливе у своїй незбагненності.
Коментар до запитання: Як оцінити мистецтво непідготовленій людині?
В. Л.: Є кілька способів:
- Підготуватися, читати, вивчати, надивлятися, бути в темі.
- Скористатися послугами фахівця: художника, мистецтвознавця, екскурсовода.
- Увімкнути в собі дитину і спробувати сприймати безпосередньо на рівні чіпає — не чіпає, ах чи ахах, чи вау!
Запитання 5. (29.07.2022)
І. Ч.: Що, на вашу думку, формує ландшафт міста, зокрема, Івано-Франківська (можна не лише мистецький)?
В. Л.: Ох, ці словечка… Що вкладають в це круте багатозначне заморське слово — ніколи не відомо. Ландшафт душі, ландшафт тіла, ландшафт стосунків, архітектурний ландшафт, ландшафт рельєфу поверхні… Все зрозуміло лиш з дизайном ландшафту — роботи екскаватором, бульдозером, лопатою і ломом. Ландшафт міста формується природними чинниками: наявність річок, гір, рельєфу місцевості, кліматичних умов і т. д. А також рукотворними людськими чинниками: планування, архітектура, парки, транспорт, театри, смачне морозиво, кава, пиво, «Прикарпатський бальзам» тощо. Кожне місто має свій стиль, особливу ауру, інше повітря. Кожне покоління містян має свій «ландшафт» міста.
Франківськ — це і між двома річками, і перелаз до Карпат, і тиха провінція, і культурний феномен. Звісно, важливим чинником його формування є люди. Чи вони впливають на ландшафт, чи ландшафт творить їх? Очевидно, це взаємоповʼязано. Хто впливає більше на ландшафт міста: мер Марцінків чи умовний Андрухович — аналізувати не буду. Ландшафт формується тривалий час, людина її коротким терміном життя у місті мало впливає саме на його ландшафт, людина може бути рекламою, лейблом, торговою маркою, обличчям, цінником міста.
Не всіх місто приймає. Заливаха — умовний франківець, Фіголь — з Крилоса, Пушик — з Вікторова і т. д. Як на мене, у ландшафті міста важливою категорією є масштабність до людини. З цим у Франківську більш-менш. Деякі міста «тиснуть», «розчавлюють», десь час прискорюється, десь стискається. Коли в місті добре, не думаєш про формування ландшафту, бо щоб було добре, крім ландшафту, існує ще купа інших чинників.
Коментар стосовно питання про ландшафт міста.
В. Л.: Іро, те, що ти, наче ідеалістка, не позбавляє тебе права на експертний погляд. Ти ж проівано-франківська промистецтвознавчиня. За архітектурою, рекламою і т. д. стоять конкретні імена, впливи, відкати. Стільки ландшафтних ляпів є в місті — й нікому не сказали «фе» чи «фу», ніхто не відсторонений і не покараний. Перелік архітектурних злочинів очевидний і довгий, за рекламою стоять гроші, власники, художні ради і виконавці, яким треба заробити. Про кафейки окрема розмова. Тут все відносно і все у порівнянні. Може, у Кривому Розі чи Херсоні нема таких кавʼярень, але в Мукачево, Ужгороді чи у тому ж Львові є, мʼяко кажучи, і не гірші, а що вже казати про кавʼярні Відня чи Парижа, а про паби Лондона взагалі мовчу.
Що це за споживацьке твердження: «Ой, як добре, що сідають і фоткаються біля Заливахи, хоч і не знають, хто то…». Ти висловлюєшся, наче туристка, яка приїхала звідкись, сфоткалась і поїхала. Ти справді вважаєш, що добре, коли Заливаха — елемент фотозони? Так, локація вдала, будь там гномик, котик чи напис «мамо я у франкіуську», люди фоткались би. Кажеш, Заливаха захотів би посидіти і поговорити… Категорично ні! З будь-ким він не говорив і на лавках не сидів. Цей «памʼятник», попри благі наміри, перетворився на пшик і сором. Заливаха ніколи не сидів на Сотці й не робив там замальовки, тому навіть вдала локація сфальшована визначально. Заливаха працював у майстерні або на обʼєкті, їхав на ровері, підіймався сходами до майстерні…
Можна ще зрозуміти, якби йшлося про художника не конкретного, а взагалі. От як класна скульптура туриста в Камʼянці-Подільському (зробив Сергій Кляпетура). Але тут Заливаха! Ігор Семак, попри те, що добрий скульптор (хоч академій не кінчав), не знав Заливаху, цілком не вгадав з портретом. Ця робота не має нічого спільного з Заливахою, вона невдала, як і Шевченко — ніби Лео Мола у нашому парку. Монументальну річ бачить багато людей, це не картинка у помешканні на стіні, тут інші вимоги і відповідальність за результат. Співчуваю рідним Панаса Івановича, які обходять цю «фотозону» десятою дорогою. Може, мер і робить добрі велодоріжки, але смаку мистецького йому інколи бракує і радиться він, напевно, не з тими. На жаль, ефективного механізму ухвалення рішення у визначенні мистецької вартості ідеї, проєкту, твору на сьогодні у нас не існує.
В. Л.: Чи може бути мистецтвознавець чинним художником?
І. Ч.: Думаю, що так. І є багато успішних прикладів поєднання такої праці (Святослав Гординський, наприклад). Мені дуже імпонує і мистецтвознавча, і творча діяльність Романа Яціва. От якось дуже гармонійно поєднуються його теоретичні напрацювання, мистецтвознавча аналітика з його графікою і живописом. Як на мене, це приклад такої цілісності особистості та творця.
Варто також і Михайла Фіголя згадати. Навіть не знаю, за кількістю і змістом, яка сфера в його діяльності є переважальною. І в живописі, і в мистецтвознавстві (як і в решті), гадаю, його вклад є вагомим. І чи тут варто виділяти якусь окрему царину? У вас також ці дві сфери поєднуються органічно (і це не компліментарність). Інша річ, іноді обставини складаються так, що митці стають мистецтвознавцями (Віктор Сидоренко, який свій багатий досвід перевів у мистецтвознавчу площину).
Кажуть, у мистецтвознавця має бути холодний розум, він не має піддаватися емоціям у процесі своєї роботи. Але серед мистецтвознавців є емоційні люди. От вони якраз і схильні, щоб практикувати в якихось видах ОМ. От тільки наскільки обʼєктивно вони можуть оцінити свої практичні роботи? Це питання для мене відкрите.
Коментар до запитання: Хто важливіший: митець чи мистецтвознавець?
І. Ч.: Мені здається, що то риторичне запитання з тієї ж парафії, що і про курку чи яйце. То взаємно обумовлені явища, особливо в сучасному мистецькому процесі. Раніше, звісно, митцеві надавалася перевага, і вони самі часто описували свої міркування, ідеї, процес тощо. Тепер без мистецтвознавця складно. А самі художники, як на мене, не повинні аналізувати свої твори. Ну хіба що пояснити ідею, концепцію чи десь описати творчий процес.
Колись Володимир Овсійчук сказав фразу, яка його вразила і обурила (уже й не памʼятаю, який митець дорікнув йому), що мистецтвознавці — це художники, які не вдалися, які не реалізували себе (цитую не дослівно), на що він навів низку аргументів, що без мистецтвознавців не було б кому оповідати про художників.
Очевидно, що після створення художній твір живе сам собою, самій картині чи скульптурі не потрібні будь-які коментарі чи описи, але творцеві, митцеві завжди важлива думка про його творіння. Інакше як дізнатися, що робота відгукується в чиємусь серці? У нас люди не дуже щедрі на щирі відгуки після виставок. А тому і робота мистецтвознавців є важливою. Та й узагалі, пошук і дослідження — це вельми цікавий процес…
P.S. Думаю, таки добре (навіть слідуючи вашим наведеним прикладам), якщо є змога, поєднувати творчу і мистецтвознавчу діяльність.
Запитання 4. (22.07.2022)
В. Л.: Чого бракує, на твій погляд, у мистецькому житті Івано-Франківська?
І. Ч.: Нашому мистецькому життю найперше бракує грошей і публіки, готової сприймати сучасне мистецтво (і не лише сучасне). Я не звинувачую публіку, вона така, яка є, сформована внаслідок певних історичних, національних, релігійних та інших факторів. Бракує заможних та обізнаних представників середнього класу, готових підтримати творчі ідеї, які б могли (ну і мали бажання) вкладати гроші в мистецтво. Тоді б художники могли собі дозволити працювати над тими проєктами, які їм цікаві, а не писати «на замовлення». От побільше б таких акцій, як була з приїздом до Художнього музею творів Шевченка, яку спонсорували співробітники «Моріс-груп» (наші земляки, які зараз працюють у Києві і мають змогу такі проєкти організовувати). І це, як показала практика, виграшний, дуже потрібний для нашої публіки прецедент. У мене було багато запитань до працівників музею (знову те, чого нам бракує, — адекватного керівництва музеїв і працівників, готових бути гнучкими в сучасних реаліях на догоду публіці, яка змінюється), але подія однозначно чи не найбільша за останні 20 років у нашому місті.
І музей такий, як у Луцьку, і меценат такий, як Віктор Корсак, нам би не завадили (мова про приватний музей Сучасного українського мистецтва Корсаків у м. Луцьку). Тим паче з нашою колекцією «Імпрез».
Також бентежить ситуація зі Спілкою художників. Все, що там твориться, не сприяє розвитку художнього життя міста (скандали — це теж елемент сучасної культури, але, обʼєктивно, це місту шкодить). Ця, вибачте, «парафінова тусовка» уже не здатна ухвалювати адекватні рішення. Молоді трохи не до того (це я про Оксану Мельничук, Іру Максимлюк, Віту, себе і молодшого Кузіва (бо нас разом приймали до Спілки). Щоб творити, треба не мати тієї купи обовʼязків, та і бути трохи «богемними», а ми для цього надто раціональні. Цікаво виходить, коли збираються разом Світлана Повшик, Володимир Сандюк, Богдан Бринський, Петро Прокопів, Володимир Лукань, Оксана Бейлах й інші й виставляють свої твори. Але це теж відбувається не так часто, як би, скажімо, мені хотілося.
Художникам часто бракує сміливості працювати незвично, експериментувати (це, звичайно, субʼєктивно, бо художники працюють, але не все виставляють, що можна побачити, може того й не виставляють, бо бояться неадекватної реакції непідготовленої публіки).
Не хотілося б торкатися проблем воєнного часу, бо тут геть усе перекроїлося і перемінилося, але, попри війну, або, може, і завдяки війні, ситуація зараз дещо змінюється. Сюди приїхали митці (і не тільки) з різних регіонів, що, безперечно, оживило місцеве мистецьке життя. «Вагабундо» кермує цікавими проєктами, виставками. «Мистецьке братство» проводить свої вернісажі — хоч трохи зберігається видимість мистецького життя. Хтозна, може і стародавній Галич заживе новим життям з приїздом сюди чернігівського екскурсовода Ервіна Мідена, екскурсії якого є специфічними, але завдяки цьому йому вдалося розкрутити історію і памʼятки Чернігова. Ервін уже став родзинкою кількох екскурсій у Галичі.
Тому поки не все виглядає безнадійно, але хотілося б бачити більш активний розвиток мистецького життя.
Головне зображення: робота Романа Яціва
