Цей текст написаний у кросівках з міста Воломін, куди я приїхав з Кіпру, до якого втікав з Ізраїлю, коли в жовтні 2023 там знову почалась війна.

наша осінь з маленькими деревами

дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для

рудого листя щоб опало воно з

невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами

дуже швидко минула минуло після

неї багато зим і багато весен і

аж тоді почало падати листя з

дуже високого дерева яке в нашій

осені було і про існування якого

ми навіть не підозрювали

Григорій Чубай

Цей текст пишеться з 2025 року.

Можна уявити, що його реально помістити в капсулу часу.

Зрештою, тексти часом так і живуть — в капсулах мереж та публікацій.

І, напевно, є окремий вид читачів — читачі капсул часу.

Але цей текст для іншого читача.

Цей текст пишеться на 7-ій сходинці перед дверима, в центрі чи середмісті Івано-Франківська.

Цей текст пишеться з 2025-ого року. З місця, де кажуть і про 11-ий рік війни і 3,5 рік війни одночасно.

Є розмови, яким приходить час. Спочатку про щось незручно говорити, і от про щось вже незручно не говорити. Це я зрозумів цієї весни, відправляючи повідомлення у Відень та Лімерик. Сьогодні ж подумав, що до цієї розмови мене привели мої зав’язані шнурівки. Одного разу минулого року я вийшов із зав’язаними шнурівками, і коли в переднічному Франківську Альона Каравай запропонувала мені взяти участь у куруванні чи консультації виставки Євгена Самборського тут, в Івано-Франківську, я погодився. Бо шнурівки вже були зав’язані. Я не завжди зав’язую шнурівки, але коли йде мова про мистецтво, балаканину та спробу — то дуже часто. Хтозна, можливо, я це роблю подібно до того, як це робив Форест Гамп до виходу на вулицю.

Зав’язував ці шнурівки я довго і давно. У цьому темпі ми з Гампом і різнимось. Він це робить швидко і не задумуючись. Я прокручую з шнурівками в руках все підряд сотні раз в голові. Те, що привело мене до цих слів, я почав прокручувати, коли надворі була осінь 2022 року, а навколо — Варшава. Там я був на великій асамблеї діячів культури. Звідти я виніс два зав’язані вузли на пам’ять: перший про те, що протистояння, дискусії і політична боротьба та незгода в суспільстві — природні і є ознакою здорової демократичної культури. Там же був і другий вузол — про дивитись, пам’ятати і працювати з діаспорою 5.0, про думати, як нам залишатись на зв’язку і не втрачати один одного. 

Питання про точний порядковий номер нової хвилі міграції з України після 2022 року відкрите, я називаю її то п’ятою, то четвертою. Відкрите й питання, хто такі «ми» тепер і що можемо зробити разом.

Там же, у Варшаві, я почув старий ірландський ганстерський чи то анекдот, чи то настанову:

«Якщо можеш сказати, скажи лиш слово, якщо можеш сказати слово,  промовч вчасно. Можеш промовчати, дай знак. Можеш дати знак — просто кліпни».

Мені його переказав  ірландець, який давно живе у Польщі і, з його слів, до сих пір помічає там, в Польщі, самоцензуру у постсоціалістичному соціумі.

І ось я посеред Івано-Франківська. Працюю над виставками творів Євгена Самборського. Автора, з яким мене ріднить не лише знайомство та спільна робота й товаришування. А більше навіть те, що ми  — опоненти чи не з першого нашого спільного робочого дня далекого 2011-го (?) року. Вчора, йдучи містом, я задумався. Якщо Євген — мій опонент у мистецтві, то хто ні? Кого таким бачу? Подумки нашвидкоруч перебравши імена і практики колег, я зрозумів — «не опонентів» немає, я не згоден з кожним «перед каждою ігрою».

Завтра відкриття і думаю, що це могла б бути «академічна» виставка. Так я уявляю вслід за словами Євгена Глібовицького, сказаними вже в далекому 2023-му чи 2024 році в одному з інтерв’ю про те, що академії могли й мали б стати місцем для складних і безпечних розмов. Місцем для дискусій. Адже кількість складних і непроговорених тем росте. 

Робота з серії «Прості речі», Євген Самборський, інтервенції в простір / доповнення простору, фото, 1998 – …, Івано-Франківськ

Можливо, я уявляю мистецьку спільноту Івано-Франківська місцем такої-от академії. Я уявляю, що десь ця спільнота така, яка звикло намагається берегти пам’ять, і також така, яка розмовляє поза зручністю та табуйованим.

Щодня повертаючись додому після роботи над  виставкою, я по кілька разів переживав напади нестерпних емоцій. Їх нестерпність була у тому, що я не міг ні витримати, ні зрозуміти їх, а тому не міг й проявити. В один з таких днів я припустив, що так проростає мій гнів на війну, на її несправедливість. Їй — війні — цей гнів не пред’явиш особисто. Тоді я вдався до розмов. Я дзвонив колегам, терапевтці, друзям, брату і говорив.

Я дзвонив ще раз. А потім я дзвонив знов. Напевне, я досі не вірю в те, з якою кількістю колег і друзів ми живемо у різних країнах.

Стало зрозуміло, що я постійно шукаю найнезручніші питання, які я невдовзі почую на відкриттях. Мій словник, який стосується зв’язків з діаспорою 5.0, не те, щоб малий, нерелеватний чи бідний. Цей словник існує на межі відсутності, особливо, коли йдеться про поки що уявну, але вже публічну розмову.

В мені існує ще й щільна моно-плутанина — особисте, публічне, політичне, минуле, сучасне, непідконтрольне, майбутнє, інтимне, ситуаційне, випадкове, професійне, інше особисте, стратегічне, бунтівне, етичне, дружнє, фобійне, екзистенційне, продержавницьке, стереотипне, патріотичне, індивідуальне, емоційне і головне невідоме, велике невідоме. Все це сплетено в нерозплетений жмут.

Як ви бачите, поки що тут не так багато описів якогось твору, немає біографії чи промо автора. Немає опису чи ідеї виставки. Можливо, тому що я біжу. Я біжу від розмови до розмови, і зупинитись буде можливо лише на виставці, на її відкритті.

Вчора — тепер це «вчора» вже тиждень тому — цілий день у мене розв’язувався шнурок на правій кросівці. Його постійно треба було перев’язувати посеред Франківська, а він знов і знов розв’язувався.

Можливо, цим трьом виставкам і мені на них, як ніколи раніше, потрібна передмова, «Бо шнурки мають властивість розв’язуватись», — так міг би сказати Олекса Фурдіяк чи написати Тарас Прохасько.

Unfinished

P.S. 1987-ого року Юрій Соколов курував першу і велику групову кураторську виставку сучасного мистецтва у Львові, що мала досить просту назву «Запрошення до дискусії». Ця згадка прийшла сама собою, можливо, тому, що в плані тексту був приблизно такий пункт: «написати про важливість розмови».

Головне фото: Робота з серії «Прості речі», Євген Самборський, інтервенції в простір / доповнення простору, фото, 1998 – …, Івано-Франківськ.