Вміння вирізняти з сотні об’єктів більш вагомі та знакові є однією з важливих рис куратора. Для того, щоб проєкт чи виставка мали відгук у публіки, одного експонування робіт зазвичай є замало. Куратор інтуїтивно відчуває актуальність певної події, підводить все під єдину оповідальну канву — і ви вже втягнуті в цілу історію. Більш детально про роль куратора виставок писав Ілля Левченко у тексті «Ніжність та відповідальність» на post impreza. Про те, що куратор досягнув своєї мети, свідчить відчуття єдності (гармонії, доцільності тощо) після перегляду.
Виставка «Сліди» Євгена Самборського в «Асортиментній кімнаті» відбувалась паралельно з «Опалювальним сезоном» Васі Дмитрика. Вже це поєднання концептів: слід людини (об’єкти Самборського) і слід кінетичної скульптури (малюнки, утворені рухом іржавих цвяхів) наштовхує на думку, яке різне ставлення до мистецького твору людини й машини (робота). Для художника кожен його твір є дітищем, тому певна доля сентиментальності буде проймати глядача; тоді як бездушність машини може вразити своєю атракцією, новизною, невимушеною досконалістю техніки. Хто з них врешті візьме гору в цій нерівній боротьбі — залежить від формування смаку та цінностей суспільства. Така проблематика, на прикладі цих паралельних виставок, може слугувати темою для майбутніх досліджень, тим більше враховуючи стрімке зростання популярності штучного інтелекту.
Обидва художники родом з Івано-Франківська (точніше, Василь з Івано-Франківської області) й обидва через обставини не живуть і не працюють в рідному місті. Але, означивши їхні напрацювання як вагомі, кураторка Альона Каравай, яка працює з темою пам’яті, вважає важливим фіксувати певні моменти, щоб уникати в майбутньому непорозумінь, а також замовчування чи перекручування фактів.
Практика створювати позитивний імідж для країни та міста через приналежність до них відомих митців — не нова. Розуміння цінності та переваг мати право називати цих митців «своїми» і пишатись ними має стати тотальним не лише на рівні держави, а й на рівні міста чи регіону.
Євгена Самборського Івано-Франківськ «не відпускає», попри його постійні спроби жити й творити деінде — десь, де тебе більше цінують. Та у Франківську, попри всі намагання (з різними результатами) створити якісне мистецьке середовище, все ж не втрачають надії реалізувати задум зі створення музею сучасного мистецтва. А Євген Самборський — один із тих художників, які заслуговують на увагу кураторів та мистецтвознавців.
Він не уникав нагоди залишити свій «слід» у франківській мистецькій тусовці. Його співпраця з ЦСМ та платформою «Тепле місто» давала надію щодо подальшого розвитку подій. Можливо, далися взнаки певні сентименти, але Євген не полишає спроб час від часу працювати як митець у рідному місті, одночасно не виявляючи особливої впевненості, що з цього щось вийде. Та місто жодного разу не підвело: всі проєкти Самборського збирають аншлаги.
Прояв альтруїзму і любові до ближнього найбільш повно проявився в галереї «ЧЕЧ» у Івано-Франківську, де художник роздавав свої картини всім охочим.
Альона Каравай відібрала для виставки «Сліди» фотографії, на яких зафіксована минула присутність Євгена Самборського в місці / в місті. Художник працює над можливістю надати певної вагомості простору, який ототожнюється із занепадом та маргінальністю. Всі ці закинуті споруди — як символ стану в культурі та мистецтві, де щоразу йде боротьба за виживання.
Чому Євген Самборський прикрашає те, що втратило свою цінність і привабливість? Можливо, ним рухає надія, що не все ще втрачено, а можливо, це ностальгія за тим, що поступово руйнується і зникає.
На деякий час ці похмурі напівзруйновані споруди набувають нових сенсів: жартівливих (голова курця, цигарка, гігантські сірники), або філософських (силует людського обличчя серед облущеної фарби, замуровані двері «у світле майбутнє»).
Окремим цілісним образом вирізняються дві роботи, експоновані поруч, які посилюють відчуття приреченості від нинішнього стану речей. Це незавершене полотно неіснуючої картини, яке Євген так і не зміг втілити в життя. І фото, де в інтер’єрі закинутої художньої школи заекспоновані навчальні скульптури черепів.
У такому поєднанні робіт Альона Каравай розкриває далі філософські питання про вагомість і значимість людини в соціумі. Картина нагадує нам про нестворений шедевр, який вже набув цінності в чиїхось очах (у цьому разі — кураторки), а черепи натякають на тлінність буття і скороминучість усього сущого, то навіщо перейматись своїми недоліками, якщо можна сконцентруватись на перевагах? І робота Євгена Самборського «Без назви» (знайдений об’єкт, олія, 2015 року) є яскравим підведенням цієї тези.
Фото: Тарас Теліщак, Асортиментна кімната
