8 вересня Український інститут книги у своїх соцмережах написав: «У норвезькому місті Молде під час літературного фестивалю Bjørnsonfestivalen відбудеться розмова українського літератора Юрія Андруховича та російського письменника Міхаїла Шишкіна, яка буде присвячена темі війни та її передумовам. Модеруватиме зустріч польський письменник Вітольд Шабловський. Як ви ставитесь до такої новини?».
Ставлення виявилось бурхливим: читачі та представники українського середовища розпочали довгу дискусію про (не) прийнятність і (не) можливість присутності на одних подіях з росіянами. post impreza поставила ці питання самому Юрію Андруховичу.
Спробуймо відтворити події та зрозуміти, що саме відбулось. Як саме вас запросили на літературний фестиваль в Норвегії? З якою метою, з якими формулюваннями й коли в цьому запрошенні виникла ця подія — спільна дискусія з Міхаїлом Шишкіним?
Спершу була новина від мого німецького видавництва, якому належать права на роман «Московіада», що у вересні вийде його переклад норвезькою. Ця новина надійшла десь на початку березня.
Я дуже зрадів, що мій роман вийде ще однією мовою. Тривалий час, протягом кількох місяців, комунікація велась через людину у видавництві, яка відповідає за мої виступи. Тобто прямого контакту з норвежцями не було. Але книжку готували й потім я дізнався, що вони дуже поспішають видати «Московіаду» таким чином, щоб у вересні я міг представити її на фестивалі.
Був ще один норвезький літературний фестиваль, здається, в Ліллегаммері, куди мене кликали. Він відбувався у червні. Я відмовився: очікую появи моєї першої книжки норвезькою мовою, зараз без сенсу мені до вас їхати, ви ще мене не знаєте як автора, ви ще нічого не прочитали. Відповідно, моя присутність там не надто потрібна.
В цей час група запрошених українських письменників відмовилася там бути, тому що, здається, їм пропонували участь у панелі (чи фестивальній програмі, чи чомусь подібному), яка називалася «Росія та сусідні країни». Ну і наші письменники одностайно від цього фестивалю відмовилися.
Десь улітку мені написали безпосередньо з Норвегії, мій редактор із видавництва з Осло. Він виклав програму мого перебування: спершу, дорогою на цей фестиваль, зроблять велику презентацію в Осло в Будинку письменника. А вже звідти я вилечу до Молде, де буде ще одна презентація «Московіади». Крім того, в Осло я взяв участь у діловому сніданку, де виступив із двадцятихвилинним спічем на тему, чому норвежці повинні читати українську літературу. Це була подія, присвячена запуску соціальної мережі для норвезько-українського наукового та культурного обміну — Ukrainett.
Після цих подій в Осло я мав далі летіти до Молде, що й зробив.
Презентація «Московіади» в Молде — це одна подія. Я це підкреслюю, бо багато хто уявляє собі, що ця презентація відбувалася разом із Шишкіним. Ні. Шишкін — це інша подія. Це була розмова про те, що відбувається на війні, розмова про російську воєнну агресію і про те, як Україна себе захищає.
Після отримання запрошення я написав організаторам, що це, в принципі, не бажано. Тому що в нас культурна спільнота відмовляється виходити разом із росіянами, сідати з ними на одному подіумі й брати участь в одних і тих самих проєктах. Організатори про це знали, але відповіли: ми тому вам і пропонуємо, бо хто краще за вас прийме цей виклик? Хто, як не ви, може все-таки зважитись на це? Цей бойкот, як ви його називаєте, з нашого погляду — це ви бойкотуєте самих себе. Тобто ви забираєте свій голос, який ми дуже хочемо почути.
Звичайно, ми можемо прийняти вашу відмову, і тоді про цю війну буде говорити один тільки Шишкін. Ви хочете такого? Бо від цієї теми ми не відмовимось, просто замість двох авторів там буде один.
Тобто варіанту, щоб ви поговорили з тим же Шабловським, який модерував цю розмову, вони в принципі не розглядали?
Ні, не розглядали, тому що вони дуже цінують Шишкіна. Він дуже відомий в Норвегії автор. Чому ми маємо кенселити Шишкіна, питали вони мене. Його прийдуть слухати люди. Вони куплять квитки не тільки на вас, але на нього; і перепрошую, але в першу чергу вони будуть купувати ці квитки на нього. Десь приблизно такою була вся ця історія.
Відповідно, я прийняв рішення зробити виняток. Тим більше, що за кілька тижнів перед моїм від’їздом, ще влітку, Шишкін надіслав мені на електронну пошту кілька лінків зі своїми найновішими публікаціями з приводу цієї війни. Але я і без того стежу за його діяльністю, за його висловами. На моє позитивне рішення вплинуло й те, що я знаю його позицію навіть не з 2014 року,,коли він однозначно засудив анексію Криму, не кажучи вже про вторгнення на Донбас.
Шишкін ніколи не був, скажімо так, прихильником тези «кримнаш». Навпаки. Я знаю його ще з раніших часів, коли ми вперше розмовляли на одному з фестивалів чи то в Швейцарії, чи то в Німеччині, в 2007 або 2008 роках. Він тоді дуже добре говорив про Помаранчеву революцію. Востаннє перед Молде ми з ним якось сиділи на одному подіумі в Базелі. Там є великий книжковий фестиваль (цього року, до речі, теж туди поїду, і не буду там на одному подіумі з Шишкіним: ніхто мені вже й не пропонує, на щастя). Я добре пам’ятаю, яким важливим був його виступ в Базелі восени 2014 року про наш Євромайдан. Для нас інформаційно це була значно складніша ситуація, ніж теперішня, коли всім на Заході абсолютно очевидною є російська агресія та російська загроза. А тоді ми були в ролі країни з якимось «нацистським режимом», де «повалили законну владу» під час «якогось там Майдану». Було дуже важливо, що саме російський письменник слушно, корисно для України, для нас усіх, дав оцінку тим подіям. А я зміг лише збагатити її багатьма деталями, уточнити якісь моменти як безпосередній учасник і свідок
Крім цього, є ще технічний нюанс. Ви згадали Шабловського. Та розмова в Молде в жодному випадку не є моїм діалогом із Шишкіним, чи Шишкіна — зі мною. Це, можна сказати, були два монологи. Посередині перебуває модератор, який ставить запитання і потім між нами вибудовує порозуміння або, навпаки, акцентує на розходженнях. Коли я шокував норвезьку аудиторію невеличким пасажем про Достоєвського, як про дуже поганого письменника й ледь не графомана, то я впевнений, що Шишкін так не думає і він мав би…
Він цілий текст про це написав.
Він написав цей текст, але на зустрічі він мовчав. Я віддаю належне, що він не повів цю дискусію в той завулок «великої російської культури».
Чи ви з кимось радилися, коли приймали рішення взяти участь у цій події? З кимось з колег, інших українських митців? Чи просто прийняли рішення, розуміючи, що ви можете зробити цей виняток?
Я не радився ні з ким.
Чи ви думали, як зреагує українська аудиторія, коли дізнається про цю подію і чи вона зреагувала так, як ви думали?
Ну я, мабуть, трохи наївно вважав, що досягнув певного рівня довіри. Мене, як мені здавалося, знають настільки добре, що якщо не абсолютно відкинуть будь-яку ідею з моєю шкідливістю, то… Бачу, на жаль, з цим помилявся.
Під час цієї дискусії частина ваших знайомих наголошувала, що ви — дуже позасоцмережева людина. Це правда, це всі знають. Відповідно, ви не можете безпосередньо брати участь в дискусіях, які розгортаються онлайн. Я зараз переказую інші коментарі. Там було: мовляв, як можна вам щось закидати, якщо ви цього не читаєте? А чи вам не здається, що втрачаєте можливість слухати фідбек, критику, розуміти аудиторію й спільноту через те, що безпосередньо з нею не спілкуєтесь навіть так — онлайн?
Напевно, в таких епізодах, як цей, я щось і втрачаю. Але що ж робити, вже пізно відкривати фейсбук.
Ніколи не пізно.
Ми говоримо про реакцію на фейсбуці і про довіру? Повернімось до цього. Дивіться, я — індивідуаліст, переконаний індивідуаліст. Не люблю бути там, де багато всіх. І якщо нас аж так багато на фейсбуці, волію там не бути. Гадаю, що маю право на такий вибір.
А те, що не хочу чути критики — я завжди дуже і дуже вдячний за будь-яку критику, якщо вона конструктивна. Якщо ж вона береться просто з ненависті до моєї особи… Мені здається, є страшенно багато людей, в яких апріорі — ненависть до моєї особи, а потім — до суті моїх вчинків. І ці люди постійно сидять у засідці, очікуючи такого моменту, коли, як їм здається, можуть напасти. Я з цим живу практично все своє життя: і до фейсбуку, і при фейсбуку, і, сподіваюся, житиму після фейсбуку.
Ви кажете, є люди, які просто через особисту антипатію до вас так реагують? Як ви думаєте, чому хтось може відчувати до вас таку антипатію, щоб так прискіпливо стежити за вашими вчинками?
Не знаю.
Хочете, я вам запропоную варіант? Не скажу, що справа в цьому, але багато хто досить несхвально ставиться до вашої публіцистики на «Збручі». Можливо, ви пам’ятаєте текст 2017 року про афини?
Так, я пам’ятаю.
Чи ви пам’ятаєте реакцію на нього, критику його?
Це був один із таких же срачів. Я ж кажу, це знову була засідка, з якої всі вискочили.
Справа в засідці, не в тексті?
Ви хочете повернутись зараз до цього тексту?
Не те, що я хочу конкретно говорити про цей текст…
Розумієте, цей текст не сприйняло дуже багато людей, але й дуже багато людей сприйняло. І дуже багато людей за нього дякували. Що я ще можу тут зробити, сказати?
Ну, я такий, так я пишу, так я працюю, це мій стиль. Когось дратую, а хтось мене підтримує, комусь це подобається.
Я завжди роблю це чесно і вважаю це своїм великим надбанням: що маю можливість писати й публікувати те, що вважаю за потрібне.
Цей текст, опублікований в 2017 році на «Збручі» під назвою «Эдіная краина», насправді мав єдиний головний заклик до українців: більше їздити своєю країною. Зокрема, до західних українців — більше подорожувати на схід України. Якщо я це зробив гумористично, чи місцями в саркастичній формі, то це мій стиль, інакше писати не вмію.
Значить, я маю припинити писати, якщо це — шкідливий текст.
Мова не йде про «припинити писати», а мова…
Давайте, я припиню писати.
Книжки чи тексти на «Збручі»?
Все, абсолютно все.
Ви думаєте, що ви це можете зробити? Для чого припинити писати? Щоб не дратувати людей?
Раз це викликає аж стільки гейту навколо, то, мабуть, я повинен припинити це.
Але у вас дуже багато прихильників, людей, які підтримували вас навіть в цій історії з Шишкіним. Багато ставали на ваш захист, які казали…
Чому ви вжили слово «навіть»? «Навіть зараз в цій історії з Шишкіним?»
В сенсі, що це — остання історія, і в сенсі, що присутність з росіянами на одному публічному просторі зараз в суспільстві виглядає менш толерованою, ніж вкотре говорити про відмінності між російськомовними та україномовними українцями, сходом і заходом. Це толерується ще менше. Тому «навіть».
А ви гадаєте, що це єдино правильний підхід?
Не бути присутніми з росіянами на одному публічному просторі? Так.
Тобто ви вважаєте, що це так заведено кимось десь, і це так має бути?
Я не вважаю, що це заведено кимось десь, бо українська культурна спільнота все-таки не підпорядковується одному головнокомандувачу. Але моя особиста і моя професійна думка: якщо дуже багато культурних діячів, зокрема людей, які воюють, просять цього не робити, напевно, можна до них дослухатися?
Назвіть мені цих культурних діячів, які воюють.
Олена Герасим’юк ще з 2014 року про це говорить: не треба тягти росіян в інформаційний простір і не треба сідати з ними працювати.
Але дивіться, ви маєте претензії до мене в той час, коли наші телевізійні канали щодня в наш інформаційний простір затягують росіян десятками.
Мені це теж не подобається.
Але тих журналістів, які ведуть розмови, їх так само цькують, як мене?
Мені здається, що вас, можливо, більше. Але до вас планка вища через те, що ви є письменником, публічним інтелектуалом. Тож до вас вищі очікування.
Я думаю, що насправді тут є суміш. По-перше, турбопатріотизм. По-друге, війна генерацій. Молоді повинні протестувати й нападати на старших. Це абсолютно зрозуміло. Плюс, звичайно, дуже багато всякого інтернетного намулу.
Знаєте, ви здивуєтесь, але я теж отримую листи від військових і від військових письменників. Як написав, наприклад, мені Павло Матюша: «Раз за багато днів зайшов у фейсбук і побачив ідіотський срач. Не мав часу вивчати, хто його розводить, але вони явно не служать ні в армії, ні власне Україні».
Чи ми можемо загалом говорити про відповідальність публічного інтелектуала за сказане?
Публічні інтелектуали на те й публічні інтелектуали, що вони мають відповідати за сказане. Це — запитання з очевидною відповіддю.
Відповідно, якщо надходить критика, чи ви це сприймаєте саме як критику, чи все-таки це бачите як цькування людей з засідки?
В цьому випадку — це цькування мене із засідки, абсолютно.
Тобто в цій конкретній історії конструктивної критики ви не бачили?
Ні.
Згадуючи ту подію в Базелі після Євромайдану: ви сказали, що було дуже важливо почути підтримку саме від російського письменника. Чому саме від російського письменника так була важлива ця валідація, на вашу думку?
Тому що був велетенський вплив саме російської пропаганди на західні суспільства і було дуже важливо, що росіянин говорить протилежні їй речі. Якщо російська пропаганда стверджувала, що Євромайдан — це нацисти, то він говорив усе те, що сказав би і я. Тільки він, звичайно, міг сказати менше, бо не був на Майдані.
Ви не можете уявити, як це було: пояснювати західним аудиторіям, починаючи з незапам’ятних дев’яностих, але особливо у 2014 році, для чого був Євромайдан, чого ми досягали, що ми відстоювали, за що боролися. Ви просто стояли перед стіною, в якій були поодинокі людські обличчя. Все решта — суцільна стіна нерозуміння. І там вважали, що дуже правильно росіяни забрали Крим, бо він завжди був російським. А в Києві «прийшли нацисти до влади, і дуже правильно, що росіяни захищають Донбас від цих нацистів». Це не була, так би мовити, одна з точок зору, це був мейнстрім.
Можу уявити та зрозуміти. Зараз, коли ми говоримо про повномасштабну війну, чи нам досі необхідно залучати думки росіян, умовних «хороших росіян»? Чи ми нарешті можемо говорити про це без них?
Ні, нам вони зовсім не потрібні. Ні хороші росіяни, ні тим більше погані. Але залучаємо не ми, залучають організатори.
І тут уже доводиться або погодитися з тим, що тоді ми в цій ситуації будемо мовчати, або йти на ризик, на який пішов я.
Іншого варіанту не дано?
Іншого не дано.
Тобто ви не вірите, що українці все-таки зможуть вибороти своє право бути присутніми на міжнародних майданчиках без росіян?
Вони вибороли його, вони ж уже там присутні.
Чи ми можемо добиватися від організаторів фестивалів не садити нас поруч з росіянами? Чи нам будуть ставити умови, які поставили вам: Шишкін все одно буде, а ви — як хочете?
Щоразу є певний дуже конкретний випадок. Як і особливий контекст конкретної країни чи аудиторії. Зрештою, я ніколи не кажу, в скількох випадках відмовлявся від такої участі. Ви ж не знаєте, так?
Чому про це не говорити публічно? Може, варто було?
Я про це, наприклад, написав на «Збручі» після того, як прилетіла критика.
Хоч загалом я, про що ми вже говорили не сиджу в соцмережах і не звітую про свої заслуги. Волію не писати про це. І відмовитися від спільного виступу з Прилєпіним у 2014 чи 2015 році — одне, а від спільного виступу з Уліцькою в 2022 — це інше.
В будь-якому разі я в цілому поділяю цей підхід — відмовлятися від спільних подій.
Зрештою, дуже щасливий, що мені так тепер дістається. Бо, власне кажучи, за це й боровся все життя. Але я не можу сьогодні гарантувати, що в житті більше не доведеться робити подібні винятки, виходячи із дуже конкретної ситуації, конкретного фестивалю, конкретних аргументів, які мені навели. «Ви хочете, щоб люди у нас в Норвегії знали правду про вашу війну? Погоджуйтеся на цю подію, у вас прекрасний шанс розказати їм правду. Хочете відмовчатися? Тоді про вашу війну буде говорити один Шишкін». Ось я і вибрав те, що вважав кориснішим.
Якби в майбутньому хтось з українських письменників, художників, музикантів, опинився на одній панелі, на одній події з російськими митцями, якою була б ваша реакція, вже після цієї історії?
Перед усім я мав би дізнатися, з якими саме російськими митцями він на одній панелі, так? Сьогодні держсекретар Блінкен приймає в себе Pussy Riot. Що, будемо тепер Блінкена бойкотувати за те, що він приймає російських мисткинь у Держдепі США?
Блінкен — не українець.
Тому биймо українців, таке гасло?
Я цього не казала.
Але пояснення «Блінкен — не українець», воно не здається вам смішним?
Я просто вважаю, що наш суспільний договір….
Значить, чому українці не мають права на те, на що мають інші?
Ми маємо право. Просто мені здається, що якщо ми говоримо про якусь консолідовану спільноту, зокрема культурну…
То ви вважаєте, що одностайність — це позитивна риса для культурної спільноти? Це, на мій погляд, дещо тоталітарна думка.
У творчості — ні, одностайність абсолютно необов’язкова і не потрібна.
А розходження в політичних принципах — уже погано?
Мова не про політичні принципи, під час війни мати спільні цінності й принципи — це не так погано.
Ця спільна цінність — у тому, щоб доносити правду про нашу війну? Чи вона в тому, щоб іти геть з подіуму і мовчати?
Питання наслідків обох рішень. Адже присутність українських митців на одній панелі з російськими митцями в перспективі породжує заголовки в пресі: «подивіться, вони сіли й поговорили, діалог можливий, тож, може, вони помиряться і насправді це не такий великий цивілізаційний конфлікт, як нам розказують політики».
Це все зараз ваші припущення, так? Це реальні наслідки? Бо з мого виступу там абсолютно не можна було зробити таких висновків, які робите ви.
Справа не в тому. Неважливо, про що ви говорили. Факт, що ви (чи будь-хто інший) сідає на одній панелі з російським митцем, породжує потім заголовки в пресі, що український митець і російський митець зустрілись на фестивалі, сіли й поговорили. І що б ви не казали, цей заголовок все одно існуватиме. І для когось з цієї норвезької, чи будь-якої іншої аудиторії залишиться в пам’яті не те, як ви переконливо пояснили, що насправді відбувається в Україні (а я не сумніваюся, що ви говорили правильні речі).
Я перепрошую, це все — припущення, так? Ви ж не бачите цих наслідків, ви їх собі тільки уявляєте? Значить, щось таке було в моєму виступі, що до таких наслідків не призвело, так? Чи вам відомо, що в Норвегії тепер змінилася громадська думка, і всі вважають, що ми — два братні народи, бо два письменники там поруч сиділи?
Громадська думка не міняється від однієї публікації, але, знаєте, вода камінь точить. Це так, як працює російська пропаганда.
Де ви бачили якусь таку публікацію?
Бачила скрін заголовків новин про зустріч російського й українського письменників на фестивалі. При тому, що ми повсякчас нагадуємо: ми — не братні народи, будь ласка не намагайтесь нас примусити до діалогу.
Я про це й нагадую. Для того я брав у цьому участь, щоб про це там теж сказати.
Гаразд. Ви згадували, що не відмовляєтеся від того, що в перспективі можете зробити якийсь виняток. Навіть більше скажу — не тільки ви. Я впевнена, знайдеться ще ряд митців з різних культурних індустрій України, які будуть робити ці винятки. Справа знову таки, не тільки в вас, бо ця проблема є більшою.
Знаєте, все-таки якби там був не я, то не було б цього скандалу. Подивіться, як відреагували на новину, що Андрій Курков зустрічався з тим же Шишкіном уже в березні. Курков відкрито всім написав: слухайте, я з ним зустрічався і буду зустрічатися. Це жодного скандалу не викликало, всі почали дякувати Куркову за таку справу, яку він робить для України.
Коли ви говорите «справа не у вас», ви помиляєтеся. Справа в мені, в моїй особі й тих засідках, про які я вам казав.
Добре, для кого або за яких обставин можна робити винятки, якщо все-таки стане необхідність з кимось зустрітися на події публічно?
Не відповім. Генеральний підхід, звичайно, відмовлятися. Все.
Тобто немає якогось конкретного чекліста?
Дивіться, у Франкфурті в жовтні буде книжковий ярмарок. Я вже отримав пропозицію діалогу з Дмитрієм Глуховським. Я вже відмовився.
Як зреагували організатори?
Написали, що їм дуже шкода, бо цей бідний Глуховський — утікач від режиму Путіна, переховується десь в Берліні й так далі.
Але якщо дивитися ширше, то я все ж таки б відстоював право на довіру до такого українського митця, який, теоретично, колись десь виступить. Хоча, мабуть, після мого прикладу вже не знайдеться.
Чи ви думали про те, що вам, можливо, треба повертати довіру українських читачів до себе?
Я не можу змусити когось, щоб мене полюбили насильно. Якщо не люблять, то не полюблять
Мова не про любов, мова про довіру.
Тобто?
Умовно кажучи, мені може не подобатися музика конкретного музиканта, але я розумію, що він нормальна людина. Мова не про любов. Мені не обов’язково когось любити, щоб відчувати довіру, якщо ми говоримо про публічну фігуру.
Я не думаю, що все аж так погано. Думаю, все ж таки на цьому світі значно більше притомних людей. Навіть ті, які не зрозуміли, чи погано оцінили цей випадок, вони не перестали мені довіряти. Тобто, я цього не бачу, не відчуваю.
Це можливо, наївне питання, але якими ви бачите своїх читачів зараз, у 2022 році? Чи вони змінились за останні роки, десятиліття? Для кого ви зараз пишете, чи будете писати? Які ці люди?
Я ніколи не знаю, в принципі, для кого пишу. Уявляю собі цю читацьку аудиторію, коли виступаю, бачу там багато різних облич. Я пишу для дуже різних людей.
Тобто коли ви пишете, не формуєте якийсь портрет читача? Мовляв, хочу відповісти на якісь болі й запити цієї людини своєю книжкою. Поговорити з кимось конкретним про те, що вам важливо.
Книжки взагалі так і пишуться, це тільки так і буває. А ви можете сказати, для кого ви як поетеса пишете?
Так, я розумію, до кого звертаюсь. З кожним текстом це може бути як одна конкретна людина, так і кілька людей, але знаю, до кого говорю.
Те саме і в мене. І, думаю, в кожного з нас.
Літературний текст, він з’являється від потреби діалогу, так? Тобто якби ми не хотіли діалогу, то, напевно, і не було б сенсу його писати, тим більше публікувати. Якщо це потреба діалогу, як би ви бачили ідеальну форму відповіді? Який ідеальний фідбек ваших читачів на те, що ви пишете?
Ідеальний? Щоб вони сміялися і плакали там, де мені це було потрібно. Там, де я сам це відчував.
Якщо читач з вами незгодний, чи ви вважаєте, що діалог вийшов неуспішним?
А що значить «незгодний читач»? В чому незгода?
Він прочитав книжку і подумав: дурня якась, думки дивні, слова дивні, з автором незгоден, а герой мені неприємний. Я зараз свідомо гіперболізую.
Тоді це не мій читач. Розійшлися — і все гаразд.
Чи аудиторія, яка читає ваші книжки, зміниться у своїх смаках, запитах і потребах через цю війну? Чи будуть це вже інші люди, коли вийде ваша наступна книжка?
Багато хто змінився під час війни. Але не факт, що коли війна закінчиться, ці зміни зафіксуються. Є, наприклад, дослідження німецьких психологів про те, що під час війни в людей, навіть які не воюють, суттєво змінюється психіка. В більшості з’являються риси, яких вони не мали в попередній час, вони роблять вчинки, продиктовані цими рисами, яких ніколи б не допустили раніше.
Добра новина в тому, що по закінченні війни в більшості людей все повертається назад. Вони стають такими, якими були до, тобто переважно витісняють зі своєї свідомості те, що чинили під час війни.
Цікаво, як це вплине на Україну та український контекст. Бо я зараз бачу багато закликів не повторити помилку 2014-2015 років: не забувати те, що відбувається і те, що відбулося. Максимально зберегти в пам’яті, на роки, на покоління. Не забути.
Що ви маєте на увазі?
В ті роки, після згасання активної фази війни, тема війни з публічних дискусій не зникла, але вщухла.
Мені здається, в цьому і був суспільний прогрес: що після 2014 року вже ніхто нічого не забував. На відміну від Помаранчевої революції 2004 року, якраз всі вже жили з цим досвідом. Крім того, всі були наснажені моральною відповідальністю перед Небесною сотнею, а потім уже і перед полеглими на фронті. Я не думаю, що аж так зле треба дивитись на 2015 рік, що ми там щось розгубили. Але це також цікава думка.
Ще одне, можливо, наївне питання, але я маю його озвучити: чи ви шкодуєте про своє рішення піти на цю подію?
Звичайно, що так.
Чи змінили б ви своє рішення, якби приймали його зараз?
Бачите, це означало б, що я маю десь все-таки жертвувати своїми виступами, можливостями комунікатора. Жертвувати своїм досвідом, здобутим у цьому всьому, заради колективної конвенції, з якої я апріорі не в усіх пунктах був згідний.
Я вважав і вважаю, що така згуртованість і одностайність в культурному середовищі — це, можливо, і контрпродуктивно.
Контрпродуктивно — за будь-яких обставин, чи навіть за надзвичайних обставин, якими є війна?
Розумієте, війна не знімає з письменника обов’язку писати добре.
Чи накладає війна додаткові обов’язки на письменника?
Безумовно, що накладає. Одним із них є бути не тільки письменником, але і бути провідником ідей свого суспільства і своєї нації за кордонами своєї країни, шукати й здобувати підтримку, симпатію, емпатію. Тобто все те, що я робив, роблю і, сподіваюся, буду робити й надалі.
Останнє питання: коли ви писали колонку з поясненням на «Збручі», чи ви взагалі розглядали варіант не пояснювати, а просто вибачитися?
Ні, не розглядав. Це була б неправда. Якби я вибачився, це означало б, що зло перемогло.
Яке зло?
Ця вся ненависть. Це означало б, що гейтерcтво перемогло і я покірно схилив голову. А я вважаю, що правда — на моєму боці.
