Олеся Саєнко — фотографиня та візуальна сторітелерка. Народилась у Луцьку, живе та працює в Івано-Франківську. Вона займається документальною та концептуальною фотографією. Її практика зосереджена навколо тем постправди, пам’яті, маніпуляцій у фотографії, що є логічним продовженням її журналістської роботи. Отримавши стипендію від Ради культури Литви, почала реалізовувати проєкт, в якому відтворює фотографії репресованих радянською владою людей. Ми поговорили з Олесею про історичну пам’ять, родини, які постраждали від російської імперії, а також архівацію, злочини й безкарність. 

Як ти захопилася фотографією?

Це захоплення з’явилося ще у школі, але тоді це було радше схоже на дитяче хобі. Згодом я волонтерила в пресцентрі при академії, де навчалася. Мені імпонувала фотожурналістика та репортажна робота. А потім я все закинула — аж допоки не пішла до психотерапевта у 25 років і вирішила повернутися до першоджерел своєї мрії. З того часу я професійно займаюся фотографією.

Ти виросла у Луцьку, але зараз живеш і працюєш в Івано-Франківську. Чому вирішила оселитися тут?

Мені взагалі дуже важко відповісти на питання «звідки я». Тому що я дійсно народилася в Луцьку, але не ідентифікую себе з цим містом — це просто місце мого народження. Потім я п’ять років жила і вчилася в Острозі, згодом повернулась до Луцька. Певний час я жила у Львові — зокрема застала там початок пандемії коронавірусу. Але Львів мені ніколи не подобався, тому жити там — то був певний виклик і компроміс у подружньому житті з мого боку.

Тепер ми переїхали до Франківська, і на компроміс доводиться йти чоловікові. Я дуже хотіла пожити в цьому місті, бо знала про Станіславський феномен і мені це було цікаво. Мене тягнуло до Івано-Франківська, як магнітом. Здавалося, що переїзд сюди може бути продуктивним для творчості.

Чи справдилися твої сподівання? Івано-Франківськ дає тобі простір для творчості?

Так, я одразу почала шукати творчі можливості, щойно сюди переїхала. Зараз працюю над одним проєктом, не пов’язаним з репресіями, і він міг відбутися тільки в Івано-Франківську. Власне, саме місто надихнуло мене на цей проєкт. Це псевдодокументальна історія про вампіра. Вона базується, з одного боку, на міській легенді, а з іншого — на пропагандистському російському репортажі. Там йдеться про те, що у Франківську буцімто живе вампір, який встає з могили та вбиває дівчат. Проєкт поки що в роботі, тому я не хочу повністю розкривати інтригу, але можу сказати, він міг відбутися тільки тут, у Франківську.

Тоді давай поговоримо про твій проєкт Reflection on Repression. В ньому ти відтворюєш світлини репресованих радянським режимом людей, фотографуючи їхніх нащадків. Ти почала робити цей проєкт у 2019 році, правильно?

Не зовсім. У 2019 році у мене тільки виникла ця ідея. Перша архівна фотографія, яку я побачила, — це світлина прадідуся мого чоловіка. Він брав участь у Першій світовій війні. Фото було зроблено, коли він перебував у німецькому полоні у Страсбурзі, але дивлячись на цю фотографію, важко було про це сказати: він мав дуже імпозантний вигляд. Мені ця світлина сподобалася суто візуально і захотілося відтворити її вже зі своїм чоловіком. Але на підсвідомому рівні я відчула щось глибше — можливість показати, як повторюється історія. Так почала формуватися ідея проєкту.

Кирило Тарасенко та його прадід Аркадій Брагіненко. Розстріляний 10 жовтня 1938 року, через два місяці після арешту, у Бердичівській тюрмі за наказом НКВС за сфабрикованою справою. Реабілітований 10 грудня 1957 року за відсутністю складу злочину, після численних звернень рідних.

Я пробувала почати роботу ще у 2019 році, але це видавалося дуже важким. Адже потрібно було шукати людей, ті своєю чергою мали шукати архівні фотографії — не всі мають на це час, ресурс і бажання. До того ж ці люди розкидані не тільки по Україні, але й по всьому світу, тому знайти їх нелегко. Але після 24-го лютого 2022 року я поїхала в Литву, на резиденцію, і вирішила все ж таки почати роботу над цим проєктом. Річ у тім, що литовці теж переживали репресії — хоча я наївно думала, що це тільки ми такі нещасні — і Рада культури Литви виділила мені кошти для стипендії. Це дало мені змогу розпочати роботу.

Мені здається, що зараз люди охочіше відгукуються на участь у таких проєктах. Всі намагаються працювати на перемогу, і я хочу вірити, що цей проєкт також наближає нас до неї. Адже він показує злочини росії, показує, що ці злочини не були покарані, і зокрема через це росія продовжує їх коїти. Під росією я, звісно, розумію, і імперію, і радянський союз, і сьогоднішній путінський режим. Це все — одне велике скупчення зла.

У своєму дописі на фейсбуці ти розповідаєш, що твій дідусь був розстріляний НКВС. Чи могла б ти поділитися цією історією? Чи збереглися у твоїй родині сімейні архіви?

Цю історію мені розповіла мама. Як виявилося, про такі історії у родинах мало говорили, тому що боялися. Прізвище мого прадідуся — Рихлінський. Судячи з усього, він був поляком. Як ми знаємо, поляків на території Волині знищували люди різних національностей, тож моя родина нікому не могла довіряти. Якось мій прадідусь приїхав в Луцьк, його зловили та розстріляли без суду та слідства. Ця жахлива розправа не тільки була незаконною. Взагалі було незрозуміло, за що його вбили. Згодом на території старого міста, де зараз знаходиться монастир, знайшли масове поховання. Серед захоронених був і мій прадідусь. У нас не лишилося жодної згадки, жодної фотографії, адже всі архівні документи було знищено.

Документи та фотокартки репресованих людей часто знищувалися. Як ти зараз знаходиш архівні світлини і людей, які готові ними ділитися?

Це схоже на стихійний процес збирання фотографій. Мені взагалі здається, що у мене є детективне альтер его. Спочатку шукала людей через соціальні мережі. Але часто знайомі ділилися зі мною своїми історіями у приватній розмові. При цьому багато хто не вважав своїх пращурів репресованими, бо розуміли під репресіями тільки розстріли. Буквально нещодавно моя подруга мені казала про своїх рідних: «Та їх же лише розкуркулили. Це ж не прямо таки репресії». Мовляв, не вбили, не відправили в Сибір — і вже добре. Так само кажуть, що «ось мої рідні лише дивом пережили Голодомор». Але ж Голодомор — це теж репресія, одна з найстрашніших. 

Гадаю, таке сприйняття сформувалося у нас через те, що нас довгий час навчали спотвореній версії історії. А історію, як відомо, пишуть переможці. Цю деформацію ще й досі можна відстежити: дехто був щиро здивований, що на нас напав «братній народ». Це схоже на стокгольмський синдром. Люди потерпали від страшних репресій, але все одно плакали, коли помер Сталін. І не тільки він — наприклад, Марина Абрамович у своїй книжці «Пройти крізь стіни» описує, як вона оплакувала смерть Тіто. Саме тому важливо дізнаватися справжні історії, щоб бачити не спотворену пропагандою реальність. Це допомогло б нам, зокрема, краще підготуватися до цієї великої війни.     

Перед початком роботи над проєктом я консультувалася з істориком. Він радив розділити історію на періоди, сфокусуватися на певних роках репресій, або ж виокремити сфабриковані звинувачення чи ті, що відповідали радянському збоченому законодавству. До останнього належать, скажімо, арешти та розстріли за співпрацю з УПА. Але я вирішила говорити одразу про все. Я хочу показати масовість цих злочинних діянь і, якщо можна так сказати, їхнє різномаїття. Якщо в родині є історія про репресії, її варто розповідати.   

Бекстейдж зі зйомки, серпень 2022, Львів. На фото — Євген Дементьєв, чийого прадіда Никифора Реклицького із родиною було розкуркулено радянською владою. А також Дмитро і Артур, які допомагають тримати фон

Які історії нащадків тобі запам’яталися найбільше?

Мене найбільше вразили історії литовців. Їхня спадщина болю виявилась для мене новою. Я дізналась, що у них був такий собі аналог УПА, який називався «Лісові брати». Родичі багатьох моїх респондентів були у складі «Лісових братів». Дехто був розкуркулений, декого вивезли в Сибір. Мене вразило, що майже на кожній залізничній станції в Литві є меморіальна дошка, на якій зазначено, що з цього місця у 1945-47 роках відбувалися масові депортації литовців до Сибіру. Мені здалося, що це дуже правильний підхід до історичної пам’яті. Вочевидь, вони досі не забули того зла, яке заподіяла їм росія. Від початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, литовці завжди перші виступають за визнання росії державою-терористом та активно збирають гроші на «Байрактари». 
Я також була здивована, що в моєму проєкті брали участь і німці, і євреї, і поляки. Навіть є один росіянин. Його родина теж була репресована. І це наштовхує на думку, що справа не в національності, а у режимі, у системі, яку треба знищити. Адже мусимо визнати, що в НКВС також були і українці, і литовці. Одного литовця з мого проєкту здала його землячка. Він був одним з «Лісових братів». За її наведенням чоловіка оточили люди з НКВС, й він був змушений застрелитися, аби тільки не попасти у полон.   

Чи охоче люди діляться своїми історіями або ж їм ще досі це болить?

Насправді багато хто з молодих людей знайомиться з цими історіями вперше разом зі мною. Вони розпитують своїх дідусів і бабусь. Один хлопець має щоденник свого дідуся, який був в УПА. Він саме зараз почав його читати, досліджувати, вивчати та писати мені цю історію. Але наприклад, інша учасниця, жінка з Литви, неохоче розповідає про свою матір, яку відправили малою в Сибір. Гадаю, для неї це важка історія. 

Сігіта Купсціте (ліворуч на другому фото) та її бабуся Петронеле Курайтіте-Стонєнє-Стосєнє (також ліворуч). Петронеле виросла в красивому районі Расейняй, у Литві. Її батьки, Повілас і Юзе Курайчяй, були фермерами та володіли 20 гектарами землі. Коли радянська влада повернулася в 1944 році, два брати Петронеле приєдналися до партизанів, щоб уникнути служби в окупаційній армії. У 1946 НКВС заарештувало Петронеле, щоб з’ясувати, де переховуються партизани. Їй вдалося втекти та приєднатися до своїх братів. Вона належала до загону Юозаса Стониса Кейстутського партизанського військового округу. Двох братів і чоловіка Петронеле було вбито. Бувши вагітною, Петронеле покинула партизанський рух і взяла нове ім’я, Она Бланкітє. У 1950 році її спіймали, заарештували та засудили до 25 років ГУЛАГу та 5 років заслання. Їй довелося залишити півторарічного сина. У 1951 році її привезли до Горьківської (Н.Новгородської) в’язниці, а незабаром перевели до виправно-трудового табору Братського району міста Іркутська, потім — до виправно-трудового табору у Кемеровській області Сибіру. Петронеле повернулася до Литви у 1958 році.

Як би ти змалювала головну мету цього проєкту?

По-перше, це відновлення історичної пам’яті. Нам треба поповнюти сімейні архіви новими фотографіями, зберігати їх, щоб показувати вже своїм нащадкам. По-друге, я хотіла показати, що безкарність робить зі злочинцем. Дуже хочу, щоб цей проєкт побачили в Європі та занурилися у наш український контекст. Мені здається, цими світлинами можна наочно продемонструвати, чому ми боремося та за що. І що злочинець, який не поніс покарання, буде продовжувати чинити злочини знову і знову. 

Чи можемо ми довіряти своїй пам’яті? Чи можуть архівні фотографії бути інструментом маніпуляцій?

Ми не завжди можемо покладатися на власну пам’ять. У психології, наприклад, є таке поняття як false memories. Тобто людина може бути переконана, що все правильно запам’ятала, але в силу певних обставин може мати певні прогалини у пам’яті або несвідомо змінювати свої спогади. Тому важливо фіксувати історію на фотографіях. Але навіть світлини можуть інтерпретуватися по-різному. При всій моїй любові до документалістики, я зрозуміла, що навіть найбільш сухе документування реальності не може бути об’єктивним. І все ж таки прагну зробити цей проєкт максимально неупередженим. Тому я супроводжую кожну фотографію записами людей, їхніми свідченнями. 

Пам’ятні дошки на залізничних вокзалах у Литві. Починаючи з 1940 і до 1952 з цих місць масово відсилалися мешканці Литви вглиб Радянського Союзу.

Яка роль фотографа під час війни та як архівні фотографії репресованих людей пов’язані з тим, що відбувається зараз?

Роль фотографа на війні в тому, щоб документувати воєнні злочини. Це те, що роблять такі фотографи, як Євген Малолєтка та Мстислав Чернов. Або ж Яна Кононова, яка доволі жорстоко, але разом із тим художньо зображає процес ексгумації тіл цивільних людей. 

Багато історій з минулого перегукуються з тим, що відбувається зараз. Взяти хоча б депортації маріупольських дітей до росії. До того ж ми поки що не знаємо, що відбувається на окупованих територіях. Але дивлячись на архівні фотографії, я розумію одне.

Вони намагалися нас знищити, але не знищили — адже ось вони, нащадки. Мені здається, що ми зараз живемо в історичному моменті. В перші місяці я дуже переживала, що росія знову зробить те, що чинить завжди: перепише історію. Але вже зараз бачу, що цього разу їй не вдасться. Ми забиваємо цвях у труну імперії. І я б хотіла закінчити цей проєкт тоді, коли вона остаточно розвалиться.