Звідки це все вийшло і куди прямує? У вересні мій потяг Укрзалізниці прямував у Франківськ, а думки — до власної необ’єктивності та упередженості в реакції на сучасне мистецтво в Україні та поза нею.
Все частіше ловлю себе на думці, що призма смерті автора — це привілей. По-перше, бо, як українці, мені завжди доводиться перевіряти художни_ць, письменни_ць та різного роду твор_чинь на причетність до російського: чи не вилізе десь видання у країні-терористці чи захопливе інтерв’ю про московських кураторів. Для мене твір ніколи не існує поза авторством чи контекстом.
По-друге, смерть автора в Україні перестала бути метафоричною. Це гостро відчувається з першого кроку на виставку «Куди це все йде» в Асортиментній кімнаті. Її відкриває робота Давида Чичкана «Марія» — велике полотно, з якого на мене дивиться анархістка Марія Нікіфорова, уродженка Запоріжжя, страчена за свою революційну діяльність.
Як би я не обходила роботу, здається, очі Марії стежать за мною. Жінка, анархістка — вдале комбо, аби стати забутою історією. Анархіст Давид Чичкан малює її, оточену вбитими, ніби кривавим німбом, у своїй серії «Під час війни». У 2016 художник звертався до Першої світової, у 2025 я дивлюсь на «Марію», можливо, на порозі третьої.
Давид Чичкан загинув цього серпня у бою на Запоріжжі. Не можу не думати про близького друга, понад рік безвісти зниклого на Запоріжжі. Куди це все йде?
Повертаюсь від «Марії», реагуючи на жіночий крик. Він лунає з відео Каті Бучацької, зробленого у форматі відеогри. Вагітна жінка, чий голос я і почула, намагається одночасно вибратися із затопленого міста, знайти свого пса та підтримувати водний баланс. Намагаюсь не затримуватись на цій роботі, адже тема води й затоплення тригерить: після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС, одним із повторюваних сюжетів у снах став підрив Київської ГЕС, який затоплює мій дім. Проте згадую, що у стресові періоди й справді звертаюся до формули балансу Каті Бучацької і найперше запасаюся водою. Можливо, воно все кудись не йде, а пливе?
Експозиція виставки «Куди це все йде / Where it all goes». Фото: Олеся Саєнко
У білу галерейну кімнату заходжу дещо скептично: тут розташовані роботи німецьких мисткинь та митців. Жодних упереджень, це лише післяповномасштабне сприйняття: втома найперше впливає на мою емпатію, тож важко зануритись у роботи, які не про мене, не про нас і не про нашу війну. З кутка кімнати на мене дивиться (здається, цей погляд буквально можна відчути) робота Терези Роте «Людиносвинособака». В моїй уяві частка «свинособака» не в’яжеться з доволі миловидно-сумним створінням, схожим на щось середнє між дитячою іграшкою та декорацією з інді-горору. Опис скульптури підказує, що німці виразом «внутрішня свинособака» позначають лінь та брак сили волі. Цікаво, що міг би позначати цей вираз у нас? Брак волі, ігнорування людського? Чомусь, стараюсь відгородитися від української конотації і довго дивлюся в сумні очі скульптури. Її занадто людське обличчя викликає ефект зловісної долини.
Відходжу і думаю про межі емпатії: де вона починається і, головне, де закінчується?
Експозиція виставки «Куди це все йде / Where it all goes». Фото: Олеся Саєнко
Чи обирати кому співчувати — це вже привілей? Запитую і себе, і Ельке Бізендорфер з її роботою «Бідненька ти». Срібна ложка з шипами-привілеями викликала в мене одночасно дві емоції: злість і сором. Спершу злюся на західноєвропейських митців та мисткинь з цими срібними ложками, до яких вони часом самі домальовують шипи для драматичного ефекту. А тоді стає соромно, бо забувати про власні привілеї — це щось дуже людське. Особливо, коли знаходишся у загроженому стані і здається, що цих привілеїв насправді не так і багато. Але маючи таку ложку у роті, збоку видно лише оздоблене руків’я. Гострі шпичаки залишаються відчутними лише зсередини. Кому ми готові їх показувати і чи готові вдивлятися у ложки інших?
До цього моменту виставка для мене була радше про минуле та абстрактне, та наступні дві роботи повертають у напружене тут і зараз.
З білої галерейної стіни звисає кабель. Спершу може здатися, що його забули прибрати під час монтажу. Це інсталяція Фабіана Кнехта — німецького художника, який працює з волонтерською групою «Лівий берег» та з 2022 возить гуманітарну та військову допомогу.
На виставку у Франківськ Фабіан приїхав із Краматорська, аби розказати про свою роботу і політичну ситуацію в Німеччині. Про посилення ультраправих рухів та їхню співпрацю з проросійською та антидемократичною партією «Альтернатива для Німеччини» я чую не вперше.
Швидко вчишся слідкувати за політичним контекстом європейських країн, коли від цього залежить існування твого дому. Фабіан залишає в кінці кабелю оголені дроти: коричневий, як колір нацизму, та синій, як колір «Альтернативи для Німеччини». Вбачаю певну іронію: аби вимкнути кабель треба докласти зусиль — розетка розташована зависоко для людського зросту, треба драбина чи стілець. Зібратися чи спробувати сховатися у малесенькому проміжку між двома дротами?
Аби побачити до чого призводить така соціальна напруга, спершу доводиться добряче придивитися. Як на роботі Менді Кноспе «27/08/18», де кадри з праворадикальної демонстрації у німецькому Хемніці скидаються радше на химерний орнамент. Раніше такі можна було знайти за задній частині обкладинки у зошиті: розфокусуйся на кілька секунд — і побачиш котика. Розфокусуйся на кілька років — і побачиш неонацистів. Розфокусуватися від політичного життя власної країни — привілей?
Експозиція виставки «Куди це все йде / Where it all goes». Фото: Олеся Саєнко
Відповідь на це шукаю і в Книгозбірні, де виставка продовжується роботою Марти Дяченко — українсько-німецької мисткині. Її скульптура, створена спеціально для виставки, відсилає нас до питань «створення мистецтва без політичних обмежень у сучасній Європі». Чіпляюся за фразу «політичних обмежень» — і знову злюсь. Згодом намагаюсь сама собі пояснити, що у німецькому та українському контексті політичне мистецтво може означати зовсім різне. Я не уявляю мистецтво не політичним (замініть «не уявляю» на «не приймаю» і теж матимете рацію) і покладаю на художниць та художників доволі велику відповідальність. Яку вони, звісно ж, мають право не приймати. Бо це лише мої очікування і моє бачення, а мистецтво, на щастя, набагато ширше за нього. Що таке вільне мистецтво: свобода чи інфантильність?
Експозиція виставки «Куди це все йде / Where it all goes». Фото: Карл Анер
Квінтесенцією різниці бачень стає відео «+-», яка обертається довкола сумнівів Бели Бендера — їхати йому в Україну чи ні. З одного боку, я цілком можу зрозуміти вагання художника (подорож якого, зрештою, не відбулась): Україна доволі далеко, без зручної логістики та з можливістю відчути новий аудіальний досвід від російських безпілотників. З іншого, мене ранять такі роздуми, бо це мій дім і моя зона безпеки (нехай і такої хиткої). Коли твій дім у вогні, здається, що весь світ навколо — пожежа. Хочеться бігати з увімкненою сиреною і попереджати усіх: давайте, дивіться, не відвертайте очей, а готуйтеся, вогонь швидкий і перекинеться на вас теж. Та чи завжди я сама ходила з вогнегасником?
Експозиція виставки «Куди це все йде / Where it all goes». Фото: Олеся Саєнко
З думками про дім лізу у курган, створений Анною Івченко, Женею Мілюкос та Оксаною Погребенник. На підлозі пахне сіно, а на стінах три екрани показують кадри з поїздки мисткинь до курганів, частина з яких вже зараз знаходяться на окупованій території. Відганяю від себе цю думку, але, можливо, я продовжую злитися, бо хочу кричати усім мисткиням та митцям: «Приїжджайте і дивіться, поки не пізно, поки це все ще є, поки є кому це все захищати». «Кургани, могили і ми» — відеопоезія про втрату, міфічну і цілком реальну. Куди йти, аби перестати втрачати?
Експозиція виставки «Куди це все йде / Where it all goes». Фото: Олеся Саєнко
Можливо, знає Саша Татич — німецька художниця боснійського походження. Її робота великими геометричними фігурами виділяється в експозиції. Текст про бажання чи необхідність повернення — та його неможливість — на стіні книгозбірні втілила Машика Вишедська. Машика переїхала у Франківськ у 2022 з Бахмута. «Скільки б разів я не йшла / стільки ж разів я повертаюсь», — пише Саша рукою Машики. Чи не складаюсь я більше із втрат, ніж з повернень?
Знову повертаюся до думок про власну упередженість та необ’єктивність. Ніколи не хотіла бути людиною, яка знецінює чийсь досвід, проте не можу уникнути думок, що мати куди повертатися, але обирати цього не робити — це привілей. Водночас не повертатися, бо нікуди й не йшла — це також привілей. Який я маю завдяки тому, що хтось відмовляється від звичного життя і йде захищати: території, державу, привілеї — і мої, і усіх тих європейських мисткинь та митців, які досі роздумують про неполітизоване мистецтво.
Завершення виставки трохи вибиває мене з колії, адже першими я бачу килимки, які зазвичай кладуть біля входу. Це — «Поріг» братів Павла та Данила Ковачів.
Розглядаю килимки, на яких очищують взуття перед будинком, поки на відео Павло Ковач очищує авто від слідів крові — рутинне заняття художника, який долучився до Збройних сил. Усі килимки виявляються виміняними в українських біженців в Австрії — Данило Ковач зібрав те, з чого починається дім — хоча б тимчасовий.
Можливо, якби я не знала про сімейний зв’язок художників, сприйняла б цю роботу по-іншому. Але, дивлячись на килим з написом «home, sweet home», думаю про тих, чиї родини розділені: хтось військовою рутиною, а хтось — необхідністю будувати нову рутину у новій країні.
Експозиція виставки «Куди це все йде / Where it all goes». Фото: Карл Анер
Між всіма питаннями, приходжу до головного висновку: аби хтось міг щодня в чистому взутті заходити у свій дім, комусь треба проливати та відмивати кров із автівки, яка возить на крайні кордони дому спільного.
І поза контекстами європейськими, соціальними, демократичними чи політичними, це — найголовніше.
Я не знаю куди це все йде, але я знаю завдяки кому і з ким я не боюся опинитися у цьому невідомому.
Головне фото: Олеся Саєнко
