Виставка «(не) співають жаби в стінах» в “Асортиментній кімнаті” спонукає до роздумів про мистецьку практику в часі війни. В контексті постійної тривоги відкриття виставки 24 лютого стає своєрідним актом перепривласнення цього дня, перетворюючи його на привід для зустрічі, а галерею на простір для спільнототворення. Мистецтво у цьому випадку фіксує досвіди та будує зв’язки між людьми, що опинилися на різній відстані від лінії фронту та бойових дій.
Культурологиня Олександра Кущенко для post impreza відвідала виставку і написала про враження від неї.
Чекаючи на відкриття у бібліотеці «Асортиментної кімнати», гортаю видання “Before the Future / Перед майбутнім” — каталог Павільйону України на 18-й Бієнале архітектури у Венеції (ist publishing, 2024). У наведеному тексті куратора бієнале Леслі Локко читаю про перехід від виставки як історії до виставки про умови її створення, виробництва та репрезентації, це навʼязує мені спосіб, у який я огляну експозицію і писатиму про неї.
Виставка «(не) співають жаби в стінах» є проміжним маркером — окреслює відрізок часу тривання програми, присвяченої комунікації військових і цивільних художників і художниць. Назву програмі («Чи співають жаби в стінах?») дала пісня “Evening of toads”, якою поділився з кураторкою Олею Поляк її друг художник-військовослужбовець Станіслав Круль.
«Формат листування обмежений лише розмірами поштової коробки. Або допустимої довжини повідомлення чи розміру відео в месенджері. Якщо маєте подруг чи друзів з мистецького кола у війську — долучайтесь. Якщо ні — долучайтесь також, будемо формувати нові зв’язки», — анонсували програму організаторки. Від січня 2025 року комунікація складалась по різному. За словами учасниць, в онлайн листуванні з митцями та мисткинями у війську гостро відчувались потреба і запит спільнотворення та діалогу. І завжди була очевидною нестача ресурсів: від доступу до інтернету до браку психоемоційної спромоги.
Фрагменти діалогів у текстах і образах
«… Це проєкт про різність досвіду тих, хто тримає оборону та тих, хто у (відносній) безпеці. Ця різниця така велика, що ігнорувати її означає збільшувати прірву між нами. На виставці – фрагменти цієї розмови …», – йдеться в кураторському тексті Олі Поляк. Ці різні досвіди зафіксовані в авторських текстах, візуальних образах та метафорах.
«Клементина була на реабілітації й мала час спілкуватися і створити цю роботу. Не всі тандеми мали такі привілеї. Клементина за фахом — орнітологиня, їй завжди було цікаво спостерігати за птахами. Ця тема мені відгукнулась — незадовго до цього я почала працювати над артбуком з птахами. Ми стали обмінюватись поезією», — розповіла Оля Бабак на відкритті виставки. У спільній роботі Олі Бабак і Клементини Квіндт «Що нам відомо про птахів, якщо шурхіт їхніх крил не торкався нашої тиші» (аудіозін, 2025) йдеться про звичний вуху спів птахів і звуки, які ми чути не звикли, про контрастність цих звуків і поезію:
«Що
нам відомо про птахів,
якщо шурхіт їхніх крил
не торкався нашої
тиші…
Тільки Бог знає,
що треба пташці,
що не бачить сонця,
не літає
і не співає».
Візуальний діалог Макса Роботова та Дарʼї Сороки складається з двох відеоробіт. Макс для виставки надав роботу «У площині саду» (SVITER art group відео, звук), створену у старому саду резиденції «Великий перевіз» Тамари та Олександра Бабак у 2015 році, в центрі уваги якої обʼємна форма дерев, яка ніби розгортається у площині екрана. У відповідь Дарʼя Сорока представила «Безіменне дерево #1» (відео, 2025): камера рухаючись навколо стовбура, створює ефект нескінченного повторення, як метафори втрат і присутності смерті у повсякденні. Звук з відео Макса резонує з роботою Дарʼї. «З Максом ми познайомились у 2024 році на “Фантазерах” (фестиваль в селі Ясеня, 2023 — прим. авт.) Він дуже любить солодке. Розказував як служить, як починав на Сумщині, де є зараз. Говорили, як це — бути художником на війні: всі хочуть від тебе робіт про військовий досвід, а ти не маєш ресурсу їх робити. Я зробила свою частину як відповідь на його ніжну роботу. Три роки живу в Коломиї, переїхала з Києва. У Коломиї є традиція чіпляти похоронки на деревах. Це сторічні дуби, що зазвичай виросли на роздоріжжях», — описує участь у програмі й створення мистецької роботи Дарʼя Сорока.
Юлія Бондар — хімікиня за освітою, мисткиня за покликанням, зараз як військовослужбовиця працює на стабілізаційному пункті. Для виставки вона передала зін з авторською серією віршів про смерть і проживання втрати. Авторка написала їх у спосіб, який унеможливлює прочитання: здається, що текст розчиняється на тонкому пергаментному папері. Міждисциплінарна мисткиня-автодидакт Машика Вишедська створила до віршів ілюстрації та обʼєднала їх в анімаційному фільмі. Для спільної роботи «Мене мене текел упарсін» (зін, ілюстрація, анімація, 2025) Юлія прочитала вірші вголос. Зміст фрази, згаданої в книзі пророка Даниїла і обраної назвою серії віршів, — «обчислено, обчислено, зважено і розділено», — є закликом роздивитися довкола і замислитись.
До війни Ігор Талалай викладав рисунок і живопис, що був його основним медіумом. Член НСХУ та Асоціації карикатуристів України, вже два роки служить у збройних силах (зараз — на Харківському напрямку). Митець звернувся до медіума фотографії, якою документує свою реальність, знаходячи речі, які підтримують «кукуху», ніби щоденник приємностей життя з особливим відтінком тривоги. Настя Щербань в діалозі з серією «Мить і ….» (серія фотографій, 2024-2025) Ігоря Талалая створила інсталяцію (знайдені предмети, 2025). На відкритті виставки Настя розповіла про роботу в тандемі й пошук форми для відображення діалогу:
«Ігор сказав, що у нього немає енергії спілкуватися словами, є сили лише ділитися фотографіями. Ми домовились, що він буде фотографувати свою буденність. Він надсилав фото приміщень, в яких зараз перебуває, це не завжди були кімнати, могли бути окопи. Я почала думати: чому він сфотографував саме ці предмети? Я шукала схожі предмети у Франківську, щоб відтворити кадри Талалая. Ця композиція — ліки проти дисоціації. Найменше що я можу зробити для Ігоря — це повернути погляди глядачів до його фотографій».
Фотографія як спосіб бачити, пам’ятати та об’єднувати
На виставці впадає в око широке використання медіуму фотографії. Чому? Бо це дозволяє фіксувати швидко й одразу бачити результат. Митці, основним медіумом яких до війни був живопис чи скульптура, звернулися до цифрової фотографії. Ще три представлених на виставці проєкти створені за допомогою камери миттєвого друку Instax. Чому саме ця техніка? З міркувань безпеки: щоб фотографії, зроблені на мобільний телефон, не містили метаданих треба неабияк заморочитись, аналогові фотографії — безпечніші.
«Євген і Регіна — давні друзі, їхня робота стала очікувано теплою та щемкою. Регіна робить половину альбому і відправляє Євгену на фронт записки друзів, які на нього чекають. А він відправляє кадри з підписами про те, що з ним відбувається. В цьому проєкті важлива дружня підтримка і певна ніжність. Це вони вдвох — зайчики», — розповідає кураторка Оля Поляк про роботу «Від тебе і від мене» (серія інстаксів, 2025) Євгена Коршунова та Регіни Буквич. Маленький фіолетовий фотоальбом з парою зайчиків на обкладинці, містить листування між художником, який зараз як військовий перебуває у Донецькій області, та його друзями у Києві.
Для спільної роботи «Однакова недуга» (серія інстаксів, 2025) Богдан Сокур та Юрко Хорощак (військовий і цивільний) щодва дні, рівно о 13:00, робили по знімку і представили 10 парних фото. Часом подібні й часто дуже різні випадкові кадри моменту та оточення обʼєднані метафорою в авторському тексті: «…Франц Кафка писав “Тільки люди, уражені однаковою недугою, розуміють одне одного” — і ця серія фотографій стає спробою наблизитися до спільного досвіду, навіть, якщо він здається неперетинним. […] Війна і мир існують поруч, але чи розуміємо ми, що відчуває інший? Цей проєкт не шукає відповідей, але пропонує поглянути на світ очима того, хто знаходиться по інший бік об’єктива. Можливо, саме в цьому візуальному діалозі ми почнемо розпізнавати спільний “недуг” — досвід, що зрештою здатен обʼєднати».
Поруч зі спільною роботою Богдана Сокура та Юрка Хорощака — індивідуальний проєкт Регіни Буквич “Composition Of Seele” (інстакси, 2023-2025), що резонує використанням того самого медіуму. Спираючись на теорію психоаналітика Карла Густава Юнга, Регіна Буквич досліджує свідоме та несвідоме фотографуючи штучні квіти на кладовищах в такий спосіб, щоб вони виглядали ніби живі: «…В роботі досліджується взаємозвʼязок між життям і смертю, реальністю й ілюзією, свідомим і несвідомим. Це спосіб гостріше відчути життя, усвідомити його цінність і швидкоплинність, навчитися бути присутньою в моменті. Матеріальний світ постійно відволікає від цього, змушує зациклюватись на ресурсах, речах, побутових питаннях. Всьому тому, що вже завтра може бути не важливим. Та забувати про головне: сам факт існування — найбільше диво». На контрасті зі знімками могильних квітів грає весела пісня, та сама, що стала назвою проєкту, яку на вигадливий «промт» військових, написав ChatGPT. У пісні йдеться про жаб, що поселились в мишачих норах, в покинутих раніше мешканцями (людьми та мишками) будівлях, де тепер базуються військові й не можуть спати через квакання.
Не всі тандеми встигли до виставки підготувати спільні роботи — бракувало ресурсів. Тож кураторка Оля Поляк запропонувала подавати індивідуальні проєкти, створені раніше або паралельно з програмою «Чи співають жаби в стінах?», це дозволило більше залучити митців, які зараз у війську, і в результаті додало виставці обʼєму у рефлексіях сьогодення цивільними. Так фотографічне ядро виставки доповнили ще два проєкти «Кін-дза-дза» (серія фото крейдяного карʼєру, 2024) і «Терикони. Окуповані» (серія фото, 2024) Валерія Гуздуба «Гармидера». Терикони, ніби крайня точка, якої сягає око і до якої тягнешся, постають як міраж, як сон, як мрія на фото:
«Два терикони на окупованій Луганщині. Їхній червоно-брунчастий колір різко контрастував з важким свинцевим небом. Чіткий силует, застиглий непорушний створював ілюзію спокою. Мені довелось їх довго спостерігати, зрештою відмітивши, якої колористики та графічності вони набувають при зміні погоди. Подібно архітектурі, упорядковують не лише сонячне світло, а й навколишній простір. Повністю домінують над ним залишаючись незмінно німими свідками подій. Терикони — це метафора. Символ минулого, що не відпускає і водночас стійкості, що протистоїть часу. Вони, як закамʼянілі спогади, які не стерти ні дощами, ні вітрами. Їхнє мовчання гучніше за слова. Вічний силует памʼяті», — йдеться в авторському супровідному тексті.
Валерій досвідчує простір Донеччини як військовий і розкриває його міфологію як митець у серії «Кін-дза-дза», що отримала назву з асоціації з однойменним фільмом: «Машина ідеології завжди приречена на занепад, стаючи ще більш карикатурною та сповненою безглуздя. Набуває дивної лексики та обʼємно-просторових форм, які напрочуд легко лягають в об’єктив фотоапарата. Жовтяно-білі стіни та ржаві скелети техніки постають у кадрі як химерні інсталяції невідомого митця, чиїх ідей збагнути неможливо, або ж ми самі їх відкидаємо. Вдаватись раджу тільки до глибоких рефлексій, семантика Сходу не терпить поверхневості».
Від болю до метафори: як мистецтво говорить про війну
Спершу Ксеня Погребенник та Анна Потьомкіна вирішили зробити щось утилітарне для Діани Дерій, яка служить вже третій місяць. Врешті в роботі «Аня вишиває вздовж, Ксеня робить крапки» (work in progress, полотно, вишивка, 2025) мисткині використали обернену метафору — чекаючи на повернення Одіссея з війни, Пенелопа розплітала полотно, вони ж навпаки заповнюють тканину інтуїтивним вишиванням, що триватиме допоки Діана повернеться додому.
«Про складні речі говоримо метафорами, які пом’якшують меседж і від того він стає ще складнішим», — коментує виставку під час кураторської екскурсії Оля Поляк.
У представленій роботі Машики Вишедської з серії «Війна пташок» (акрил, маркер, воскові олівці, папір, 2025) — ілюстрації до ненаписаної книжки про війну, яку мисткиня розпочала у 2022 році на резиденції в Золотурні (Швейцарія), — зображені крилаті істоти, що навіюють асоціації з дронами, які ніби стріляють сльозами й гасять пожежі. Артбук Олі Бабак «Чи летять птахи на зимівлю, чи повертаються додому» (графіка на бруківці, 2025) на контрасті легкості і ваги промовляє досвід вимушеного переселення. У роботі Богдана Бунчака «Who will go for us» (відео, 2024) знайдені відеофрагменти поєднані з народною українською піснею «Ой, у світі величезнім»: горить стерня, ягня, якого приносять у жертву, грозові хмари, блискавки, вогонь, дим, ліс після бою, замість дерев самі обгорілі штурпаки, врешті все ніби поглинає червона в’язка субстанція. На швидкоплинні картинки накладається галас застілля, коли ж стіл з’являється в кадрі, за ним немає жодної людини. Хто піде за нами?
«…Haзва “InSOMніа” для мене — не тільки гра слів. Ці рисунки — це досвід. Це метафоричне втілення первісного страху. Це бажання жити. Коли пружина власного життя стискається, ти знову бачиш свою внутрішню дитину, що захоплюється красою карася у повітрі. Але й відчуваєш подих смерті з глибокого й темного дна», — йдеться в авторському тексті до диптиха “InSOMnia” (папір, вугілля, 2025) Василя Стефанишина. Автор описує власну міфологію образу риби як чогось сакрального, що корінням сягає дитячих спогадів, й у квітні 2022 року, на вогневій позиції на березі Сіверського Донця (на секторі, який хтось дивно назвав «Рибка») вигулькує з підсвідомості та пізніше знову і знову повертається у снах: «… Після бахмутської кампанії в мене були проблеми зі сном. Довго не міг заснути, а коли таки спав, то снилися жахіття про моє дитинство, куди прийшла війна. Вибухи, голосні звуки стрільби, уламки, що падають з неба… Малий хлопчик на березі Дністра здригався уві сні, прокидався і в ту ж мить ставав дорослим чоловіком. І через кілька хвилин знову повертався у свої сни, куди знову прилітали гради, касети та міни…».
Олеся Саєнко, з присвятою Василю Стефанишину, представила «Чорну скриньку» (інтерактивна інсталяція, 2025) з інструкцією: на жовтих папірцях напишіть те, про що страшно та/або соромно говорити уголос. На сірих напишіть те, що хочеться забути. Киньте у чорну коробку. Це цілком анонімно. «У Василя був запит ділитися. Вбираючи ці досвіди, Олеся вирішила, що їх не треба перетворювати на мистецький об’єкт. Тому чорна скринька. Я не впевнена, що ми відкриємо цю коробку. Можливо, треба почекати іншого часу», — розповіла кураторка Оля Поляк.
Метафори та символізм стають інструментами для передачі глибини переживань війни та її наслідків, від особистих травм до колективного досвіду. Кожен і кожна використовуючи власну образну мову та техніку шукають способи виразити складні емоції, пов’язані з війною: страх, біль, сором, втрату та надію.
Мистецтво vs страх смерті: виставки як місце спільнототворення
Раніше я отримала два запрошення на мистецькі події 24 лютого: перформанс Олексія Мінько «Зранений Адоніс» в рамках квартирної виставки Олександри Погребняк (Київ) і виставку «(не) співають жаби в стінах» (Івано-Франківськ). В обидвох випадках ці події є жестом повернення собі й творчому середовищу можливості просто бути. Набутися в спільноті, коли всередині все судомно стискається, — найкращий спосіб прожити цей день, і перевага географічної близькості привела мене в Івано-Франківськ.
Понеділок не найкращий день для відкриття виставок, але постійне відчуття, що час просочується, ніби пісок крізь пальці, — це вже треті роковини повномасштабної війни в Україні, — спонукає діяти та плекати звʼязки в спільноті.
Чому ми відкриваємо і відвідуємо виставки в часі війни? Засновник психоаналізу Зигмунд Фройд у книзі «Невпокій в культурі» розглядає зв’язок культури зі страхом смерті, вивчаючи природу людини, механізми цивілізації та психологічні наслідки культурних обмежень. Протиставленням до обмежень цивілізації, за Фройдом, є «океанічне почуття» — відчуття єдності зі Всесвітом. І творчість є одним зі способів досягти цього єднання, а отже культура (і мистецтво) допомагають людині віднайти баланс між своїми бажаннями та обмеженнями суспільства. Тому виглядає цілком природним великий запит на культурні події в соціумі, який щодня живе під тиском страху смерті.
Американський антрополог Ернест Беккер у своїй книзі «Заперечення смерті» аналізує, як культура, релігія та соціальні норми виступають механізмами психологічного захисту, допомагаючи людині дати собі раду зі страхом і усвідомленням неминучості смерті. Культура виконує роль символічного щита, створюючи системи цінностей, ритуали, наративи та ідеали, в рамках яких кожна людина може відчути свою важливість і «геройство», набуваючи символічного безсмертя через внесок у ці системи.
Через участь у культурних спільнотах людина отримує соціальну підтримку та відчуття приналежності. Тобто мистецтво (і ширше — культура) є своєрідною «психічною бронею», що дозволяє людині відволіктися від постійної свідомості смерті, спрямовуючи свої бажання й енергію на досягнення «безсмертних» ідей, проєктів або спільнот.
Робота над цим текстом тривала довше, ніж сама виставка (що відкрилась 24 лютого і тривала до 5 березня). Весь час мені думалось, наскільки він щодня втрачає актуальність? І щораз тільки більше переконувалась, що цей текст, як і виставка, є зарубкою на часовій осі. «(не) співають жаби в стінах» наче дзеркало відображає складність комунікації, що часто переривається відстанню, нестачею часу та обмеженого доступу до ресурсів. Через різні формати — поезію та фотографію*, анімацію, зіни, відео, графіку, інсталяцію — художники й художниці шукають способи зафіксувати власний досвід війни та втрат, а також відчути зв’язок з іншими. Експозиція дає простір художнім висловлюванням та жестам, водночас виставка як подія робить видимими стратегії проживання війни мистецькою спільнотою, зокрема, пошук і віднайдення підтримки та розбудову нових зв’язків. У такий спосіб виставка не лише фіксує сьогодення, а й зазирає в майбутнє. Її проміжний характер підкреслює тяглість, залишаючи відкритим питання: як мистецтво допомагає осмислити реальність і знайти в ній місце для діалогу?
*уважні читачі Джефрі Бетчена знають, що звʼязок між цими медіумами щільний, адже виглядає так, що саме поети першими помислили фотографію.
Фото: Тарас Теліщак
