Нацистська окупаційна влада всіляко намагалася знищити пам’ять про єврейську історію багатьох міст континенту, стерти гебрейську спадщину та народ із лиця землі. Коломия не стала винятком: в місті було три гетто. Однак, все ж були євреї і єврейки, що вижили, змогли виїхати на Захід і видати спогади про ці страшні події. Серед них вирізнялася Руту (Рут) Вермут (англ. Rut Wermuth) (1928 — 2021), авторка спогадів «У вирі часу». про яку розповідатиметься в цій статті.
Рута Вермут народилася 1 січня 1928 року в Коломиї в родині підприємця, який тримав магазин делікатесних товарів. Жила вся родина, як зазначається на сайті hinterdentueren.com, у будинку на теперішній вул. Чорновола, 2. У книжці «Про що мовчать коломийські будівлі» (ч. 1) йдеться, що там містився офіс з продажу лотерейних квитків, ювелірна крамниця Баруха Фоєрштайна, філіал польської туристичної агенції «Орбіс», а також лікарські кабінети — ось у такому середовищі і зростала Рута Вермут. У неї було двоє братів — Ісраель (на прізвисько Салек) та Павел.
Рута Вермут у 4-річному віці. Фото: hinterdentueren.com
Хоча формальна освіта Рути була перервана вторгненням радянських та німецьких військ до Польщі в 1939 році, а також вторгненням нацистської Німеччини до СРСР у 1941 році. Книги, які подарували брати, надихнули дівчину на любов до читання на все життя, а згодом вплинули на її кар’єру. Після початку Другої світової війни радянська окупаційна влада оголосила сім’ю буржуазною та конфіскувала весь бізнес — така практика була звичною для того періоду. Головним потрясінням у житті родини стала нацистська окупація впродовж 1941 — 1944 років.
Рута описує це у своїй книзі так: «Знищення євреїв та новий німецький «порядок» у Європі не змусили себе довго чекати. Голокост раптово обрушився на наше маленьке, тихе містечко. Німці не гаяли часу. Всього за кілька днів після їхнього вторгнення плакати, розклеєні по всьому місту, змушували готуватися до найгіршого: «Смерть більшовикам та євреям!». Ці плакати містили перелік заборон та настанов. Нам більше нічого не дозволялося робити. Будь-яке порушення каралося смертю. Дозволялася лише смерть і навіть заохочувалася».
Сучасний вигляд родинного будинку на Чорновола, 2, 2022 рік. З архіву автора.
Невдовзі після цього було створено гетто, і одного дня відбувся відбір. Рута описує, як їх ділили праворуч або ліворуч. Праворуч — життя, ліворуч — смерть. Рута та її батьки пішли ліворуч. Звідти їх завантажили у поїзди. Вже ходили чутки, що вони їдуть до концентраційного табору в Белжець. Опис цієї подорожі схожий на пекельний сценарій. Кільком молодим чоловікам вдалося вирвати дерев’яні дошки з-під віконного отвору з колючого дроту. Батьки прийняли відчайдушне рішення викинути дочку з поїзда, а потім самим вистрибнути. Це був їхній останній шанс на виживання. Дівчина не знала, скільки часу була непритомною, але прокинулася в лісі сама з раною, що кровоточила. Це був лише початок її історії; за допомогою різних людей, зокрема польської фермерської пари, Руті вдалося знайти свою матір.
Вона описує цю зустріч так: «Це була мама, і я ледве її впізнала. Якою ж вона була старою. Її волосся посивіло за ніч. Плачучи, ми обійнялися, не в змозі говорити. Мої руки ніжно обійняли її; я не хотіла завдати їй болю. Вона була в гіршому стані, ніж я. Питання завмерло в моїй голові. Але я не могла змусити себе його задати. Мама, очевидно, знала, про що я думаю. Вона розуміла, що не може приховати від мене правду. Часи повністю змінилися. Незважаючи на мою молодість, я вже була дорослою. «Тато мертвий», – сказала вона. «Вони застрелили його саме в ту мить, коли він стрибнув. Я бачила це на власні очі». Ми не плакали. Є межа тому, що люди можуть витримати. У нас більше не було сліз».
Пізніше її матері вдалося сховатися служницею в садибі, але Рута не могла там залишатися, тому прийняла ризиковане рішення. Для Німеччини шукали «добровольців», і вона хотіла записатися. Вона виглядала полькою і вивчила найважливіші католицькі молитви від своєї служниці Франії. Франія також допомагала їй у цій справі, ризикуючи власним життям. Дивом дівчині вдалося потрапити до Німеччини і навіть отримати фальшиві документи. Спочатку вона поїхала до Рюльцхайма, де працювала на фабриці. Після того, як її вигнали через необережність під час повітряної тривоги, вона поїхала до Ельзасу, де стала служницею в німецькій родині. Родина й гадки не мала, що вона єврейка. Вона жила в постійному страху. Батько родини був гордим членом нацистської партії і носив форму СС за кожної нагоди. Рута наполегливо працювала, на той момент їй було лише 15 років. Під час перебування з родиною вона також отримала звістку про свою матір. Невідома особа повідомила їй, що та померла. Вона брала участь в опорі, і всю її групу спіймали та стратили.
Коли війна наближалася до кінця, Руті вдалося втекти від родини та знайти роботу на металургійному заводі. Там вона зустріла Вітека Бурака, молодого поляка. Між ними зав’язалася близька дружба, і вони одружилися після війни. Він також не знав, що вона єврейка. Рута зізналася йому одразу після закінчення війни, але потім жила з ним у Польщі, все ще використовуючи фальшиву особистість — чоловік продовжував називати її Касею. Пройде багато часу, перш ніж вона розповість про своє походження.
Її брата Павла стратили разом з його робочою групою в Шепарівцях під час операції в листопаді 1941 року. Залишалася лише надія знайти брата Саліка. Вона знала, що він дістався СРСР, де його слід загубився. Рута й гадки не мала, скільки часу мине до доленосного дня — 20 червня 1994 року.
Племінник Рути Ріхард Зорза написав про той день на основі вищезгаданої книги, коли відбулася розмова брата та сестри вперше за 53 роки:
«Крізь шум і клацання почав долинати чоловічий голос. Він говорив польською з акцентом, який досі торкався мого серця, співучим настроєм східних прикордонних територій. «Це Рута Бурак говорить?» — спитав голос. Я раптом напружилася. Той голос? Той акцент, такий схожий на мій власний? «З вами Рута Бурак, уроджена Вермут», — відповіла я. До сьогодні я не можу сказати вам, як знала, що того дня потрібно відповідати саме так. Я ніколи раніше не представлялася своїм старим і тепер ніколи не вживаним єврейським ім’ям. У мене ніколи не було ні потреби, ні причини. У голосі чоловіка чулося вагання. Здавалося, він не знав, що сказати далі. «Ви знаєте, хто телефонує?» — нарешті пролунало запитання. Звісно, я не знала. Звідки мені знати? Але я дедалі більше хвилювалася. Нещодавно листувалася з чоловіком, який колись давно був шкільним другом мого покійного брата. Акцент цього чоловіка, можливо, звучав саме так. «Це Бесіо? Дов Ной з Ізраїлю?» — запитала я з сумнівом. «Ні. Я телефоную з Англії». Тоді мене осяяло. Я нікого не знала в Англії. Хто ще міг очікувати, що я знатиму, хто він? Моє серце почало шалено калатати. Вперше і єдиний раз у моєму житті моє волосся стало дибки. «САЛЕК», — крикнула я у слухавку. «Салеку, найдорожчий брате, ти живий!» У цих кількох словах було стільки емоцій».
Рута Вермут та Віктор Зорза в 1995 році. Фото: hinterdentueren.com
Виявилося, що Салек, або Віктор Зорза (1925 — 1996), втік на схід з відступаючими радянськими військами і був змушений копати траншеї разом з їхніми військовополоненими. Залишився живим після німецького авіаудару, який убив багатьох інших у групі. Трагічний випадок спровокував цілковиту амнезію. Зорза ніколи так і не відновив повністю пам’ять. Згодом його було відправлено в радянський трудовий табір на схід. Він втік звідти, проте його спіймали та повернули назад. Його друга втеча була успішною ― з допомогою радянського письменника Іллі Еренбурга, Зорза приєднався до підрозділу Повітряних сил Польщі. Він був евакуйований до Великої Британії через Іран та Індію. Після закінчення Другої світової війни приєднався до служби моніторингу BBC у 1948 році. Він відстежував та повідомляв новини з країн Східного блоку. Зорза починав писати як фрілансер для «The Manchester Guardian» у 1950 році та приєднався до штатного персоналу в 1956. Згодом став аналітиком внутрішньої роботи Радянського Союзу. Він зробив ряд сміливих прогнозів, які виявилися точними та дали автору велику повагу в західному світі. У 1956 році вийшла його перша стаття у «The Washington Post». Зорза був одним з перших аналітиків, які прогнозували китайсько-радянський розкол. У 1968 році він отримав престижну премію «Журналіста року» від «Національної преси IPC». Наприкінці життя почав підтримувати рух за побудову госпісів. Зорза заснував організацію «Британсько-російське госпісне товариство», яке впроваджувало ідею будівництва першого російського госпісу в Санкт-Петербурзі у 1990 році. Зорза мав проблеми з серцем з кінця 1970-х років. 20 березня 1996 року помер у лікарні Гаммерсміт у Великобританії після третьої операції на серці.
Рута Вермут. Фото: bistummainz.de
Рута написала мемуари. У вересні 1999 року польська версія «Spotkałam ludzi» («Зустрічала людей») отримала головну премію до 100-річчя Давида Бен-Гуріона. Мемуари були опубліковані німецькою мовою у 2006 році, і Рута розповідала про свій досвід багатьом школярам Німеччини та Польщі. Англійський переклад книги під назвою «Стрибок заради життя» видали у 2010 році.
Померла письменниця 24 квітня 2021 року в місті Любавка в Польщі.
Головне фото: WP Maciej Stanik
