Про Марію (Міріам) Горовіц у Коломиї згадують, коли показують туристам і місцевим мурал, розташований навпроти медичного коледжу. Вона — підприємиця, яка у 1930-х роках була власницею гардинної фабрики. Увійшла до дев’яти жінок, які вплинули на культурне і політичне життя Коломиї на початку ХХ століття. Відомостей про Марію у відкритих джерелах небагато. Краєзнавець, член Національної спілки журналістів України, молодший науковий співробітник Музею історії міста Коломиї Ілля Криворучко зібрав відомості про підприємицю у статтю.
Народилася Марія Горовіц у 1892 році в Коломиї у сім’ї нащадків славетної родини Горовіц, була онукою шанованого рабина Мешулама Горовіца зі Станіславова (тепер — Івано-Франківськ). Її ім’я з’являється в річному звіті Товариства ригорозантів Єврейського академічного дому у Львові за 1924 рік як його членкині.
У довіднику «Rocznik Polskiego Przemysłu i Handlu» за 1936 рік вказано, що Марія Горовіц заснувала в 1924 році у Коломиї на розі вулиць Франка та Театральної фабрику штор і фіранок. Фабрика була внесена в державний торговий реєстр рішенням Окружного суду в Коломиї лише 10 січня 1934 року. За свідченнями Василя Нагірного, сама власниця та її родина мали своє підприємство та помешкання на третьому поверсі триповерхового будинку.
Спочатку справа була невеличкою, проте пізніше перетворилася на величезне підприємство з філіями в містах Європи. Фабрика стала відомою не лише в Коломиї, а й на Галичині, про що свідчить оголошення у львівському виданні «Wschód» 1935 року про політичне і господарське життя Східної Малопольщі. За свідченнями Василя Нагірного, продукція підприємства Марії Горовіц експортувалася до Європи та США. За розповідями наукової співробітниці Музею історії міста Коломиї Мирослави Кочержук, на фабриці працювало близько 700 робітників та робітниць, а за даними англомовних єврейських джерел кількість робітників фабрики сягала до 400. Цікаво, що приблизно 180 з них працювали в цехах, а 500 — виконували роботу вдома. Жінки вишивали на виготовленій в цехах сітці. Це були гардини ручної роботи, що експортувалася за кордон. Як дізнаємося з довідника «Rocznik Polskiego Przemysłu i Handlu» того ж 1936 року, річний капітал підприємства становив 170 тисяч злотих, що на той час було великою сумою. На фабриці було 30 спеціальних машинок, з них — швейні машинки «Singer», впроваджені родиною Горовіц у 1925 році.
Працівники гардинної фабрики в 1930-х роках. З родинного архіву Зофїї Баран-Масьнік, фейсбук «Kołomyja Info – Genealogia Pokucia i Ziemi Stanisławowskiej».
Цікаві свідчення можна знайти про підприємство в книжці «Sefer zikaron li-ḳehilat Ḳolomiyah ṿeha-sevivah» (з їдишу — «Пам’ятна книга єврейської громади Коломиї та околиць») 1972 року: виробництво зосереджувалося насамперед на виготовленні сітчастих фіранок, гардин і декоративних покривал зі шовку. Пряжа надходила здебільшого з Томашув-Мазовецького. Сировину фабрика не виробляла, але її майстерні вирізнялися передовими технологіями та винятковою якістю продукції. Частина виробів створювалася за приватними, ексклюзивними замовленнями й призначалася для експорту, що робило підприємство відомим далеко за межами Коломиї. Фабрика займала комплекс будівель: основні виробничі цехи, фарбувальня для ниток і сіток, складські приміщення та так званий «Будинок сітки», що мав навіть невелику бібліотеку зі старовинними книгами. Фабрику в 1930-х роках суттєво оновили: були завезені рідкісні, майже унікальні для всієї Польщі машини, здатні виготовляти не лише звичайні сітки, а й складні квіткові орнаменти.
Марія Горовіц особливу увагу приділяла навчанню працівників. При фабриці діяла професійна школа: спочатку в колишньому монастирському приміщенні, а пізніше — в окремій будівлі. Тут готували висококваліфікованих майстринь, а також створили гуртожиток для дівчат, що приїжджали навчатися з околиць. Працювали переважно жінки — перед війною близько сотні робітниць. Їхнє повсякденне життя поєднувало важку працю з корпоративною спільністю: деякі мешкали у приміщеннях фабрики, деякі збиралися разом на короткі футбольні ігри між змінами, але більшість часу проводили за станками. Керівництво було вимогливим — подекуди навіть суворим:гадують випадки, коли майстриням забороняли підніматися на горище, «щоб не псувати загальний вигляд». Підприємство відігравало роль не лише економічного центру, а й осередку культури: підтримувало місцевих митців і музикантів, надавали їм простір для роботи.
Фото працівниць фабрики у міжвоєнний період. З книги «Пам’ятна книга єврейської громади Коломиї та околиць» 1972 року.
Марія Горовіц була і громадською діячкою: у червні 1928 року увійшла до складу Виконавчого комітету рухомої промислової виставки в Коломиї, про що свідчить коломийська газета «Tygodnik Pokucki Zjednoczenie» за 24 червня 1928 року:
«Під протекторатом Міністерства промисловості та торгівлі відбувається Пересувна виставка проб і зразків вітчизняної промисловості, створена для всієї Польщі Лігою промислової допомоги у Варшаві, що відвідає й наше місто. 20 цього місяця в маґістраті, на запрошення делегата Правління Виставки, редактора Зембрзуського, відбулося засідання численного кола громадян із різних сфер для забезпечення співпраці в організації цієї виставки. Доповідач — ред. Зембрзуський — представив організацію Виставки, яка, об’їжджаючи міста всієї Польщі, а навіть і закордон, має на меті ознайомити широкі кола суспільства з вітчизняною продукцією, а також полегшити торгівцям прямий контакт із виробниками й ознайомити з умовами придбання вітчизняного товару. (…) Члени комітету: Якуб Антонєвич, Казімєж Будзяновський, інсп. Антоні Бяловонс, д-р Т. Босаковський, Бернкляу, д-р Ізидор Бар, Миколай Хомяк, д-р Маурицій Ґольдберґ, Юда Борух Фойерштайн, Ліпа Геллер, Казімєж Яніцький, Ян Корона, д-р Марек Лакс, ред. Антоні Морозовіцький, інж. Мар’ян Пташек, дир. Едвард Подґурський, М. Райзель, Антоні Струмецький і Зоф’юш Шнееберґер, а з пань: президент Ядвіга Дроздовська, Марія Горовіц і пані Созанська. (…) Пересувна виставка буде відкрита в Коломиї в приміщенні школи ім. королеви Ядвіги при Алеї Волі у середу, 4 липня о 5 годині пополудні й триватиме до неділі, 8 липня цього року включно».
Марія Горовіц займалася благодійністю: неодноразово виділяла кошти на діяльність Єврейської народної кухні, фінансово допомогала Товариству опіки над бідними єврейськими дітьми («Nasz Głos», 15.04.1927). Також підприємиця була «прихильницею і симпатиком» Товариства об’єднання сліпих працівників, заснованого в 1921 році, про що свідчить звіт 15-ти років діяльності організації.
Польська держава віддячила Марії Горовіц за її плідну промислову діяльність: указом очільника Ради міністрів за 11 серпня 1937 року підприємиця була вперше нагороджена Срібним хрестом заслуги «за заслуги в галузі професійної діяльності».
Оголошення про фабрику Марії Горовіц у виданні «Wschód» 1935 року видання.
Коли у 1941 році Коломию окупували німецькі війська, брат Марії Горовіц — Маркус (Мордехай), співвласник фабрики, очолив юденрат на початку 1942 року. На фабриці Горовіц нацисти збирали та сортували конфісковані у євреїв хутро, ювелірні вироби, які потім відправляли у Львів.
25 жовтня 1942 року у кабінеті очільника юденрату Марія Горовіц разом зі своїм братом Маркусом скоїла самогубство. За спогадами Люсії Бортен та Арі Сукмана, які пережили Голокост, вони отруїлися. Причиною самогубства, як вважають, стала депортація євреїв до концтабору Белжець.
«… Від відчаю люди накладали на себе руки, серед них і пан Горовіц, після того як вони [гестапо] вимагали віддати всіх дітей їм. Пан Горовіц був дуже чудовою людиною», — згадує Бланка Розенберг у розмові з Сукманом.
За даними французької Encyclopédie, у прощальному листі Мордехай писав, що втратив надію на порятунок останніх євреїв Коломиї. Дізнавшись про його смерть, гестапівський офіцер Форст сказав: «Це був порядний єврей, він заощадив нам роботу і кулю!».
Марія та Маркус Горовіц були поховані на єврейському кладовищі в Коломиї. Авторка спогадів про Коломию в 1944-1945 роках Лусія Бортен відвідала старе єврейське кладовище біля залізничного вокзалу, де серед безіменних могил випадково знайшла надгробну плиту, де були поховані Маркус і Марія Горовіц:
«Наша перша поїздка була на цвинтар. Брама була зачинена, похоронний будинок перетворився на слюсарну майстерню. Ми йшли від брами, крок за кроком, від могили до могили. Ми хотіли знайти хоча б одну могилу когось із наших родичів чи друзів. Але весь цвинтар був вкритий недавніми безіменними могилами. Лише зрідка, рідко ми бачили надгробок з іменем. Надгробок разом з іншими впав на могилу родини Гаммерів.
Доктор Давід Гаммер помер у свій 50-й день народження. Дві невеликі бляшані таблички, встановлені громадою, позначають могили Міріам та Моті Горовіців. Кажуть, що вони покінчили життя самогубством. Ми пішли далі та побачили відкриту братську могилу. Стіна між цвинтарем та залізницею була зруйнована. Там пасуться корови. Багато каменів відсутні, багато лежить перекинуто, але більшість з них все ще там. Завдяки ініціативі мого чоловіка міська влада накрила могилу, відновила стіну, заборонила коровам там пасти та дозволила вхід лише для косіння трави».
З середини 1980-х років радянська влада поступово почала нищити велике єврейське кладовище, яке було ліквідоване в 1987-1988 роках. Зараз там стадіон Ліцею № 4, а від цвинтаря залишився лише паркан. У 2021 році на місці кладовища встановили пам’ятний знак.
Головне фото: Мурал на честь Марії Горовіц на стіні будинку, де була її фабрика. Автор: Роман Бончук, 2020 рік.
