Оля Щербій — історикиня, реконструкторка, випускниця Карпатського університету, з 2022 року військова Збройних сил України. Ми поговорили про її життя до повномасштабного вторгнення, шлях у війську, захоплення історією та реконструкцією.
З міркувань безпеки ми не вказуємо місце служби Олі.
Олю, ви історикиня за фахом. Під час служби у війську ви захистили наукову роботу. Над чим працювали?
У бакалаврській досліджувала події Першої світової війни у своєму рідному краю на Львівщині, де проходила лінія бойових дій. Але я б хотіла більш якісно написати цю роботу. Для більш детального опису треба було збирати інформацію в бібліотеках, архівах, бо в інтернеті було обмаль.
У селі, звідки я родом, загинув політвиховник підрозділів УПА Петро Полтава. В упівців був бункер в лісах. Приблизно в той період на високих чинів НКВД влаштували засідку — вони загинули.
В які образи ви перевтілювалися як реконтрукторка?
У мене досвід реконструкторської справи невеликий, близько двох років. Найчастіше я брала участь в реконструкціях ОУН-УПА. У них не було стандартної форми, використовували цивільну, трофейну та самопошив.
Клуб по періоду УПА заснував мій одногрупник. Ми мали свою організацію «Незламна Нація», в якій окрім історичної реконструкції, займалися також різними просвітницькими та мілітарними заходами. Коли ми відтворювали період УПА, я була зв’язківкою. У дівчат вибір не великий — зв’язківка або медикиня. Ми виходили з того, що робили жінки в той період. Це була важлива робота.
У тернопільському клубі Viribus Unitis (з лат. — «Спільними зусиллями») я була медикинею й мала окрему форму. Ми реконструювали 15-й Галицький піхотний полк. У нас модно реконструювати усусів (Українських січових стрільців), але рідко згадують про українців, які воювали в інших регулярних полках війська Австро-Угорщини, де їх було значно більше. Ми взяли собі за мету також розказати про них.
В цій сфері є ще до чого рости, бо займатися реконструкцією дорого. Ми з нуля шиємо форму, екіпірування, шукаємо матеріали, як вони мають виглядати в певний період.
У яких подіях ви брали участь?
У клубі ми самі організовували події, а також відтворювали їх разом із реконструкторами інших клубів, зокрема з львіським Товариством пошуку жертв війни «Пам’ять».
У Добровлянах під Франківськом у 2021 році відбувся кількаденний реконструкторський збір. Між собою умовно воювали вояки Третього Рейху, РСЧА та УПА.
З клубом Viribus Unitis планували влітку 2022 року їхати в Австрію на з’їзд для всіх реконструкторів, але не склалося. За кордоном ця справа фінансується, реконструктори мають можливість відтворювати події масштабніше, використовувати авіацію, броньовану техніку. Їм платять за роботу, задіюють до зйомок у фільмах. Здається, у нас реконструкторів лише нещодавно почали долучати до цього.
Сферою моїх інтересів є також інші епохи. Брала участь у реконструкції періоду XVII століття. Ми мали відтворювати славетну Хотинську битву, ту саму, де козаки під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного здобули легендарну перемогу. Через брак фінансування захід перенесли з Хотина до Кам’янця-Подільського, але емоції були неймовірні. Я серйозно планувала зануритися в реконструкцію козацької доби.
Як змінилася спільнота реконструкторів під час повномасштабного вторгнення?
Багато людей мобілізувалося в Сили оборони, серед них чимало загинуло. Зокрема Роман Кулик з нашого клубу. Минулого року у Гуляйполі я зустріла одну відому реконструкторку, яка відтворює період УПА і Перші визвольні змагання. Вона воює в Київській теробороні.
Вступити до Сил оборони було для вас складним рішенням?
Я мобілізувалася на третьому курсі. До цього в мене було активне і насичене життя, я багато чим займалася. Була активісткою і ходила на патріотичні заходи й мітинги, товаришувала з місцевими організацями «Нацкорпусом» та «Карпатською Січчю». Хотіла підписати контракт, поїхати в зону ООС ще давніше — після школи, але тоді мені було 17 років. Свій шлях розпочала з навчання на військовій кафедрі, але офіцерське звання не отримала. Як мені відомо, зараз базова загальновійськова підготовка обов’язкова для всіх студентів (чоловіків). На мою думку, це вкрай необхідно. Зокрема, вона потрібна як хлопцям, так і дівчатам. Адже історія, українська мова та військовий вишкіл разом формують свідомих громадян, готових захищати свою землю.
Перед повномасштабним вторгненням пройшла військовий вишкіл від «Азову». Не роздумувала, щоб не піти на війну, бо була загроза. Розуміла, що росіяни будуть робити з Україною, бо знаю, як це було раніше.
24 лютого 2022 року зранку прийшла у Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, і мене направили в бригаду.
Які обов’язки ви зараз виконуєте у війську?
За період служби змінила багато підрозділів: була зв’язківкою, літала на мавіках, FPV, бомберах. Зараз працюю в ППО.
Поруч з вами служать жінки? Чи їхня кількість збільшилася?
У підрозділі, де я зараз, багато молоді віком 18-24 років, зокрема жінок. Раніше довгий час я була єдиною дівчиною в роті.
Оля Щербій
Чи зустрічалися ви упродовж служби з гендерними стереотипами чи упередженнями, пов’язаними з тим, що ви служите?
Це багато в чому залежить від бойового досвіду: більше поважають, коли ти його маєш.
Репутація теж працює на тебе — так було й у мене в попередній бригаді. Треба показувати, що ти знаєш і вмієш, інколи навіть стрибати вище себе.
У перший рік служби я хотіла бути ближче до фронту, робити щось значно корисніше. Мене не переводили, ймовірно, тому, що намагалися захистити — там було небезпечно. Але зрештою я таки домоглася свого.
Зараз ставлення змінилося: жінок більше цінують і потребують, тому що людей на фронті не вистачає. Хлопці не так охоче йдуть до війська, як дівчата.
Чи вдається вам поєднувати службу зі своїми захопленнями?
Якщо йдеться про реконструкцію — ні, це поки не виходить. Можу лише докупити щось із необхідного. Натомість читаю книжки та дивлюся фільми з історії. У планах — проєкт зі збору історій про моїх побратимів. Я передаю різні фронтові знахідки до музеїв. Коли заходжу туди, бачу радянські стенди, які цікавлять, мабуть, лише істориків, але не дітей чи туристів. Думаю, у найближчу відпустку спробую запустити свій проєкт. Хочу, щоб про цю війну, про події нашої боротьби говорили більше; щоб дітям було цікаво й вони могли відчути, що живуть у історичні моменти, пишалися своїми батьками та братами.
Мої захоплення поглибилися. Я набагато краще розумію, як це бути військовою, добре обізнана з цією справою, зброєю і медициною, відчуваю на собі як не легко було нашим попередникам раніше. У нас також мало досліджений період ХХ століття, Перша і Друга світові війни, період УПА. Ще живі очевидці, учасники і учасниці повстанської армії, в яких треба брати інтерв’ю.
Мої побратими, які вийшли з полону, — теж очевидці подій і можуть розказати багато. Про це треба говорити, щоб люди розуміли, за що ми боремось.
Ми також зі своїм клубом з Франківська знімали короткометражні фільми про перші визвольні змагання, ОУН, УПА. У планах продовжувати це.
Чи слідкуєте ви зараз за мистецькими подіями, які відбуваються у Франківську? Хто з митців і мисткинь вам цікавий?
Люблю мистецтво, зокрема візуальне. Коли є змога у відпустці, відвідую виставки. Також мені цікаві картини на військову тематику. Поступово колекціоную їх. Від свого колишнього командира дізналась про військового з артилерії, який малює картини про теперішню війну.
Люблю воєнну поезію як сучасних, так і минулих часів і поступово скуповую книги. Мені цікаво читати про період АТО та про те, як починалася війна. Найбільше мене вразив твір вояка УСС Романа Купчинського «Заметіль», у якому описано, як українці опинилися по різні боки ворожих таборів. Герої майже вбили одне одного, але зрештою почули українську мову.
Чи хотіли б ви далі займатися дослідженням історії чи реконструкцією? Чи бачите себе у цих сферах?
Так, мене це цікавить. Вважаю, про це треба говорити, особливо про цю війну, бо ми зараз живемо в історичний момент. На кону — незалежність нашої країни, і кожен день відчувається, ніби я живу на сторінках книжки з історії.
Головне фото: Оля Щербій
