Дарія Мерабет з позивним «Воля» — операторка ударних БПЛА 429 окремої бригади безпілотних систем «АХІЛЛЕС». До військової служби працювала в медіагрупі «Накипіло».
Розкажи, ким ти була до військової служби?
Треба згадати, ким я була рік тому. До рішення долучитися до Збройних сил України я працювала в громадському секторі в «Накипіло». Це медіагрупа: радіо, освітній центр для журналістів і пресцентр у Харкові. Я була долучена до роботи в освітньому центрі та проводила різні події для українських медійників і медійниць. Пропрацювала, здається, два роки.
Це взагалі дуже весела історія, бо я переїхала до Франківська, і освітній центр на той момент теж релокувався сюди, але в Харкові ми не перетинались. Я була слухачкою деяких подій багато років тому. Дві харківські історії — я, харків’янка, яка виїхала до Франківська і освітній центр «Накипіло». Ми знайшлися вже в Івано-Франківську, подружилися і почали разом щось робити.
Фото: «Накипіло»
У 2022-му році було враження, що сюди переїхало багато харків’ян. На той момент у кого не запитаю за кав’ярню чи переміщений бізнес, казали, що «це рєбята з Харкова». Здавалося, що певне ком’юніті є.
Чому ти обрала Франківськ у 2022 році? І як тобі тут було?
Насправді Івано-Франківськ з нами стався випадково. Я прожила тиждень у харківському метро і вирішила, що час переїжджати. Я згадувала, в яких містах західної України в мене є знайомі, які могли б нас прийняти, і куди на той момент ходили потяги. Ми обрали Франківськ, бо відгукнулася знайома знайомих. Я не знала про це місто нічого, але в грудні 2021-го, ми з подругою балакали, що було б добре кудись поїхати й відчути дух Різдва, зимових свят, було б прикольно з’їздити у Франківськ. Зрозуміла, що думки потрібно формувати чіткіше, я врешті приїхала, але хотілося б це зробити за інших обставин.
Івано-Франківськ доволі компактний порівняно з Харковом, і не важливо, чи ти живеш в центрі чи на околиці, тобі все ще буде легко і просто дістатися до будь-якого місця. Мені подобається Франківськ. Деякі місця нагадують про Харків. До прикладу, парк Шевченка поруч з міським озером дуже схожий на Саржин Яр: багато струмків, через них вимощені мости. Видно, що він створений людьми для людей, за рахунок трішки дикості та неідеальності парку Шевченка, він мені подобається, там приємно гуляти, спостерігати за качками, черепашками.
Згодом зі мною сталося мистецьке коло Івано-Франківська. Я не можу сказати, що дуже обізнана в мистецькому житті, але якщо я знаю не менше двох людей, які займаються мистецтвом, це не так погано. Також наші події перепліталися з простором Ваґабундо, Ростислав Шпук надавав нам майданчик, куди ми приводили медійників. Так ми дізналися, що це теж по-своєму культове місце Івано-Франківська, яке допомагає розвивати культуру в місті.
З чого почався твій шлях у війську?
Я повернулася до Харкова у серпні 2023-го року. Півтори роки прожила в Івано-Франківську і коли повернулася, одразу відчула контраст. У Франківську мені не відчувалася війна, це було десь дуже далеко. Тобто, я волонтерила, відкривала баночки, донатила, але все одно ніби це відбувається не з нами, не зі мною. Коли ти повертаєшся до Харкова, розумієш, що об’єктивно війна відчувається сильніше, бо у нас багато військових. І коли місто обстрілюють кілька разів на тиждень, відчувається наближеність до російського кордону.
Я почала більше цікавитися темою волонтерства, як я можу допомогти. На початку 2025 року відвідувала акції руху «Вшануй» з нагадуванням про важливість памʼятування та хвилини мовчання. Згодом ми потоваришували з координаторкою у Харкові — донькою загиблого захисника, я дізналась, що на той момент у місті була геть відсутня подібна культура. Також ми створили дві події — вивісили банер до річниці повномасштабного вторгнення та фотопроєкт про важливість хвилини мовчання в місті і зміщення акцентів міської влади.
На моє рішення піти у військо вплинуло і перебування в Харкові, і початок стосунків зі своїм хлопцем, який на той момент вже був у ЗСУ. Ми познайомились раніше, але після мого повернення почали спілкуватися. Згодом я приїжджала до нього в місця ще більш наближені до зони бойових дій. Не відчувати, що ти робиш недостатньо, неможливо. Потроху це рішення збиралося по крихтам. Я думала, чи це буде піратство, тобто коли ти йдеш доброволицею, тебе не оформлюють, ти просто їздиш на ротації. Чи це буде офіційна служба, і чим я можу займатися.
Мене відмовляли, казали, що є різні умови служби, і те, що я бачу, коли приїжджаю до хлопця, як проходить їхня служба, далеко не завжди такий сценарій і такі ж умови в інших. Коли моя родина виїхала з Харкова, я зрозуміла, що в цілому мене нічого не стримує від цього рішення, бо вони вже у безпеці, і я можу попіклуватися про себе. Моїм способом було закрити питання куди я долучуся і в ролі кого.
Розкажи про свою службу. Які завдання ти виконуєш?
Я майже рік тому долучилася до 3 батальйону, на той момент полку «АХІЛЛЕС». Наразі ми вже бригада, я літаю на ударних дронах — нічних бомберах. Вибір був зроблений методом виключення. Я задоволена і не стала б змінювати напрямок, за яким працюю, хоча, можливо, хотіла б ще покерувати НРК. Наземний роботизований комплекс — це робот, який замінює машини, для якого не потрібно, щоб за кермом був водій, керування відбувається дистанційно. Це корисна річ в армії, але це не про нанесення прямого удару, а допоміжний засіб для евакуації людей, доставки провізії. Це платформа з колесами або з гусінню, яка їздить; вони не дуже швидкі, але важливо, що вони економлять людський ресурс. Новий НРК можна буде купити, якщо в нього влучить FPV або він заїде на міну, а якщо людина загине, людське життя ніяк не заміниш.
А те, на чому я літаю, — це великі дрони, які наводять страх на ворога. Як сказав мій хлопець: «Моя дівчина скидає бомби на сараї з росіянами».
Фото: 429 окрема бригада безпілотних систем «АХІЛЛЕС»
Коли я вже знала, що йду на операторку дронів, я взяла у свого друга пульт, поставила програму на ноутбук і пробувала літати на FPV. Я зрозуміла, що це капець складно. І почала досліджувати, які ще засоби є. В мене на кухні стоїть ноутбук, до нього підключений пульт, і я пару годин на день могла пробувати робити різні трюки, там є трамплін і купа сценаріїв.
На той момент я пройшла місяць підготовки, ми кілька разів літали на симуляторах, а потім в мене почалася підготовка саме в підрозділі, де був симулятор засобу, який я обрала. Так я зрозуміла, як саме він себе поводить, які є нюанси. Симулятори важливі, але вони ніколи не замінять керування справжнім засобом на полігоні в умовах, коли ти відчуваєш вітер, бачиш дрон. В той момент, коли з тобою вперше стається дрон, ти не хочеш повертатись до симулятора.
Зараз підготовка довша і це залежить від того, в який спосіб ти обереш долучитися до армії. Не скажу, що для жінок і чоловіків цей шлях відрізняється. У жінок менше юридичних ризиків, бо, наприклад, у мене зараз закінчується контракт, і я по його завершенню можу звільнитися. У цьому плані жінкам трохи простіше, а в інших — ні. Я не хочу казати, що армія – це жахливе місце для жінок, це місце не пристосоване для жінок, людей, і в наших силах це змінити. Чим більше буде жінок в армії, тим кращими будуть умови.
Я дуже рада, що нарешті на рівні держави з’являється жіноча форма, жіночі бронежилети, бо важливо, щоб в тебе був анатомічний бронік. Хтось каже, що в цьому необхідності немає. Якщо в тебе статура наближена до чоловічої, то в цілому так. А якщо в тебе є доволі великі груди і різниця в параметрах, тобі вже важлива будова бронежилета, тому що це про захист і зручність. У мене були три видачі форми і один раз мені попалась жіноча. Я зрозуміла, що є різниця між жіночим і чоловічим кроєм, бо жіноча форма зручніша. І класно, що вона з’являється, шкода, що її так мало. Хоча я розумію, що стало краще порівняно з часами АТО, ООС, бо зараз жінок в армії більше, і завдяки цьому з’являється пропозиція для нас.
Кількість жінок у війську збільшується, і є системні зміни, ти сама сказала про жіночу форму, бронежилети. Але які перепони для жінок у війську ти бачиш або, можливо, з чим стикалася?
В нас доволі дружнє середовище, більш старше покоління, 50+, могли собі дозволити зневажливо ставитися до жінок, особливо молодих. На БЗВП було багато жінок, на 80 людей десь 12 чи 15 дівчат. В підрозділі є окремі особистості, які можуть собі це дозволяти, але це не системна історія, тобто ніхто не вставляє палки в колеса і не каже, що не будемо відправляти тебе на навчання, стрільби. Намагаються, щоб ми могли навчатися на рівних, мати бойові виходи також і займатися бойовою роботою. Тому мені важко пригадати такі приклади.
Перед тим, як йти в армію я знизила свій градус фемінізму. Не відмовилась від своїх поглядів, але зрозуміла, що я в армії не для того, щоб когось виховувати. Це не моя мета, і я не хочу цим займатися.
Тому на вигуки чи сальні жарти я можу закривати очі до певної міри, але коли мені вривається терпець, кажу, що не ок відгукуватися так на адресу іншої дівчини або загалом узагальнювати щось про жіноцтво і пояснюю чому. Далеко не завжди люди готові слухати, їм нецікава дискусія. Ми тут для того, щоб захищати країну. В армії різні люди, і з цим треба змиритися.
Для того, щоб дівчину помічали і рахувалися з нею на рівних, їй дійсно треба робити вдвічі більше. По собі я цього не помітила, у нас немає таких утисків, але я допускаю, що це може бути. Мені пощастило з оточенням і з цінностями, які ці люди мають.
Але медіа сильно провалюють роботу з висвітлення служби жінок в армії. Пишуть про мужню красу — нещодавно бачила таку обкладинку РБК України, це дуже кринжове. Радію, коли з’являються дійсно якісні матеріали про жінок у війську, бо часто все кишить сексизмом. Наче хотіли зробити краще і висвітлити, з якими викликами жінки зіштовхуються, але потім все зводиться до манікюру, запитань, як ви миєтеся в окопі, чи вам не заважають місячні на позиціях. Ти думаєш, а чому ви не питаєте цього в чоловіків? Хочеться, щоб було більше матеріалів про жінок і їхню роботу без стереотипів. Я рада, що є жіночі рухи, які пропагують інтерв’ю здорових людей і роблять це з повагою до жіноцтва.
Пам’ятаю матеріали ще з 2015 року, коли було АТО, і жінок у війську було мало, тоді це була така екзотизація. Постійна героїзація чоловіків у війську, іноді навіть надмірна, коли за героєм не бачиш людини. А про жінку говорили, що вона пішла у військо, щоб знайти собі чоловіка.
Зараз, коли жінки йдуть у військо, є нерозуміння, чому вони туди пішли, молоді, красиві, і навіть якийсь жаль, бо вона могла б дітей народжувати чи підтримувати чоловіка. Дуже мало інтерв’ю, щоб на рівних говорили з жінкою військовою, як з експерткою на своєму місці. Можливо в тебе є інші досвіди?
Ти все правильно говориш. Я б ще додала, що відчувається засудження, що ти живеш це життя не так, як б хтось хотів, щоб ти народжувала дітей в традиційній ролі жінки в суспільстві. Твоє місце на кухні, а ти вигадала собі шлях воїна і йдеш ним. Але засуджують за будь-який вибір: ти мама і пішла у військо, як ти могла кинути родину, на кого кинула свою дитину. Чомусь люди не чують жінку, яка хоче, щоб її дитина зростала в країні не в стані війни, і заради цього вона долучилася до війська. Коли дівчина йде на бойову посаду, кажуть, що там мусять бути чоловіки, а вона має займатися штабною роботою, бо зараз жінки позаймають всі бойові посади і куди тоді йти чоловікам? Якщо жінка йде на тилову посаду, то її засуджують, що вона обрала для себе не бойову роботу, а вирішила відсидітися на тиловій.
Для мене одним з гучних медійних кейсів є Ната Гресько, яка на інтерв’ю відкрилась, що вона служить вже певний час. На неї стільки полилося.
Вибір жінки ніколи не буде влаштовувати всіх, ти обрала служити, все одно не будеш ідеальною. Коли в нас буде більше адекватних історій, буде більш нормалізовано, що жінка в армії може обрати собі будь-яку роль, яку вона захоче.
І я вдячна моєму підрозділу, що жінки можуть займати бойові посади і цьому, по можливості, тут будуть сприяти. Для мене це про сучасну армію, де немає місця стереотипам.
Розумію, що я не така сильна, як мої побратими, але жінки більш витривалі, можуть довше не спати. Витривалість і розум — це наша сила і нехай не всі можуть тягати важкі коробки. Я спочатку бісилась, коли мені намагались допомогти. Зараз розумію, що жінкам не солодко в армії, немає такого, що всі тебе будуть носити на руках, і ми дійсно зіштовхуємося з купою стереотипів. Тобто, привілеїв немає. І коли тебе намагаються відгородити від важкої фізичної праці, я дійшла до розуміння, що це маленька плюшка, і я її приймаю.
Мені дуже відгукнулося, що в будь-якому разі ти все одно будеш не така і не відповідатимеш чужим очікуванням.
Мій хлопець жартував, що він вдома приймає теплу ванну, доки його дівчина перебуває під дронами. Дехто запитував, чи моєму хлопцю нормально сидіти в тилу, поки я займаюся бойовою роботою, їжджу на виїзди, ризикую життям.
Я спочатку не знала, що відповідати, а зараз думаю, що це також про стереотипні ролі, у людей в голові навпаки не може працювати. Бо чоловік — воїн, мусить зі зброєю бігати або дронами керувати, а жінка має займатися чимось спокійнішим. Мій хлопець добре виконує свою роботу, дуже сильно допомагає батальйону. В мене немає бажання відправити його на передову, немає градації важливості бойової і не бойової роботи, бо я розумію, що ми можемо стояти там, де стоїмо і літати, доки піхота тримає передній край. Але так само для того, щоб у піхоті було забезпечення, мусять бути люди, які виконують організаційну роботу, забезпечують і перевіряють, щоб все було вчасно подано.
Ти сказала, що в тебе завершується контракт. Чи плануєш повертатися до цивільного життя, до роботи в інформаційному секторі?
Зараз я відчуваю, що трохи вигоріла, тому після завершення контракту планую влаштувати собі відпочинок і подумати, чим би я хотіла займатися далі. Але допускаю, що буду повертатися у військо. Коли заходиш в армію, то вже не дуже ототожнюєш себе з цивільним життям, ти стаєш частиною війська. Важко піти в щось, що взагалі ніяк не пов’язано з військовими, захистом країни, бо розумієш, що там ще багато роботи. Хочеться полегшити життя захисників і захисниць, доки вони виборюють перемогу для нас.
Головне фото: Анастасія Сендецька
