Христина — військовослужбовиця з Івано-Франківська, з листопада 2025 року є діючою офіцеркою одного з відділів штабу управління Окремої артилерійської бригади Національної гвардії України. Раніше брала участь в бойових діях під Рубіжним, Бахмутом, обороняла Лисичанськ, Макіївку та інші міста на сході України. Служить в лавах ЗСУ з 2014 року.
Христино, вашу історію про те, як ви обрали військо замість модельної кар’єри, описали багато національних медіа. Коли ви приймали рішення долучитись до сил оборони, як ви уявляли свою роботу?
Я не уявляла, що буду військовою, і не розуміла, як працює армія. Перший контракт підписала з військовою частиною Івано-Франківська. Мріяла бути журналісткою, проте у батьків не було можливості дати мені освіту. Мене підкупила обіцянка начальника кадрів, що я буду писати статті в місцеві видання та висвітлювати діяльність військової частини.
Моїм завданням було організовувати дозвілля військовослужбовцям і їхнім сім’ям, бо служб багато, а вільного часу, особливо у солдатів строкової служби, мало. Здебільшого це були солдати зі східних, північних і південних регіонів країни, адже солдати строкової служби рідко служили там, де народилися. Для мене було відкриттям, як наші громадяни зі східних областей бачать захід України. Існує багато стереотипів, і мені було важливо їх зруйнувати.
Я не уявляла себе в історії з повною дисципліною та ієрархією, військовою формою, полігонами. Тому вдячна тому часу, який дозволив лагідну воєнізацію.
Але у вас великий досвід, ви були на бойових позиціях, а зараз у Києві.
Коли я зайняла посаду начальниці клубу в Івано-Франківську, в 2014 році почалася війна, Росія окупувала Крим, намагалася окупувати Донецьку і Луганську області. Я зрозуміла, що хотіла б внести свій вклад, але командири прийняли рішення обмежити кількість жінок, які брали безпосередню участь в бойових діях. Тому моїм основним завданням на той час стала комунікація з волонтерами і забезпечення у тилу.
Я вирішила вступити на навчання. У мене вже була освіта з роботи з особовим складом — морально-психологічне забезпечення. Фактично, це робота заступника командира, який в разі його відсутності виконує його обов’язки, а в інший час займається роботою з особовим складом та відбором персоналу, вирішує поточні проблеми, щоб всі були в строю. Другою моєю спеціалізацією став переклад з англійської та французької мов. Ніколи не думала, що мені в армії знадобиться знання іноземних мов, але війна дуже різнобічна. Після випуску я потрапила до однієї з бойових бригад Національної гвардії України, яка формувалася за стандартами НАТО. Обирала з тієї перспективи, щоб після отримання першого п’ятирічного досвіду в бойовій бригаді вийти на міжнародні організації та впливати на їх внутрішні політики. Бо я розумію проблематику зсередини, і мені важливо впливати на системні процеси, які відбуваються в моїй країні та світі.
Повномасштабне вторгнення я зустріла безпосередньо на лінії бойового зіткнення в Станиці Луганській.
Ми виходили з оточення, і перше, що пам’ятаю, — це відео з орендованої мною квартири в Гостомелі та спалений торгівельний центр, у який я ходила. Тоді ж ми з однією журналісткою говорили про перспективу. Тоді я чітко зрозуміла, що міжнародні організації себе вичерпали. Світ не готовий відповідати на сучасні виклики, на терористичні країни, які намагаються домогтися свого силою. Для мене з України має початися відлік нових міжнародних організацій — сильних союзів, і коли ми здобудемо успіхи на полі бою, я б хотіла десь там себе реалізовувати.
Фото: фейсбук Христини Кудрявої
Коли закінчилися бойові дії в Гостомелі та звільнили Ірпінь, деякі військовослужбовці іноземних держав виконували завдання в складі нашого підрозділу. Тоді мені пригодилося знання англійської мови. Ми багато спілкувалися з іноземними інструкторами.
Динаміка бойових дій і тодішні реалії затребували освоєння нового фаху — роботи з актуальними технічними засобами. Для жінки в зоні бойових дій важливо бути зайнятою дуже конкретною роботою. Розуміла, якщо буду мати дуже специфічні навички, то мене не зможуть відправити в тил. Бо ж чоловіки-командири відчувають більшу відповідальність за жінок і стараються їх вберегти. Мені вдалося, і в результаті у мене з’явився особовий склад, який вже під моїм управлінням виконував завдання. Також вдалося цей підрозділ масштабувати. Пізніше, коли мене перевели в Північне Київське територіальне управління, ми масштабувались ще в частинах, які знаходяться під його командуванням. Вважаю це досягненням, адже використання технічних засобів — це те, на що ми повинні звернути особливу увагу. Мусимо використовувати всі наявні можливості, щоб зберегти особовий склад і якісно виконувати завдання.
Під технічними засобами ви маєте на увазі дрони чи щось інше?
Дрони у нас від’єдналися в інший напрямок, це окремий вид роботи. Також ефективно використовуються радіолокаційні станції, камери, детектори, які фіксують рух, звукометричні засоби та й ще багато різних технічних засобів, які дозволяють попередити про наявність противника на певних ділянках. І відповідно, знешкодити — до прикладу, це можливо за допомогою наземних роботизованих комплексів, на яких встановлені засоби озброєння.
Христино, ви підтримуєте жінок в армії та висвітлюєте питання гендерної рівності. В одному з медіа ви сказали: «На початку своєї кар’єри я сама поширювала гендерні стереотипи, жила в парадигмі патріархального світу, розділяла професії на жіночі та чоловічі, вважала, що в будь-якому середовищі «жінка повинна залишатися жінкою». І транслювала це своїм військовослужбовцям».
Як ви пройшли шлях від транслювання патріархальних стереотипів і мізогінії до усвідомлення, що це шкодить та потрібно підтримувати жінок і говорити про гендерну рівність вголос?
Так, це справді було. Коли прийшла у військову частину, вважала, що моя сутність — це щось про жінку. Пізніше усвідомила, що це про людину, і мені стало набагато легше рухатись в багатьох процесах.
Фото: фейсбук Христини Кудрявої
Коли вступила в академію і пройшла понад два роки військової служби, я мала звання сержанта — людини, яка не просто щось вміє і знає, а може навчити особовий склад. Якщо знання у мене були, то про навчити інших знань виявилось недостатньо. Я почала розмірковувати про причини й зрозуміла, що від багатьох процесів мене відгороджували, аби зберегти. Якщо на полігоні було холодно, я могла туди не їхати; якщо там падав дощ, мене везли на машині, а всі решту йшли пішки. Командир дає вказівку, ти її виконуєш, але не задумуєшся, чи це правильно, чи ні. А коли маєш з чим порівняти, то ця історія набуває зовсім інших форм, бо розумієш, що можеш вчинити по-іншому і не допускати тих помилок, яких допускали з тобою.
В академії важливо було демонструвати рівність, щоб зі мною рахувалися.
Дівчатам часто доводиться докладати більше зусиль, щоб заробити репутацію, і це забирає ресурс.
Тобто, коли чоловік може просто робити якусь роботу, то жінка в армії завжди мусить докласти додаткових зусиль, щоб довести, а вже потім, якщо суспільство дозволить, робити цю роботу. І не дай Бог помилитися. Я жила в парадигмі, що мені не можна оступатися, бо інших жінок, можливо, не допустять до цієї роботи. Якщо я не справилась, значить, й інші не зможуть. Так і виникають стереотипи, які формуються, тому що ти жінка, яка щось може або не може.
Через це усвідомлення я зрозуміла, що важливо підтримувати жінок та не створювати конкурентне середовище між нами. Плекання стереотипів в моїй історії ніколи не призводило до хорошого — десь я втратила в навчанні, у підготовці, у комунікації зі своїм колективом.
Коли на полігоні розділяють проживання чоловіків і жінок, це створює дисгармонію, бо основні процеси злагоджування військового підрозділу відбуваються, коли ввечері всі сідають пити чай чи ділити вечерю, коли обговорюють, що відбулось за день. Це дозволяє людям здружитися і зрозуміти, як вони мають взаємодіяти. А коли вас першопочатково розділяють, це не дозволяє колективу стати міцним, дружнім, зрозуміти свої сильні та слабкі сторони.
Коли я прийшла у військову частину вже офіцером, на польових зборах мене хотіли відселити до військовослужбовців з медичного пункту. А я попросилась жити з офіцерами, з якими буду проходити навчання, бо мені було важливо розділити побут. Там були певні некомфортні моменти, бо це було літо. До прикладу, хлопці приходили після обіду, знімали футболки та лягали на ліжко, а я собі цього не могла дозволити, щоб не привертати зайву увагу. Потім купила спортивний топ. Зате я з цими людьми була про одне і за одне. Нерозділення чоловіків і жінок створює тісну взаємодію. Після цього я завжди говорю, що дуже важливо бути разом з людьми, з якими ми знаходимося в одному підрозділі та виконуємо бойові завдання. Це один з ключових моментів.
Інша історія полягає в тому, що побратим чи посестра мають розуміти, що на тебе можна покластися, що в критичний момент ти не здаси позиції. Це найбільше помітно під час навантаження. Під час польових навчань ми виконували марш, і мені було важливо пробігти його разом зі своїм особовим складом — щоб вони розуміли, що їхній командир не просто дивиться з боку, коли їм важко, а разом з ними розділяє цей досвід. Це моє бачення гендерної рівності і загалом взаємодії чоловіків і жінок у підрозділах.
Кількість жінок у війську збільшується, і є системні зміни, особливо з 2022 року. Які перепони зараз для жінок у війську ви бачите?
Як у 2014, так і в 2022 році до війська прийшли нові люди зі старими стереотипами. Посестра Оксана Рубаняк говорила про стереотипи, з якими я зустрічалася, умовно, в 2015 році. Ми з нею дійшли до висновку, що люди нові, а стереотипи, які вони приносять в структуру, старі.
Жіночий ветеранський рух «Ветеранка» виборов відкриття для жінок бойових посад. Оксанка Рубаняк стала командиркою роти. Жінка на такій посаді демонструє дуже високий рівень відповідальності — більше того, вона показує, що стежка вже протоптана, і велика вірогідність, що по ній скоро покладуть асфальт. Покладуть не як міст на Пасічну, хоча, можливо, це займе так само часу, або й більше, якщо не буде відкату.
Війна для жінок стала каталізатором багатьох процесів. Вони отримують водійські посвідчення, розбираються, як працює газовий котел, долучаються до армії, бо є чоловіки, які ухиляються від обов’язку захищати Україну.
Фото: фейсбук Христини Кудрявої
Якби ваша близька подруга зараз йшла у ЗСУ, щоб ви б їй порадили? Як підготуватися і чого очікувати?
Основне — зрозуміти, що від тебе будуть високі очікування. Твоя мотивація — це добре, але важливо підготуватись в плані базових навичок, таких як тактична медицина й домедична підготовка.
Важливо обрати для себе той напрямок, який тобі буде цікавим. Це може бути БПЛА, або ж менш популярний, але важливий і складний напрямок радіоелектронної боротьби — РЕБу, РЕРу. Це те, що дозволяє створити невидимий щит, який помічаєш тільки тоді, коли його немає.
Якщо подобається стрілецька справа, обов’язково піти в тир, спробувати, як працювати зі зброєю. Багато людей думає, що зброя — це цікаво, весело і захоплююче, але коли насправді беруть її в руку, розуміють, наскільки це складний процес. І невідомо, чи їхня психіка готова до роботи з ним.
А ще не варто будувати очікувань від армії, тому що підрозділи різні, командири різні, люди різні. По-різному складаються життєві обставини, але найважливіше — не дозволяти обмежувати себе в підготовці, бо ти жінка. Тут йдеться про жалість командирів до жінок — коли вони тобі дозволяють сьогодні не йти в тир стріляти, бо погана погода, треба себе пересилювати і йти. Коли хлопці щось роблять, обов’язково включатися в ці процеси, не відгороджуватися від будь-чого, що відбувається в колективі, бути тією людиною, яка отримує максимум знань і вмінь під час навчання. Бо в бойових умовах тяга до знань неможлива.
Коли ви повертаєтесь до Івано-Франківська, що для вас залишається незмінним, а що навпаки дуже змінилося? Яким ви бачите місто сьогодні?
Я в будь-якому разі завжди повертаюсь додому. Франківськ — рідне місто, один з ключових аспектів моєї особистості, я часто повертаюся до нього думками. Зрозуміло, що люди змінилися. З компанії, з якою я дружила до 2015 року, багато хто роз’їхався по різних містах.
Гріє душу, що Франківськ в контексті. Хтось каже, що боляче, коли на стометрівці знаходяться портрети наших полеглих героїв. Але саме це тримає місто в контексті війни, адже багато наших земляків платять найвищу ціну за те, що Франківськ має можливість приймати поранених, працювати, розвивати культуру, приймати людей, які втратили домівки або знаходяться в зоні досяжності російського озброєння. Для мене це величезна цінність Франківська.
Окремим інсайтом було те, що сюди приїхало багато моїх знайомих, а потім з’явилися нові знайомі з Дніпра, Харкова, які відкрили для себе українську культуру та вдихнули друге дихання в те, що для нас вважалося рутиною чи банальністю. До прикладу, святкування Різдва, коляда, Великдень. Для нас це були речі очевидні, і в якийсь момент я перестала приділяти їм увагу. Ніби воно в нас є, і ніхто вже цього не забере. Але бачиш, як відкривають для себе традиції і ритуали люди з інших міст, в яких Росія свого часу їх забрала. Спостерігаю, як у Франківську на різних подіях танцюють українські традиційні танці, і це так круто.
Фото: фейсбук Христини Кудрявої
А чи виходить відвідувати культурні події? На кого ви орієнтуєтесь, кого читаєте?
Вважаю себе самопризначеною амбасадоркою Франківського драмтеатру. Нещодавно вони приїжджали в Київ з постановкою «Коляда та й плєс», і я отримала неймовірну насолоду. Зібрала всіх знайомих, які бачили Гнатковського в тік-токах, і разом ми пережили цю атмосферу в Києві.
Для мене культура і мистецтво насправді є одним з стовпів українства, бо я бачила, що Росія робить з бібліотеками, в яких є українські книги, з мозаїками українських митців, що вона взагалі робить з українською культурою і мистецтвом.
Вона це знищує, і дуже важливо зберегти, примножити і дати майбутнім поколінням можливість бачити і відчувати все те, що відбувається з нами.
У мене є дуже яскравий спогад: в середині лютого 2022 року я подивилася фільм «Заборонений» в місті Слов’янську. Ми тоді рухалися в напрямку лінії бойового зіткнення. Для мене було знаковим подивитися історію Стуса в місті, де він був вчителем української мови і де українську мову забороняли. «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації». Це сказав якраз Василь Стус.
Моє перебування та участь у бойових діях нероздільно пов’язана з культурою України, зі специфікою кожного регіону. Я перестала нас розділяти на схід і захід, південь і північ, і центр. Але для себе усвідомила цінність кожного регіону — ми дуже різні, і ми всі — українці. Це усвідомлення дозволяє відчувати багатство нашої культури та історії, і зрозуміти, чому росіяни хочуть в нас це забрати.
Головне фото: фейсбук Христини Кудрявої
