28-31 травня у Києві відбувся фестиваль «Книжковий Арсенал», у межах якого провели 240 подій — дискусій, лекцій, зустрічей з авторами та авторками та ін. post impreza відвідала дискусію «Згадати себе: забуті скарби української етнографії», в якій взяли участь видавчиня й перекладачка Катерина Дудка, письменник, перекладач Остап Українець, дизайнер Богдан Стрільчик. Нижче — короткий конспект цієї розмови.
Остап Українець: Сьогодні говоритимемо про ідеї роботи з традицією. Робота з традицією нарешті популярна всюди, але не скрізь вона однаково осмислена, не всі однаково ретельно підходять до роботи з нею. Одна із ключових проблем, на наше переконання, полягає в тому, що значна частина першоджерел, пов’язаних з українським суспільством, етнографією, антропологією, була написана у ХІХ столітті — золотий вік етнографії — не українською мовою, а мовами тогочасних імперій і держав, які були інформаційно й інтелектуально причетними до тогочасного дискурсу. Як, наприклад, Бойківщина, описана бойком, але чеською мовою. Проблема в тому, що дуже багато людей, які хочуть осмислено працювати з матеріалом, не мають доступу до джерел, з яких цей матеріал можна взяти. Оскар Кольберґ писав польською мовою ХІХ століття, яка синтаксично набагато більше нагадує німецьку, аніж сучасну польську. Читати його людині з звичайним рівнем польської можливо, але дуже складно.
Для загальної інтродукції всього спектру неперекладної етнографії нас про нас; що і хто взагалі писав, я передам слово Катерині.
Катерина Дудка: Це величезний пласт російськомовної етнографічної спадщини: труди Павла Чубинського, Івана Манжури, Василя Милорадовича, Миколи Маркевича. Мені просто прикро, що вони досі не здобулися на переклади. Серед фахових фольклористів і фольклористок є така думка, що треба читати мовою оригіналу. Припустимо, вони можуть читати мовою оригіналу й знають, де знайти, і що саме шукати.
А люди, які цікавляться своїм і сусідніми регіонами, загалом Україною, навіть не знають, з чого почати, і книжковий ринок їм цього не пропонує.
Є пласт польськомовних праць, починаючи з Кольберґа, але не ним єдиним. Є румуномовні. Наприклад, Дімітріє Дан писав про Буковину, там є частини про Закарпаття часів Чехословаччини, вони гарно супроводжені фотографічними матеріалами. Вся спадщина Вагилевича написана дуже складною чеською, давнім її варіантом.
Фото: Андріана Стахів
Німецькомовна спадщина, звичайно, тому що Австро-Угорська імперія хотіла описувати «цих екзотичних дикунів», які живуть на її території, на східних кресах. Перекладені Раймунд Фрідріх Кайндль і ще кілька німецькомовних праць про буковинців і гуцулів, але вони вийшли локально в Чернівцях. (…)
Де можна ще шукати про українців інформацію? Це французька [спадщина], наприклад, Де ля Фліз, він є перекладений. А також в арабських і тюркських джерелах, вони радше історичні, аніж етнографічні.
Інша сторона — польові дослідження, експедиції, і те, що є зафіксовано матеріально. Живі спогади, які не були видані, записи в аудіоархівах. Велику роль відіграє архів спогадів про Голодомор. Це історичне джерело, але також антропологічне й етнографічне. (…)
Богдане, де ти знаходиш інформацію про візуальну складову традиційної культури?
Богдан Стрільчик: З точки зору візуальної комунікації з’являється питання етичного використання, як і з будь-яким ужитковим предметом, який використовується в комерційних цілях. Можливо, це достатньо цинічно звучить, але все-таки і видавництво, і популяризація культури, — це зокрема бізнесова операція. Візуальна спадщина комусь належить, фотографії в інтернеті комусь належать, як і оцифровані матеріали етнографічних досліджень, пам’яток. Відповідно, тут може виникати багато етичних питань.
Перше — як не красти? Дуже просто. Не крадіть. Як вдається не красти? Є різні типи ліцензування візуального контенту в мережі інтернет. Один з них — це креативна ліцензія Creative Commons Zero або ж те, що в іншому контексті позначається як public domain. Все, що є в public domain, позбавлене посягання на майнові авторські права. Відповідно, його можна використовувати, тиражувати, робити з ним все, що завгодно. Законно. Але недостатньо етично: врешті-решт у всього є авторство. І до нього треба підходити більш-менш гуманно. Тобто, використовувати якісь матеріали для натхнення, але комбінувати їх таким чином, щоб не повторювати роботу один до одного. (…)
Люди використовують візуальні символи у роботах достатньо несвідомо, хаотично. Деякі з них не притаманні регіону. Несвідома ретрансляція може потім вилитися в піар-провал.
В епоху пізнього капіталізму відповідальність за репутаційні збитки несе бренд, але в Україні так не є. Відповідальність за репутаційні збитки буде нести дизайнер чи дизайнерка.
Катерина Дудка: Репутаційні збитки несе ілюстратор чи ілюстраторка, а репутаційні здобутки несе бренд. А хто відповідальний за те, щоб знати матеріал?
Остап Українець: Відповідальність за те, щоб знати, несе замовник чи замовниця. Або знати, або знайти людину, яка знатиме, і зможе сформулювати технічне завдання. А відповідальність за те, щоб коректно скористатися отриманим завданням, несе виконавець чи виконавиця. Ситуація, де вхідні дані абсолютно адекватні, а вихідні дані виглядають так, ніби вхідних даних не було, доволі часта. У нас, як мені видається, немає універсального правила відповідальності за неетичне користування, хоча кінцева відповідальність мала б лежати на бренді як на тому, хто здійснює фінальний контроль. Умовно кажучи, якщо у видавництва є випусков_а редактор_ка, який чи яка підписує книжку до друку, то те, що стосується проблем у дизайні, також має стосуватися і його.
Public domain стосується майнового авторського права. Тобто, коли в країні минає 70 років від смерті автор_ки, його чи її твір стає публічним надбанням. Публічне надбання означає, що будь-хто може взяти текст Нечуя-Левицького, що абсолютно законно десь лежить, і видати його. Видавцеві буде належати повне право на книжку, фізичний твір, не на текст Нечуя-Левицького. Немайнове право — вічне й не відчужуване. Отут, мені видається, ключовий гріх, який ми всі робимо щодо етнографії. Ми трактуємо її як майновий public domain, що теж не завжди правда, але часто це правда, припустімо. Оскільки це public domain, то що таке немайнове авторське право, нас не обходить. Ми не будемо нічого з ним робити, ми не будемо ні в який спосіб ці матеріали атрибутувати, бо вони нікому не належать. Бо немає суб’єкта, який може подати на нас в суд за порушення авторського права. А там, де немає суб’єкта, який може визначити настання порушення і вимагати задоволення своїх прав, ніякої відповідальності не буде. І тут, важливо, не існує органу, який за це відповідальний. Я маю на увазі будь-що, що стосується традиції певного середовища. Починаючи від тієї ж історії із сорочкою Петричуковою [колекціонера Богдана Петричука — прим. ред.], яку відшили турки. Це зразкова історія, як артефакт, зібраний конкретним колекціонером в конкретному селі, характерний для традиції конкретного села і відомий, опинився на одяговому масмаркеті. Його український бренд почав масово відшивати в Туреччині. Ще півроку тому цю сорочку можна було знайти в гуглі на запит «сорочка вишита з квітами». Там немає імені Петричука, назви села, з якого вона взята. Жодної інформації про те, що це взагалі за робота.
Богдан Стрільчик: Це дуже часта історія, але в сфері візуальних комунікацій вона врегульована краще. Дуже багато свідомого використання візуальних матеріалів з атрибуцією особливо в сферах ілюстраторській і шрифтовій. Остання за останні десятиріччя взагалі покращила свої позиції у плані використання, споживання й етики користувача і творця.
Якщо говорити про етніку, то існує уявлення, якщо твір притаманний певному регіону, то значить його ніхто не зробив. Значить, регіон якимось чином його колективно народив. І це пов’язано зокрема з тим, що немає первинної атрибуції. Потрібно йти в архів, шукати, хто це зробив, коли, з якої метою. У діджитальній сфері це необов’язково. Особливо, якщо ми говоримо про public domain. Абсолютно необов’язково, але достатньо неетично.
Катерина Дудка: А хто відповідальний за знання матеріалу?
Богдан Стрільчик: Мені здається, що будь-хто, дотичний до візуальних комунікацій. Дизайнер, дизайнерки, ілюстратори, ілюстраторки мають зробити хоча б первинне дослідження. З результатами свого первинного дизайн-дослідження звертатися до експертів, експерток і звірятися. Дизайн-дослідження — перший етап процесу роботи над будь-якою візуальною комунікацією. Особливо етнографічною. Якщо є експертна інстанція, яка скаже, це підходить чи ні, це чудово. Якщо немає, то відповідальність залишається на виконавців і виконавиць.
Катерина Дудка: На мою думку, відповідальність за знання матеріалу — на інституції. Наприклад, дизайнери й дизайнерки десь вчилися фахово. Як на мене, університет, інститут чи академія мусили б їх добре познайомити з українським етнографічним матеріалом. У нас його не бракує.
Катерина Дудка. Фото: Ярема Проців
Богдане, скільки кроків проходить від пошуку «українське етно» до «наших предків-трипільців», «коду нації», «вишивки закодованих символів» і «вишивальної абетки»? Як серед цього всього не загубитися художникам і художницям, дизайнерам і дизайнеркам? Звідки вони повинні знати, що це маячня?
Остап Українець: Додам. Я згоден з тим, що потрібно проводити дослідження перед тим, як приступати до роботи, але ми живемо в Україні. Проблема в тому, що, якщо ми спробуємо за стандартними інструментами провести дослідження, пов’язане з айдентикою якогось регіону, то ми значно частіше знайдемо трипільську розпальцовку, аніж нормальні матеріали. Тому що інституційних авторитетів, через яких це можна було б робити, централізовано нема. А окремі колекції — ти або знаєш їх, або ні.
Богдан Стрільчик: Все так, але є нюанс. Навіть у спеціалізованих місцях, де можна ознайомитися з етнікою певного регіону, є свої особливості, і треба бути дуже уважним. Щодо трипільської розпальцьовки, це другий пошук, зазвичай. (…)
Коли я навчався у художній школі, у нас був предмет «Декоративна композиція», зокрема це робота з етнікою. У людини є підсвідома тяга до екзотики, навіть коли ти сидиш в найбільш екзотичній точці на планеті, тобі хочеться чогось більш екзотичного. Тоді екзотикою для нас була Гуцульщина.
Остап Українець: Насправді те, що Богдан описує, на той момент було тенденцією. Зараз це хороший антропологічний сучасний український феномен, який називається гуцулізація. Не лише Покуття, але Покуття найбільше попало під цю роздачу, тому що найбільше місто а-ля Покуття сьогодні — Івано-Франківськ, центр Івано-Франківської області, не обрав атрибуцію ані бойківську, ані покутську. Він обрав атрибуцію «брами в Карпати». Івано-Франківськ є передпокоєм Гуцульщини. Це ідентичність, яку собі обрало місто. Покуття за рахунок цього також перейняло цю ідентичність, а поскільки гуцульські і покутські традиції подібні, то не бракує людей, які переконані, що вся Івано-Франківська область — Гуцульщина. Попри те, що Гуцульщина знаходиться на території трьох областей, і в жодній з цих областей вона не займає більшість території.
Через отакі тренди, через те, що Гуцульщина тривалий час була екзотикою навіть умовно вдома, тепер все — Гуцульщина. Куди не повернешся, всюди все гуцульське. Навіть якщо воно не гуцульське, а покутське, однак з погляду масових комунікацій воно все одно гуцульське. Мені це нагадує орієнталізм — внутрішній щодо самих себе.
Щось автентичне, і воно явно не пов’язане з козаками, значить це робили гуцули. Інших етнографічних груп у нас не було, а були козаки і гуцули десь на заході. Це звучить кумедно, але те, що починається як доволі безневинна річ у викладі Богдана, зрештою перетворюється на хронічну проблему вивчення українських традицій, бо люди самі перестають вважати частину українських традицій українськими, частину своїх традицій своїми і т. д.
Фото зі сторінки Катерини Дудки
Катерина Дудка: Хочу поговорити про перформативний етнографізм. Богдане, що це таке і як його позбутися?
Богдан Стрільчик: Позбутися перформативного етнографізму дуже просто. Не вдягайте вишиванку на День вишиванки, якщо не хочете.
Я застав три хвилі перформативного етнографізму. Перша хвиля — 2005-2006 рр. Сплеск національної свідомості. Нам потрібно на щось опиратися, потрібна якась ідеологічна візуальна комунікація. Перший контакт людини з українськістю як такою, — це вишита сорочка або вишиванка. Ми живемо у світі дикого капіталізму, який на цьому заробляє достатньо багато. Якщо ви справді хочете ідентифікувати себе як частина української культури, займіться дослідженнями трошки глибше. Що таке стрій? Як його носити?
Перформативність полягає в тому, що ви робите щось, наслідуючи певний культурний паттерн для того, щоб належати до цього культурного паттерну.
Остап Українець: «Не робіть так», — дуже добрий критерій. Але як робити? Перформативний етнографізм народжується, як мені видається, з певного відчуття нестачі етнографії в організмі. Оскільки всередині тебе не має достатньо чинників, які дозволяють тобі розмістити себе в цій системі координат, ти починаєш вдаватися до візуальних ходів, які дозволяють тобі мімікувати під спільноту, до якої ти насправді хотів би належати органічно. Власне дослідження розширює можливості для органічної належності. Дослідження — не тільки читання першоджерела, а й елементарне спілкування з носіями традиції і співучасть, співзалучення у ті ритуали, які традиція проживає сама в собі внутрішньо. Цього, як правило, вистачає за умови достатньої наполегливості. Коли її немає, то ти обираєш форму маскування. Вишиванка як форма маскування — це насправді про належність до українського народу загалом. Коли візуальне — єдине, чим ти можеш сам собі пояснити цю ідентичність. (…)
Головне фото: Андріана Стахів