На запрошення платформи «Тепле Місто» письменник і перекладач Остап Українець провів лекцію «Перевідкриття минулого: як ми шукаємо, вивчаємо і зберігаємо культурну спадщину». Ми підготували конспект найважливіших тез з цієї лекції.
Чи існує насправді «культурна ДНК нації»?
Розмови про спадковість у контексті культури так чи інакше виводять нас до біології. Видається, що ми просто любимо говорити про те, що якась частина нашого культурного, соціального, міжіндивідуального життя пов’язана з нами біологічно. Відчуваємо свою належність до якоїсь культури фізично, відчуваємо її мозком, відчуваємо, щось в нашій біології мусить нас до цього спонукати. І коли міркуємо, що ж саме прив’язує нас до нашого минулого, змушує дбати про те, що було раніше, інтуїтивний крок — подумати про генетику, адже це, об’єктивно, наука про спадковість. Але цей крок не є правильним.
Культурне життя ніяк не впливає на генетику людини в цілому. Не існує жодної спадкової ознаки, яка передавалася б за Законами Менделя, чи просто через продовження роду, і відтворювалася, скажімо, в усіх українцях чи поляках.
Але, очевидно, якийсь біологічний фактор існує, тому що культурне життя відбувається в нашій голові. Все, що придумуємо, існує в нашій голові. Все, що пізнаємо, пізнаємо за допомогою мозку. Щось у мозку змушує нас розпізнавати своє як своє. Маючи, можливо, недостатній досвід культурного життя, все одно вважати себе українцями просто тому, що нам інтуїтивно близький якийсь набір візуальних, аудіальних образів, — те, що ми називаємо рідною мовою, рідною культурою.
Про те, як відрізняємо «своїх» та «чужих»
Насамперед поговорімо про расизм і таке «чудове» твердження: «Всі люди певної раси чи певного кольору шкіри — на одне лице». Ця фраза — одна з підказок, як працює наше розпізнавання культури. Людина, яка тільки-но народилася, добре вміє впізнавати обличчя. Це не дивно, адже в нашому мозку за це відповідає окрема ділянка. Це дуже важлива навичка для людини — відрізняти свого від чужого, впізнавати найближче оточення. Немовля може швидко розрізняти різні обличчя, але дуже скоро, буквально в перші місяці життя, ця здатність гасне.
В міру того, як дитина навчається, вона збирає «каталог облич», які вже бачила, — йдеться не про вроджену здатність розпізнавати обличчя в цілому, а про використання набору повторюваних шаблонів, які зберігаються в цьому каталозі та інформують про те, як виглядає належне обличчя. Що більше в цьому каталозі облич певного фенотипу, то легше нам розпізнавати їх. І, відповідно, складніше розпізнавати обличчя, які з цього набору ознак у нашому каталозі дуже вибиваються.
Ми не розпізнаємо обличчя, ми розпізнаємо комбінацію двох точок і вертикальної та горизонтальної рисок — більш відомих як очі, ніс і рот. Це те, що наш погляд насамперед зчитує, коли дивиться на людське обличчя. Це речі, які наш мозок зберігає, і саме через це ми розпізнаємо іншу людину. Тому можемо глянути на кружальце, в якому будуть поставлені цятки й дужки, і подумати, що це теж схоже на людське обличчя.
Нашому мозку байдуже на деталі — але йому не байдуже на гештальти. Гештальт — це завершена одиниця візуальної інформації. У випадку з розпізнаванням облич гештальтом є те, що називаємо овалом лиця і його наповненням: точки, лінії й криві. Все, що нам потрібно, щоб розпізнавати речі.
Традиційне не завжди дорівнює автентичному
Що значить бути носіями певної культури? Культура за книжковим визначенням — це загальна сукупність практик, уявлень, які передаються між людьми. Ми не засвоюємо це в школі чи університеті, засвоюємо це вдома і від інших людей, які вже є в цій культурній практиці.
Культура — це те, що робимо, бо інші люди теж це роблять.
Але якщо спробуємо знайти культурні контексти, які об’єднують нас усіх, то наштовхнемося на певні труднощі. Ймовірно, в нас різні уявлення, як виглядає традиційний український одяг, різні набори народних пісень у голові, ми знаємо доволі різні казки. Річ не в тому, яка конкретна послідовність чи сукупність окремих деталей нам потрібна, аби визначити належність до української культури. Річ у тому, що ми готові розпізнати як українську культуру, що ми готові розпізнати — як своє.
Те, що ідентифікуємо традиційною практикою просто тому, що це здається нам достатньо традиційним, не означає, що вона справді такою є.
Те, що віримо в традиційність певної практики, не означає, що ми цього не вигадали.
І це дуже важливий момент: річ може бути цілком традиційною і водночас — абсолютно не автентичною. Тут питання до того, як працюємо з цими речами. Носіння довгих вишитих суконь як самостійного одягу — абсолютно традиційне сьогодні в тому сенсі, що багато людей це робить. Це роблять вихідці з різних соціальних станів, це роблять люди з різними політичними поглядами, але їх об’єднує той факт, що вишиту сукню вони вважають певним токеном належності до загального поля української культури. Це дуже добре, але сказати, що практика носіння вишитих суконь якимось чином пов’язана з практикою носіння вишитих сорочок буде хибно. Тому що це різні деталі одягу. Вишиті сукні — це продукт XXI століття і до традиційного українського вбрання, як його маємо на увазі, коли йдемо в краєзнавчий музей, вони не мають жодного стосунку.
Якщо покажемо стандартну вишиту сукню і скажемо, що це традиційний український одяг, людина, яка не має поняття про історію українського одягу, прийме такий аргумент. Це те, що називаємо «етно». Хоча, коли мова зайде про розпізнавання далі, то людина, в якої база даних складається із сучасних трендів, не здатна буде розпізнати автентичну традицію XIX століття як щось своє. Бо надто сильно ці автентичні традиції будуть відрізнятися — і силует, і загальна форма одягу, до якого ми звикли, надто відрізняється від того, що дійсно існувало.
Сьогодні прекрасний приклад цього можна побачити в автентичних спільнотах. Там регулярно публікують старі світлини, зроблені десь наприкінці XIX століття на Поліссі. Цей регіон характерний тим, що люди жили у дерев’яних хатах, а не у мазанках, носили бороди та, що «найстрашніше», — ходили у личаках, а не в постолах і не в чоботях.
І оскільки в нас є певний, дуже чітко визначений канон того, як виглядає справжній «традиційний українець», під кожною такою світлиною в автентичній спільноті обов’язково з’являються коментарі, що: «Це ж якісь кацапи. Українці не могли так виглядати, українці не могли носити лапті». Так, вони не носили лапті, тому що це взуття називається «личаки» і робили їх з кори, бо вона була простим і дешевшим матеріалом. Але це так не працює.
Ти не можеш просто навести ці аргументи і пояснити, що все гаразд, а людина просто скаже: «А, ну носили, то й носили, дякую за інформацію». Тому що це впізнавання апелює до доволі глибинних структур. Це пов’язано з тим, що людина постійно отримувала хибні дані та вчилася розпізнавати еквівалентність саме між ними й маркером українства.
Коли бачимо поєднання певних речей достатньо часто, наш мозок автоматично починає вважати, що між ними мусить бути подібність, мусить бути зв’язок. Ми погано даємо собі раду з відчуттям хаосу навколо нас, тому постійно намагаємося його приборкати й знайти всьому пояснення. Відповідно, якщо маркер українців, який регулярно спостерігаю у візуальних медіа, складається з опасистого дядька у вишитій вузенькою червоно-чорною смужкою сорочці, в широких чорних шароварах і чоботях, то це і є українець. Можу 300 разів вивчити, як виглядав український одяг в XIII столітті, але мій мозок все одно буде підсовувати саме цю першу асоціацію.
Задаваних уявлень позбутися складно. Якщо ви встигли засвоїти достатню кількість російського контенту, може бути складно позбутися деяких нав’язливих цитат, які мозок підсовує вам просто тому, що так працює пам’ять. Коли намагаєтеся щось згадати, мозок не видає досконалий запис про цю подію — різні ділянки мозку намагаються імітувати власні враження від цієї події. Звідси у спогадах багато шуму та неточностей. Так спогади дуже переконливо роблять нас консерваторами з кожним роком нашого життя. Тому що чим старшими стаємо, то більше втрачаємо дитячу здатність пізнавати світ через гру, через споглядання нового і намагання це нове вивчити. В дорослому віці не намагаємося спізнати це нове. Наш мозок автоматично підсовує нам подібні збережені шаблони просто тому, що це економить час і ресурси. Мозок і так «жере» до 20% енергії, яку споживаємо, тому, звісно, він буде економити, де це нам буде найменш зручно. І це реально заважає нам адекватно розпізнавати речі.
Про спрощене сприйняття культури та обробки
Приклад зі світлинами в тематичних спільнотах є доволі промовистим. Мозок змушує нас цілком свідомо перекреслювати частину історії своєї культури просто тому, що репрезентація цієї частини нашої культури не відповідає тому, що ми звикли бачити. Це дуже несправедливо стосовно культури. Мозок не питає нас, чи хочемо, щоб він це робив. Він це просто робить. Це також відповідь на запитання, чому не варто спрощувати візуальні чи аудіальні образи, які ми сприймаємо; чому не варто спрощувати контент для дітей. Ми виросли на дуже спрощених уявленнях про власну культуру, і це вплинуло на її сприйняття сьогодні. Відчуваємо, що нам бракує інформації, що частина інформації, яку отримували, була спотворена; але, що найважливіше, це обмежує наш інструментарій для осмислення традиції чи розмов про неї. Дитина, яка слухає простенькі дитячі пісеньки, буде мати труднощі в дорослому віці з тим, щоб слухати складну комплексну музику, бо їй бракуватиме мови, якою ця музика виражається. Не маючи уявлення про те, як виглядає одягова чи пісенна традиція, не зможемо взаємодіяти з нею. Можемо вивчати цю традицію, але нам буде важко прийти до власної адаптаційної роботи.
З одного боку, ми вивчили реально паскудну версію української культури з масової культури. З іншого боку, хто заглибився в це питання і вивчив трохи менш паскудну версію з нормальних джерел, той не може творити цю культуру.
Я витратив місяці й роки, щоб дізнатися більше про те, якою українська культура була насправді. Вкладав доволі багато зусиль у ці знання. І тепер я певною вірою відповідаю перед цим знанням і не маю права нічого змінювати, щоб передати його далі. Моє знання ніби ставить мене поза культурним процесом. Бо це все буде тим, що багато фольклористів називають обробками. Тобто щось, що було взято з автентики, а тоді «завзятими модифікаторами» було змінено до повної невпізнаваності й тому не може вважатися традицією.
Не вважаю, що таким чином адаптовані й переосмислені речі якось випадають з традиції. Маємо відмовитися від претензії, що люди, які вміють працювати з традицією, не здатні її продовжувати. Інакше, коли будемо досліджувати сьогоднішній час, нам доведеться підняти руки вгору і сказати, що в нас нічого немає з актуальної культури. Бо все, що в нас було, — це були обробки.
В суспільстві є підхід, який стверджує, що традицію сьогодні можна лише обробити. Ці люди, як правило, припускають, що традиція безповоротно залишилася в минулому і ми до неї вже не повернемось. Це історія, яку потрібно пам’ятати. Хоча українська культура характерна тим, що ми в XXI столітті маємо внутрішню потребу вручну відтворювати автентичний одяг. Вишиті сорочки не мають жодного практичного змісту, окрім того факту, що вони нам дорогі. Це прояв того, що традиція жива. Очевидно, що ми не прожили 200 років, не змінивши свої цінності, смаки, моду. Але мене дивує позиція, за якою культуру треба визнати чимось приналежним до минулого, бо в основі її лежить припущення, що те, що сьогодні продукують як культуру, жодної уваги не вартує.
Ми настільки не визнаємо можливість традиційної культури сьогодні, що навіть її об’єктивні прояви будемо записувати в минуле просто, аби додати авторитету.
Про репрезентацію культури ансамблями та будинками культури
Звісно, ринок причетний до того, як ми створюємо культуру. Тому що традиційний одяг — це дорого. Навчитися співати традиційних пісень — це дорого. Але відтворювати традицію якось потрібно. Зрештою, в нас є купа будинків культури, селищних та міських рад, яким треба показувати роботу в галузі культури. Розуміємо, що у всіх цих аґентів немає грошей на те, щоб створювати адекватні репліки, тому що створені репліки — це дорогий ресурсозатратний процес.
Традиція, в якій працюють наші «ансамблі пісні й танцю», — це традиція театральної бутафорії XIX століття.
Це традиція практик, які започаткував Театр корифеїв. Ті матеріали, які черпалися з повсякденного сільського життя в ХІХ столітті, збурили інтерес до народу і бажання в цей народ якось «загорнутись», аби стати до нього ближче. Якщо ти народився в місті, частиною народної культури вже навряд чи станеш. Але можеш бути людиною, яка ці народні матеріали використовує.
Оскільки театр не має потреби робити точні репліки, він обмежується бутафорією. Ми це розуміємо і приймаємо: коли йдемо, наприклад, на виставу, пов’язану із Середньовіччям, де актор носить грубо зв’язаного светра як кольчугу, не ставимо це в докір реквізиторам, тому що дивимося на це з відстані. Це має виглядати, як кольчуга. Це має справляти враження кольчуги.
Так можемо пояснити собі, чому ці ансамблі виглядають так, як виглядають. Чого собі пояснити не можемо, то це, чому певні кадри в галузі культури люблять презентувати ці ансамблі, як щось безпосередньо культурне. Бо це — не так. Не існує ніякого потенційного минулого стану цієї «культури будинків культури». Навпаки, пісенні ансамблі утворювалися, тому що спонтанний трудовий спів був шельмованим, а спів поза сценою (як соціальну практику) в пропаганді асоціювали з алкоголізмом. Те саме стосується й танцю, який створили, аби він добре виглядав на сцені. Не для того, щоби Ансамбль танцю імені Вірського відтворював гопак так, як його танцювали люди 150 років тому. Це два різні танці, вони мають різні традиції, вони зродилися з дуже різних явищ.
Очевидно, що немає жодних підстав забороняти такі речі, але казати, що ці речі якимось чином репрезентують Україну чи українську культуру — хибно.
Про те, як актуальна культура відображає настрої покоління
Коли йдеться про традиції якогось періоду, не дивимося на те, що так люди репрезентували своє покоління. Робимо висновки, що вони репрезентували період загалом. Це феномен заперечення: є люди, які дивляться на національну символіку у вишивках на виробах XX століття, де дуже часто є тризуби чи золоті леви, і кажуть, що це не традиційна річ, тому що це — політичні символи й не суто наша традиція. Дивно бачити, як можемо дозволити собі глянути на факти минулого і сказати: «Ні, минуле так не виглядало». Бо не мало б так виглядати, тож ми переконані, що це все підстава.
Вишиті сорочки є багато в кого, але готовий закластись, що сьогодні це радше міський атрибут, ніж сільський. Сьогодні використовуємо багато речей, які були частиною нашої традиційної культури 100 років тому, але мали зовсім іншу мету. Носимо вишиту сорочку не тому, що щодня одягаємо сорочку, а на свято — саме вишиту, а тому, що вишита сорочка має для нас дуже конкретний культурний контекст, якого вона не мала для людей 120 років тому. Коли вона почала набувати цих контекстів, починаємо бачити хвилю появи національної символіки у вишивці, появи там галицьких левів і тризубів. Це стається не тому, що культура в один момент закінчилась, вона просто набула політичних мотивів, яких доти не мала.
Подібно нових вимірів набувають і традиційні пісні, і традиційні танці. Люди продовжують цю традицію не тому, що треба співати чи танцювати. Люди займаються цим, бо їм це подобається, бо це наші танці, наші пісні — «як ви могли посміти в нас їх відібрати?!».
Це ресентимент, який у нас привалює і живить значну частину нашого інтересу до культури. Хай що б робили, хай як би ми билися і намагалися осмислити традицію, створити для себе чіткий набір ознак, за якою ми будемо її розпізнавати, створити чітку послідовність взаємодій з цією традицією, через 50 років все одно прийдуть інші дослідники, які подивляться на все, що робимо, як на «вовтузіння людської мурашні в піску історії», і напишуть відсторонену характеристику того, як виглядало культурне середовище і культурні рефлексії в Україні початку XXI століття. Бо це те, що робить наука про людей. Вона чекає, поки мине кілька десятиліть, а тоді намагається вловити загальні патерни.
Якщо вірити, що наша традиція безповоротно загинула і ми вже не повернемося до неї, можемо легко прийняти практику знищення, «поглинання традиції», як способу наблизитися до неї.
Тобто: я успадкував стару сорочку від своєї прабабусі, яка прожила дуже складне життя, і, оскільки ця річ у житті моєї прабабусі не мала шансу виконати своє первісне функціональне призначення (бути одягом), я повинен виконати призначення цієї речі натомість. За цією логікою сьогодні продовжують користуватися старими речима: оскільки це дісталося мені в спадок, я відповідальний за цей спадок, але не за те, щоб його зберегти, а щоби використати.
На нас лежить відповідальність за те, щоб передати далі те, що ми успадкували. Якщо не мати чіткого розуміння, як культура передається і зберігається, легко можемо повестись на спокусу спожити успадковане, щоб відчути наближення до втраченого стану українства, до тієї традиції, яка начебто залишилась в минулому і більше не продовжилась. А не продовжилась вона чому? Бо в нас у ролі матеріалу для презентації є не традиція української культури, а традиція українського театру. Причому театру, який велику частину своєї історії цілеспрямовано працював на службі ідеології й політичних поглядів на українську культуру.
Ще один момент: раніше в цілому не думали про те, що залишити наступним поколінням. Великою мірою через те, що християнство впевнено проповідувало, що буквально це покоління побачить кінець світу. Тому загалом мотивації залишати щось на тисячу років потому не було. Ідея про те, що ми щось винні нашим нащадкам, що історію, яка існувала до нас і яку ми зібрали, треба передати, — відносно нова ідея. Перші гіпотези про постання традиційної культури фактично виглядали так: є собі народ, ніяк конкретно не визначений, бо в нас ще немає структурної антропології, і з цього народу спонтанно сама собою постає культура, яка творить сама себе.
Сьогодні ми знаємо, що це не так. Сьогодні знаємо, що є комплексні фактори, які впливають на те, як культура виглядає, як вона розвивається. Тому ми приречені, щоби розглядати зусилля попередніх епох зі збереження своєї спадщини — якщо не зверху, то принаймні ззовні. Не приймати ту оптику, яку приймали вони, а дивитись, як це працюватиме у нашому контексті.
Фото: Тепле Місто
