Чи знаєте ви, які місця в глядацькій залі колишнього Станіславського театру, — теперішньої Івано-Франківської філармонії — обирати найкраще? Якщо ви — невипадков-ий/а відвідувач/ка, то вже переконались, які найзручніші саме вам. Але існують ще й закони фізики з акустикою, що диктують окремі рекомендації.
Про них поміж усім іншим розповів Оксані Квітневій новий (від 18 червня) художній керівник обласної філармонії імені Іри Маланюк Олексій Стронський.
У нас специфічна акустика — це давнє приміщення. Воно добре продумане, але через ремонти дещо зіпсувалося. Та саме приміщення теж не ідеально акустичне. У різних точках глядацької зали по-різному чуються звуки. Тобто, якщо сидіти по центру і слухати, як артист співає на краю сцени, посередині, збоку, позаду чи вже в залі, або під балконом — зовсім різний звук. Або ж навпаки: артист стоїть посередині, і те, як ти чуєш його по центру, скраю, на балконі чи під ним — зовсім різні речі. В цьому теж є особливість.
Де найкращі місця у філармонії?
У центрі партеру. Також дуже гарний звук під межею балкона. Там він якнайкраще оформлений якраз зупиняється і під балкон уже таким не потрапляє. На балконі він теж непоганий, оформлений акустикою повністю. Як у записі!
Концертний сезон 2025-2026 обласної філармонії імені Іри Маланюк завершився 25 червня. Напередодні його закриття принаймні половина плану на наступний рік була готова.
План має бути — з розрахунком ще й на форс-мажори. Бо якщо є з чого й коли обирати, то цей вибір таки станеться. Коли ми запускаємо подію за два тижні до неї, доступ до інформації про неї мають менше потенційних глядачів. Є така проблема — планування не до кінця. Чи виникає ідея, котру починаємо реалізовувати буквально за пару тижнів. Це не зовсім правильно з комерційної точки зору — не закладати час на рекламу, виготовлення роликів, афіш. Глядачам потрібен доступ до інформації про те, що відбудеться подія, концерт, театралізоване дійство. Коли вони дізнаються про це в останній-передостанній день — просто не можуть спланувати свій час. А так не хочеться, щоб наші артисти грали в порожніх залах. У нас певний час був трохи рух у цьому плані, а потім знову все просіло. Особливо останні пів року продажі впали.
Окремий кабінет у художнього керівника є?
Це буде він. Табличку тільки треба поміняти. Бо так не хочеться переїжджати!
А Роман Дзундза, який посідав цю посаду до вас, залишиться в своєму кабінеті?
Ні, очоливши симфонічний оркестр, він переїхав у окремий кабінет оркестру з бібліотекою.
Як часто відбуваються конкурси на посаду художнього керівника? Як на директорську — раз у п’ять років?
Раз у три. Роману Дзундзі запропонували очолити симфонічний оркестр уже вповні, бо це його мрія й бажання, його ніша, в якій він абсолютно комфортно себе почуває. Він зайнявся виключно цим. А мені вже давно директор пропонував зайнятися художнім керівництвом філармонії. Але раніше теж були свої нюанси.
Скільки вам років?
28.
Вас теж по-батькові тут називають? Молодий колектив, але всіх звуть по іменах і по батькові. Це мені так дивно.
Не всіх, але я маю таку звичку, мабуть, занадто академічну.
Скільки ви тут працюєте?
Вже два з половиною роки. Спершу — на посаді адміністратора, потім — головного адміністратора, така стрімка історія — щопівроку в мене щось змінювалося. Колишній комерційний директор звільнився — мені запропонували цим зайнятися. А згодом з’ясувалося, що посади комерційного директора в філармонії бути не може, коли є просто директор — мусить тоді бути гендиректор. А це все складний юридичний процес — через обласну адміністрацію. Потрібно було мене перевести на якусь іншу посаду, щоб її ліквідувати. Відповідно, я став заступником директора з питань оренди і технічного забезпечення. Хоча за логікою речей тепер уже виходить як пониження: з посади заступника на художнього керівника. Але це те, чим я хотів давно займатись і певний час доволі багато й займався: безпосередня робота з програмами, колективами, запрошеними артистами, бачення творчої перспективи філармонії.
Ви народилися в Бучачі. Як занесло сюди?
Навчання. Власне, від його початку тут — уже 12 років. Навчався в семінарії. Здобув богословську освіту, хорошу, ґрунтовну, базову, особливо в плані філософії, психології. Паралельно, завершуючи магістратуру в семінарії, завершив також українську філологію у [тоді ще] Прикарпатському. А вже після цього вступив на академічний вокал до Михайла Стефанюка, тут багато його учнів працюють. Ось таким чином і познайомилися через хор «Воскресіння» з Володею Рудницьким, що зав’язалося в довгу співпрацю в музичній спілці [Національна всеукраїнська музична спілка — прим. авт.], з «Катедральними дзвонами» [Всеукраїнський великодній фестиваль духовної хорової музики — прим. авт.], зі зйомками фільмів «Невідомий Бортнянський» і «Кирило Стеценко: Милість миру». Я там завжди був у команді організаторів. А вже потім і тут. Певний час я працював і в Києві, вокалістом у камерному хорі «Київ». З ними мав можливість покататися трохи по гастролях за кордоном і побачити внутрішню роботу в творчому колективі. Сюди повернувся на пропозицію Володимира Рудницького приєднатися до його команди у філармонії.
Не хотіли залишатися в Києві?
Ні, не підійшло мені місто, тим паче зараз, у розпал війни. А тут були можливості реалізуватися як в адміністрації, так і творчо, бо, крім того, що займаюся організаційними питаннями, також маю можливість співпрацювати з оркестрами, ансамблями, і це активно роблю протягом 2,5 років. Дав декілька сольних концертів, брав участь у збірних заходах як вокаліст.
Окрім усього цього ви ще й диригувати вмієте. Можете в цій справі конкурувати з Володимиром Рудницьким?
Конкурувати — ні, а диригувати можу. Це зовсім старе моє зацікавлення. Колись цим займався, ще будучи студентом, потім, коли завершив, працював у семінарії диригентом хору, але мені більше подобається співати.
Де ще співаєте?
Раніше у вокальному гурті «Adoro», який створили разом із Дмитром Котовичем. Він теж закінчив семінарію, зараз є священником. Зібрали кількох хлопців, які добре співали. Зараз я їх залишив, бо хочу більше співати сольно. Моя дорога там була доволі коротка, але плідна.
Священником ви не стали. То чому ж пішли навчатися передусім саме до семінарії?
Це дуже нормальна для українського середовища історія. Не кажу, що саме в сучасному періоді, але… У минулому столітті дуже багато громадських діячів, композиторів і музикантів були випускниками семінарії, а багато хто — і священниками. Михайло Вербицький, до прикладу. Микола Леонтович закінчив духовну семінарію, але не висвячувався. Серед композиторів священником був Кирило Стеценко, з письменників — Маркіян Шашкевич. Цей список можна дуже довго продовжувати.
Що ж до мене — завжди хотів співати. З дитинства це робив, але ніколи не займався співом серйозно — музичної школи в мене немає. Навчався в художній. Багато всякого творчого було в дитинстві! Коли вирішував, що обрати в майбутньому, це було щось дуже гуманітарне: вибір між філософією, політологією, релігієзнавством. Зрештою, вийшла семінарія. Завжди казав і казатиму — це гарна ґрунтовна освіта. А з часом мене все ж притягнуло те, що найбільше подобалось — хорова музика. Семінарійне середовище дуже сприяє тому, щоб співати багато. Будучи ще студентом, уже починав диригувати. На третьому курсі потрапив у хор «Воскресіння», почалися проєкти. Щоб співати в цьому хорі, треба дуже добре володіти вокалом. Я почав ходити на приватні заняття, а згодом вже й вступив до Михайла Стефанюка. І так воно потрошки-потрошки стає все цікавішим і цікавішим. Прагну розвиватися щодня в цьому плані, бо навіть в інструментальній музиці, яка мені була доволі закритою, дедалі більше пізнаю й намагаюся відкрити для себе.
Поки я в пошуку того, що подобається, мені зручно працювати з тим, що могло би подобатися глядачам, які є не тільки музикантами. Шукати, що могло би сподобатися, що здатне привабити нефахову публіку «з вулиці», скажімо так.
Тобто ваш шлях розвитку як вокаліста — це не професійні конкурси, які є статусними серед колег. Ви більше хочете глядацької впізнаваності?
Ні, як вокаліст я хочу розвиватися саме в академічній сфері. Мені дуже цікава та музика, яка нецікава насправді навіть музикантам і музиканткам. Я робив сольні проєкти тут із музикою Бенджаміна Бріттена. Не всім музикантам його музика імпонує, бо вона дещо специфічна. Як художній керівник зосереджуватиму увагу не лише на академічній музиці. Тут буде і популярна, і різні програми, доступні та легкі для сприйняття шанувальниками і шанувальницями інших видів мистецтва. Ми плануємо проєкти на межі літератури або візуального мистецтва та музики. Сподіваємося на співпрацю з івано-франківськими художниками й художницями, які могли б у процесі концерту щось малювати чи презентувати свій оцифрований візуальний продукт на великому екрані під конкретну музику. Плануємо співпрацю з українськими літераторами й літераторками, які б також у колаборації з нашими колективами могли робити літературно-музичні події. Думаю, вони були б дуже цікаві як тим, хто цікавиться літературою, так і тим, хто цікавиться музикою. Академічною, на жаль, мало людей цікавляться.
Фахівці й фахівчині, здебільшого…
Але я відношу тих, хто цікавиться академічною музикою, до людей глибоко думаючих. Не кожен чи кожна може одразу сприйняти академічний твір. Багато хто каже: «Я не розумію». Чому той, хто цікавиться літературою, не може відкрити для себе академічну музику і зацікавитися нею? Чому той, хто цікавиться візуальним мистецтвом або кінематографом, не може прийти послухати й відкрити для себе оцю незмірну глибину? Зараз усі слухають сучасну музику, всі захоплюються, в кожного в плейлисті багато українського й зарубіжного. Але це все базується на досвіді, який має академічна музика. Тобто всі ці методи, як відтворювати звуки, як впливати на слухача, вони ж не вигадані сучасниками й сучасницями. Їх вигадали ще задовго до нас — ті, хто творив академічну музику. І вона ж така різноманітна, невже для кожного в місті не можна знайти хоча б один твір, який би їм сподобався? Я думаю, що можна.
Тому й плануємо надалі робити репертуар філармонії дуже широким і різноманітним, і з простішими до сприйняття творами. Наш директор називає цю музику «легкотравною». Я б назвав її просто відомішою.
Популярнішою — ті самі «Пори року» Вівальді. Цей проєкт був моєю ідеєю ще два роки тому, і ми його запустили «при свічках». Він досі популярний, багато людей уже були на ньому, дехто — по декілька разів. Чому ця музика? Вона також серйозна, академічна, там палітра звуків і емоцій. Але вона відома. Люди чули її в рекламах, в кінофільмах. А коли впізнають музику, то розуміють, що можуть бути дотичними до чогось «високого». Коли глядачі приходять сюди та чують їх зі сцени — відчувають себе причетними.
Хоча насправді я й не прихильник твердження, що академічна музика «висока», що це якийсь вищий вид мистецтва. Це мистецтво найперше — про людські почуття.
Якщо вона про почуття, емоції, то чому ж захоплюються нею люди думаючі, себто раціональні, як ви стверджуєте? Хіба компенсуючи щось, бо раціональне з емоційним, як заведено вважати, на протилежних полюсах.
Слухаючи музику, що ми найперше робимо? Не намагаємося проаналізувати, коли композитор її написав, які були в нього умови, що він хотів закласти в цей твір… Передусім відчуваємо щось, якусь емоцію як відгук, якщо ми відкриті, звичайно. А коли ми це відчуваємо, то думаємо про своє. Ми ж не замислюємося над тими штрихами, які супроводжують це дійство. Сумніваюся, що більшість глядачів замислюється, чи правильно диригує диригент.
А ніхто цього не знає!
Ніхто не знає. Це знають фахівці, які тут працюють. Але кожен щось відчуває. Кожен, хто чує фортепіанну музику Шопена, хоче плакати. Кожен, хто чує музику для струнних сучасніших композиторів, відчуває захоплення.
Ви слушно зауважили: «якщо він/вона відкритий/та на це». То як себе відкрити на це сприйняття?
Вочевидь, людина, яка придбала квиток і прийшла сюди, вже певним чином відкрита. Як іще? Дуже просто: дати собі можливість прожити момент із цією музикою, налаштуватися, дати шанс відчуттям відповідати, віддзеркалювати те, що звучить на сцені.
Що в вашому плейлисті? Що ви слухаєте?
Академічну музику. Є там якихось один-два альбоми з легкого року. Але це так, чисто під настрій. Популярної музики немає.
Тобто ви навіть не знаєте імен цих людей?
Знаю, цікавлюся, слідкую багато за чим у сучасній українській естраді, проте не слухаю. Воно мені нецікаве, не зачіпає. Я поважаю їхню творчість, є музиканти, які дуже фірмово грають і співають. Але більше відчуваю в академічній музиці. Її можна знайти на будь-який настрій і давати собі прожити щодня іншу емоцію, підсилювати її або навпаки — пролікувати. Якщо є щось травматичне, стресове, мені з цим допомагає боротися просвітлена музика.
У юному віці я слухав багато української естради того часу: «Бумбокс», «Тартак».
А вас не тягнуло в щось таке хардове, субкультурне?
Ну… ні.
Зараз дуже популярні колаборації академічних вокалістів і вокалісток із рокерами або симфонічні з естрадними. Ви себе в такому не бачите?
Цікавий метод, але… Не бачу.
Давніше вже чула чимало про співпрацю з філармонією, до прикладу, директор палацу Потоцьких розповідав, що є багато проєктів у планах. Чи вони будуть?
Сподіваюся, що будуть. Насправді, про це йшла мова ще минулого року, і ця історія трохи затихла, але думаю, будемо самі виходити на контакт.
Бо крім того, що плануємо розширювати репертуар, в моїх задумах є нові способи співпраці у взаємодії з глядачами й глядачками.
Найпершим пунктом будуть нові майданчики: точно будемо рухатися в сторону молоді — «Промприладу», палацу Потоцьких, якихось відкритих майданчиків на кшталт «Бастіону», щоб організовувати концерти там. Бо це цікаво, по-іншому, урізноманітнює… Але будемо рухатися туди з академічною музикою — сприяти тому, щоб її почули якомога більше людей. Тобто це не будуть виключно популярні програми. В нас є різні колективи філармонії: прекрасний джазовий, який зараз тільки починає розвиватися в новому складі. В них дуже багато планів.
А де брати гроші на всі ці плани і проєкти?
У філармонії є декілька джерел доходів. Ми віддаємо приміщення в оренду під вистави, організацію концертів. Це одне з основних джерел прибутків для того, щоб ми могли розвиватися, вкладати в хороші академічні проєкти. В нас доволі багато таких орендарів. А за їхній рахунок і глядачів більше, вони частіше сюди приходять. Приїжджають зірки з театральними виставами. Частина фестивалю «Віадук» відбувалася у філармонії.
Ви відвідували фестивальні вистави?
Так, звичайно. Я був на «Божественній комедії» та «Абатство Заливахи». На жаль, не був на «Роботі з тінню». Але підготовка до неї у нас зайняла особливо багато часу й зусиль: замість класичної глядацької зали — подіум, і на самій сцені дуже багато технічних завдань. Сподіваюся, що це спрацювало. Потужна команда Театру на Лівому березі Дніпра в Києві. Там першокласні фахівці, особливо звукорежисер.
Що зачепило з переглянутого?
Дуже гарні ідеї в «Божественній комедії». Трохи було нестиковок, але в кінцевому результаті вони досягли того, чого хотіли, поєднавши історію Данте і тих українців, які пройшли кола пекла — Стуса, Чорновола, Грицька Чубая. Хороші монологи головного персонажа, змушують замислитись. Я, до прикладу, не маю зовсім у своєму плейлисті чи в читацькому досвіді російського. Проте вистава змусила мене ще раз проаналізувати, чи позначається воно на мені якимось чином, чи є в мені будь-який його вплив, щоб відмежуватись.
До речі, як ви себе чуєте в оперному жанрі? Це ж уже театральна гра на сцені.
Комфортно. Я мав досвід у народному аматорському театрі в Бучачі. Зрештою, тут із нами добре попрацював режисер. Було складно, бо той напрямок, в якому ми рухалися з Антоном Литвиновим як режисером психологічного театру, складний. Всі емоції, які ми програвали, не мали бути надто показовими, а природними, і більше про середину, зосереджені на емоціях і відчуттях, а не на показі на сцені. Це дуже цікавий досвід, і ми плануємо рухатись у цьому напрямку далі. Вже на початок 2027-го плануємо нову постановку. Поки ще шукаємо, що це буде… Щось українське чи закордонне, можливо комічне – зараз цього так мало, а хочеться дарувати людям позитивні емоції. Думаю, точно в квітні матимемо нову прем’єру [раніше директор філармонії Володимир Рудницький анонсував повернення на сцену Фігаро, якого він колись виконував — цього разу не фрагментарно, а цілковито в опері Моцарта «Весілля Фігаро» — прим. авт.].
В липні філармонія відпочиває. Фасади замість афіш оздоблені написами «Ми готуємо для вас щось цікаве». В серпні почнуться репетиції — це внутрішня робота, глядачеві непомітна. У вересні стартує активний концертний сезон. А відкриваємо його ще літніми «Філармонійними вечорами» — з 20 по 23 серпня на площі Міцкевича перед філармонією. Цьогоріч не маємо співфінансування, але думаю, зробимо прекрасний фестиваль власними зусиллями. Будуть усі наші колективи, лунатиме популярна й академічна музика, будуть і ті самі «Пори року», та разом із тим в перепрочитанні Макса Ріхтера. Зараз в академічній музиці це альбом номер один. Рекомпоновані сучасним композитором із Лондона, ці твори дуже популярні, легко сприймаються, бо музика кіношного формату — насичена, яскрава, світла. Буде наш незмінний соліст Назарій Пилатюк (скрипаль), який часто до нас приїжджає з Києва. Буде джаз і сучасна музика у виконанні струнного оркестру.
Тобто філармонія вийде на вулицю — до перехожих. Для того, щоб уже з вересня ці люди приходили до філармонії всередину?
Вбачаємо у цьому гарний інструмент. Адже квитки на наші події на кілька місяців уперед станом на кінець серпня вже можна буде придбати. Навіть безпосередньо на фестивалі, який відкритий усім, вони вже будуть доступні для тих, хто зацікавиться, послухавши той чи інший колектив. І не лише на вересень, але й жовтень-листопад-грудень.
О, мені видається, ви ідеалізуєте цю ситуацію.
Треба ж ставити собі планку і намагатися!
Тож яких прем’єр у філармонії слід очікувати в новому сезоні?
У нас віднедавна офіційно встановлено День української музики — в третю суботу вересня. Урочисто відзначимо його вперше разом із відкриттям 87-го концертного сезону всіма нашими колективами — виконанням музики українських композиторів, які цьогоріч відзначають свої ювілеї. Це і знайомство з ними, і популяризація, що є одним із моїх пріоритетів як художнього керівника — щоб українську музику більше чули тут, а в майбутньому з нашими гастролями і в інших філармоніях України, і в інших країнах.
На хвилі популярності творчості Майкла Джексона готуємо триб’ют від нашого джаз-бенду.
Звісно, відновимо дитячі події. Минулого року це дуже сподобалося дітям і батькам. Щонеділі о 12 годині — чудовий час, аби провести його сім’єю у філармонії. Пропонуємо їм погратися тут — під академічну музику.
Та ну? Справді погратися?!
А чому б і ні? Наші ведучі вибудовують програму в ігровій формі, щоб діти не просто сиділи й слухали, щоб їм було цікаво, у взаємодії з музичними інструментами та ще якимось реквізитом. Будуть у нас цього півріччя кілька запрошених солістів і музикантів — диригент із Харкова, народний артист України Юрій Янко, молодий диригент із Києва Антоній Кедровський попрацює з нашим естрадно-симфонічним оркестром, і солісти з Польщі — в складі львівського фортепіанного секстету. Також плануємо концерт із нагоди року Франка [170-річчя від Дня народження Івана Яковича — прим. авт.] — літературно-драматургійну композицію з різними солістами-вокалістами і колективами філармонії. Ближче до Різдва — багато цікавих подій уже на святкову тематику. В тому числі повторимо свою минулорічну програму — маємо домовленості з кількома закладами в Чернівцях, Тернополі, Хмельницькому та Львові приїхати зі «Щедриком» до них.
А що нового ще чекати в роботі філармонії? Яким, на вашу думку, мав би бути шлях розвитку?
Насправді я не з тих, хто прийшов на посаду й готовий усе перевернути з ніг на голову. Бо досі теж працював тут і над тим же ж — опікувався рекламою подій і підготовкою репертуару. Тому не можу сказати, що це щось абсолютно нове. Все те саме, механізм працює, як і працював, але, мабуть, із новою швидкістю та якістю. Будемо робити, можливо, й меншу кількість концертів, але встигатимемо краще підготуватися — зокрема в плані реклами, сценографії, драматургійного наповнення.
Точно будемо акумулювати зусилля, аби запрошувати солістів з-за кордону та провідних українських, які ще не були в Івано-Франківську.
Хочемо розвивати наш джазовий колектив із новими цікавими програмами — вони вартують того, щоб їх почули якнайбільше людей.
Чи не буде конфлікту інтересів у пропозиції власної творчості до репертуару філармонії?
Насправді я собі заборонив таке робити — принаймні на найближчі пів року. Щоб максимально присвятити себе налаштуванню роботи. А вже з часом… Думаю, конфлікту інтересів не виникатиме. Зрештою, директор філармонії також співає [посміхається].
Та ви тут усі співаєте! Не здивуюся, якщо офісні/кабінетні працівники й працівниці вже теж собі підспівують охоче. Хто буде замість вас на попередній посаді?
Заступником директора з питань техзабезпечення стане Юрій Михайлюк, який у нас багато років уже працює звукорежисером, а до того керував Народним домом у Коломиї.
Чи будете ви тепер поєднувати кілька посад?
Так, художнього керівника й артиста хору. Я не один такий. Припустимо, наш соліст філармонії та артист хору ще й дуже хороший графічний дизайнер — усі афіші він і створює. Керівниця музичної частини — теж солістка, і на адмінпосадах теж дівчата з хору. Це вдається поєднувати.
А чи є щось таке, що вам не вдалося зреалізувати на попередній посаді?
Певний час у нас не працювали дитячі проєкти. Незрозуміло, чому, але ми їх відновлюємо і хочемо розвивати цю нішу виховання майбутньої авдиторії. Хочемо, щоб діти змалечку зрозуміли і батькам пояснили — у філармонії не так складно чи нудно, як багато хто стереотипно вважає. Нам важливо, щоб діти розуміли: їх і їхню думку тут поважають.
Гаразд, а що вдалося? Чим ви пишаєтеся?
Пишаюся проєктом «”Пори року” при свічках», лаунж-вечорами. Останні розраховані на невелику авдиторію, яку пригощаємо ігристим, і камерну сцену, де наші джазмени виконують лаунжеву музику. Пишаюся постановкою опери, бо це наша мрія зі студентських років — саме ця опера, яку ми вивчали. Пишаюся, що ми це зробили, що вона цікава, нестандартна, сучасна й відгукується сьогодні. Пишаюся тим, що оперою зацікавилися на театральному рівні — вона пройшла в довгий список Фестивалю-Премії «ГРА».
Ви недаремно колишній театр!
Так, і саме це дає нам можливості, яких не мають інші філармонії. У Львові, до прикладу, не можуть поставити декорації на сцені, щоби зіграти оперу. Ані оформити якось інакше, цікавіше, сценографію концертів. І жодна інша філармонія також — за винятком, хіба, Житомира й Дніпра.
То ви були по всіх філармоніях у нашій країні?
Не у всіх, але за ці два з половиною роки ми вже багато де були. Навіть із оперою «Катерина» — на гастролях у Житомирі. З хором «Воскресіння» також багато виступали. Є що згадати!
Якщо ви бачите своє майбутнє тут, то яке воно?
Я бачу його з найкращими європейськими музикантами, і не лише на гастролях, але й у складі колективів філармонії. Ми націлені на те, щоб у нас грали, співали, були ведучими найкращі.
Бачу наш повноцінний розвиток як філармонії європейського взірця, в якій є запрошені солісти з усього світу, з фестивалями — літніми й не тільки. З академічною музикою та, звичайно ж, повними залами.
Думаю, це все цілком реально, бо ми вже рухаємося в цьому напрямі. У нас є багато людей, охочих насолоджуватися якісною музикою, театром, літературою. У філармонії, театру, загалом у нашої культури — велике майбутнє.
Фото: Івано-Франківська обласна філармонія імені Іри Маланюк