До 365-го Дня міста Івано-Франківська та 150-річчя від дня народження Миколи Леонтовича — ювілеїв, які відзначатимуться 2027 року, — в історичному середмісті встановлять звукову інсталяцію «Щедрик». Ідея належить Володимиру Рудницькому — музиканту, вокалісту й диригенту, який уже два роки керує обласною філармонією імені Іри Маланюк. Очевидно, що вона прикрашатиме територію поруч із колись театральною та вже 46 років як філармонійною будівлею, в якій і відбувалася прем’єра «Щедрика» у виконанні Української республіканської хорової капели посеред квітня 1919 року.
Аби дізнатися більше про майбутню сусідку пам’ятника Міцкевичу й інші цікавинки, ми зустрічалися з Володимиром уже двічі з половиною (пів — то дзвінки й розмови телефоном). Усе за раз просто не встигли: директори кудись постійно поспішають або ж до них комусь завжди дуже потрібно. З тієї ж причини розмова ще й періодично ставилась на паузу. Та спостереження за буднями головного у філармонії майже таке ж цікаве, як і споглядання магічних диригентських рухів. Як на мене.
Якою ви бачите майбутню інсталяцію?
Це буде інтермедійний пам’ятний знак «Щедрику». На одному ластівчиному крилі — портрети композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка та Олександра Кошиця. На другому — кнопки, натиснувши які можна послухати «Щедрика». І найважливіше, що на реалізацію цієї ідеї знайшлись охочі меценати.
На пресконференції [з приводу відкриття фестивалю «Прикарпатська весна» — авт.] ви сказали, що наша філармонія буде третьою після Київської та Львівської та першою серед усіх інших. Які загалом амбіції рухають вами на керівній посаді?
Має бути саме так. Це перша амбіція. Лише третіми після них, бо в національних філармоніях бюджет інший, інші зарплати.
А ми не можемо стати національною?
Якщо станемо третіми в Україні, можливо, після того і статус національної здобудемо. Це далекоглядна перспектива. Та все реально! Буквально за рік до того, як я став керівником філармонії, навіть мріяти про це не брався. Такі життєві дороги: неможливо передбачити, як тебе життя поверне і куди закине. Колись я казав: як буду дорослим, у років 35-40, нарешті створю професійний хор, яким буду диригувати і кайфувати. Вже в 23 роки це бажання здійснилося [Володимир — художній керівник і диригент камерного хору «Воскресіння» — авт.]. Зараз мені під 40. Просто треба працювати.
Ви точно не перший із тих, хто приходив на директорську посаду з амбітними планами щось радикально змінити та зробити філармонію центром мистецького життя Івана Франківська.
Формально філармонія і є центральним мистецьким осередком усієї області. Це єдиний найпрофесійніший в обласному центрі заклад музичного мистецтва. Є питання про рівень. Адже суцільних аншлагів на кожному концерті, на жаль, поки немає. Коли концерти попсовіші, то квитки продаються масовіше. Коли лунає високопрофесійна музика, приїжджають виконавці звідусіль, як у рамках фестивалю «Прикарпатська весна», наприклад, такі продаються менше. На жаль, немає ще культури відвідування подібних мистецьких музичних заходів. Якщо б у нас була ще опера — окремо, як театр…
Порівняв колись нашу країну і кількість оперних театрів у ній із їх чисельністю в Польщі. Там уже наче 16, а у нас — Одеса, Київ, Львів, Дніпро та Харків. Їдемо з хором в травні в Білосток. Місто за величиною приблизно таке ж, як наше. Там оперний театр збудували й відкрили у 2012 році. А в нас активні залишкові явища радянської урбанізації. Тоді доступ до мистецтва мали лише великі міста, всі решта повинні були сидіти тихо й працювати, не підіймаючи голови, не знаючи й не чуючи нічого. Це призвело до морально здеградованої й духовно зубожілої провінційності. Ми досі пожинаємо всі ті плоди. Тому на концерти музики Баха нам складніше зібрати повну залу, ніж на саундтреки.
Для відповідного сприйняття академічної музики публіку ще потрібно виховувати. Та наразі серед наших постійних відвідувачів — не лише професійні музиканти.
В останні роки філармонія була на рівні «між іншим»… За цифрами, знову ж таки. Зараз вони набагато оптимістичніші, вже майже вдвічі більші, ніж були.
Відвідуваності?
Грошей, які надходять завдяки відвідуваності й оренді. У нас два джерела надходжень — оренда і квитки. Ну і гастролі колективів у інших містах. Навіть у таких творчих мандрах одразу помічаємо, що Львів, наприклад, має більше культури відвідування мистецьких заходів. Звичайно, місто майже мільйонне, але тим не менше: раз — опера, раз — театр, раз — філармонія. У нас тільки театр.
У мене з’являються підозри, що ви хочете зробити з нашої філармонії театр опери і балету. Останній — поки що дитячий (балетна школа-студія імені В. Павліковського). Опери дві теж уже маємо. Одну ви можете грати тільки тоді, коли приїжджає Анна Старушкевич [ідеться про «Пенелопу. Сім способів чекання» та її режисерку й виконавицю головної ролі — авт.], але, з іншого боку, є своя «Катерина» — перша і, можливо, не остання.
Не те, що можливо, — стовідсотково. Теж амбіція. Наше місто стає дедалі більшим. Це та ніша, яку не заповнено. Люди мають право ходити в оперу, для цього не обов’язково їхати до Львова. Звичайно, що поїдуть і подивляться там масштабну постановку на великій сцені у розкішному театрі, будованому колись за величезні кошти. У нас такого немає, проте є можливість зробити альтернативу.
Опера «Катерина»
А цей жанр має популярність у Франківську?
На «Катерину» немає повних аншлагів, але нема й біди із продажами. Скажімо так: вони середні. Та якщо не забувати, що оперу створено за найменші кошти, то можна впевнено називати її досить успішною. Так, молодий склад співаків, але спів досить добрий. Кажу вам як вокаліст. Майже всі вони — від одного викладача, Михайла Стефанюка, який є одним із кращих у західному регіоні. Не просто хвалюся, бо він і мій учитель, а кажу так, тому що є показники роботи – це його вихованці, котрі стали солістами оперних театрів.
Із тих, хто працює на сцені, ми витискаємо не 100%, а 200%. Водночас, усі хористи — «півставочники» з найнижчими зарплатами, деякі виконавці в опері — просто запрошені люди, які не працюють у філармонії.
Кілька разів уже зіграли цю прем’єру. Звичайно, ми не будемо її грати по два рази на місяць, бо місто таки замале, щоб ходити на одну і ту ж оперу так часто. Але хочемо, звичайно, рухатись далі. Хтозна-які масштабні опери не поставимо, проте нашими силами може знову ж таки звучати «Весілля Фігаро», яке колись уже було в нас — у концертному варіанті. Тоді я ще співав партію Фігаро.
В будь-якому випадку цей жанр потрібно розвивати. Цьому чудово сприяє акустика зали. На відміну від інших філармоній у нас є оркестрова яма. Маємо все для того, щоб невеликі оперні спектаклі таки ставити. І ми це будемо робити! А найкраще було б, якби наша філармонія стала Малою оперою або просто Оперним театром Івано-Франківська, а філармонію ми б збудували десь деінде. Бракує філармонійної сцени, вона має бути більша, ніж наша. Не можемо вмістити, до прикладу, великий симфонічний оркестр із усіма ударними й так далі, хор на 80 людей.
Та в нас і хору такого наче немає?
Зараз хору немає, проте колись і він буде. Запросимо хорову капелу «Думка» на 60 осіб і додамо ще «Воскресіння» — маємо 80. Хочемо заспівати «Реквієм» Моцарта. Як його співати? Просто не вліземось на сцену, банально. Хочемо заспівати Орфа «Карміну Бурану» чи 9-ту симфонію Бетховена [відома як «Ода до радості» — авт.] — не заспіваємо. Можемо вмістити це все в драмтеатр? А там погана акустика. Треба підзвучити мікрофонами? Не хочу. Хочу слухати наживо, нормально. Не люблю «цілуватися через скло».
Чи правда, що розкішна акустика філармонії постраждала після численних євроремонтних робіт?
Був у нас італійський партнер у березні, вийшов на сцену й спробував буквально пару звуків — залишився дуже задоволеним. Можливо, було ще краще, не сперечаюсь. Акустика у нас дуже-дуже добра, «глянц» для театральних постановок, «топ» для оперних вистав.
Ви знаєтесь із директорами інших філармоній і запрошували до нас на фестивалі. Всі очільники між собою товаришують?
У мене виникла така ідея: зібрати їх усіх у Франківську на «Філармонійних вечорах», аби вони відпочили тут і почали створювати Асоціацію філармоній України. Минулого року започаткував її, щоб усе рухалось, і ми могли перед Міністерством культури доносити, які у нас проблеми. Очевидно, там навіть не знають, або не хочуть знати, або не розуміють. Адже структурно ми підпорядковуємось обласному управлінню культури, національностей і релігій. А регулюємося тими чи іншими інструкціями Міністерства культури, бо воно профільне. Тобто, нас звідтіля не фінансують, але водночас багато диктують. На жаль, це пастка, бо ми — не їхні, тож не дуже хочуть щось регулювати, допомагати з чимось. А є з чим. У нас немає закону про філармонії. Тому немає й вислуги років: пропрацював 10 років — отримав підвищення до зарплати. Закони стосуються театрів, бібліотек, інших закладів… А філармонії не згадані.
Найжахливіша проблема: перший тарифний розряд працівника філармонії становить 3470 гривень. А мав би дорівнювати хоча б мінімалці. Деколи накочуються хвилі думок на зразок: «Та скільки можна товкти одне і те ж?». Бюджет філармонії на рік — 29 мільйонів. У нас працюють 180 людей. І візьмемо, до прикладу, схоже з нашою областю масштабами Опольське воєводство. Опольська філармонія має 115 людей у штаті, зарплатні — 16 мільйонів злотих (180 млн грн). А це майже всемеро більші можливості! Тому чимало людей у нас працюють не на основній роботі, а на «півставки» — на додачу до основної, в драматичному театрі або ансамблі «Гуцулія». Бо статус «національного» — це кращі зарплати. Ці питання треба порушувати за допомогою новоствореної Асоціації. Зараз у ній вирішуються формальні питання статуту… Сподіваємося, запрацює.
Я так навчений — завжди запрошував почесних гостей. Це важливо, коли люди звідусіль приїжджають.
Ви про «Катедральні дзвони»?
Так. Цього року теж буде багато композиторів, диригентів, керівників закладів і т. д. Вважаю, що так повинно бути, люди мають ділитися між собою враженнями, навичками, хто як рятується, бо хтось щось та порадить. І з бухгалтерськими питаннями розібратися, і з законами — що і як можна використати. Живе спілкування, пошуки, поїздки — це все допомагає. Важливо не засиджуватися в кабінеті, бо просядеш.
Викладач Віктор Поліщук завжди мені каже: «Володю, ти жар рибу. Риби нема — все одно жар, риба буде».
Як на мене, ви — класичний міленіал. А що з наступними поколіннями? Чи готові ви боротися за їхню глядацьку увагу?
50 на 50. Тут необхідна не лише боротьба, але й виховання. Публіка потребує цього процесу.
Людей можна і треба виховувати, пропонуючи їм якісне: звучання, голоси. Таким я віддаю належне. Я проти тих, хто не має ні тексту в пісні, ні голосу в музиці.
А ви хто у вокальній ієрархії?
Я баритон. Такий, що ще і в басі може буду. Бас-баритон. Дуже вузькоспеціалізований у хоровому мистецтві, ще нішевіше — в загальному академічному. Можливо, це мій мінус, але я вивчаю те, що люблю, і насичуюся тим.
Ваше оточення, найближчі люди такі ж?
Батьки — нормальні люди, не музиканти, дружина — художниця-костюмерка.
І де вона працює?
У філармонії.
Протекція?
Ні, вона швидше за мене сюди прийшла. Шиє багато класного одягу, сценічних костюмів. Ольга — випускниця кафедри дизайну нашого Інституту мистецтв.
Як ви пішли в музику? Чому саме в церковну?
Бо саме з неї все й почалося. Бабця Парасковія нас із братом водила до церкви. В чому прикол: я колись дуже не любив церковний хор. Коли був малим, він мене просто дратував. Але вода камінь точить: якось в один момент мене перемінило — подорослішав. У підлітковому віці почав усе це слухати під іншим кутом, і раптом почало дуже подобатись. Тоді й пішов у хор. А до мутації співав у жіночих голосах, альтах. Якось так геть швидко мутував одразу в баси. З тим усім буквально сильно закохався в церковний спів, і загалом — у хоровий.
У музичну школу теж ходили?
3 класи музичної школи, 2 класи студії в музичному училищі Січинського. В школі й училищі, та навіть у консерваторії я — баяніст. А в інституті — хоровик і вокаліст. Маю три дипломи про вищу освіту, лежать у шухляді.
Кажете, публіку треба виховувати. Як дітей? Але ні ті, ні інші не люблять, аби їх виховували. Як за цих людей боротись і чи є зміст?
Так, і механізм дуже простий. Повинні бути і легкі концерти, доступні для сприйняття, і високопрофесійні. Тобто, щоб публіка спершу потрапляла хоча б на «Марвела» чи іншу музику до кінофільмів. Після саундтреків у виконанні симфонічного оркестру потрібно, щоб вони потрапили на «Пори року» Вівальді чи ще щось таке, академічне, але дуже відоме. Відтак їх уже можна буде зацікавити, до прикладу, струнним квартетом «Фенікс» зі Львова, який був у нас нещодавно — це глибоко академічна, вишукана, інтелектуально піднесена камерна музика. Тут шлях тільки такий, іншого немає.
Звичайно, є різні допоміжні чинники: таргетована реклама, SMM… Людей, які цим займаються, навіть немає в досі чинних, хоч і безнадійно застарілих штатних розписах, які також треба міняти. Тому перш ніж критикувати, варто зрозуміти, чому так.
У свій бік як сприймаєте критику?
Як правило, нормально. Мене важко зачепити. Особливо коли знаю, що критика ґрунтовна — від людей, які працюють у цій галузі та в темі професійно.
Ви маєте амбіції виходити на сцену чи відходите в сторону?
Не можу сказати, що я страшенно спраглий виступів, тому що завжди маю їх із хором. Інколи виступаю в окремих концертах як соліст-вокаліст. От 18 квітня співав сольний концерт у Дніпрі. Запросив мене диригент Дмитро Логвін, народний артист України, який бував у нас тут і чув мене в дуеті. Звичайно, якщо буде підходяща партія… Навіть у «Катерині» міг би дублювати роль батька, бо його виконує досить молодий вокаліст. Не вистачає часу, бо багато адміністративної роботи, ще більше бюрократичної, різні доручення з Міністерства, звіти про доступність, енергоефективність і т.д. І пишемо, і пишемо…
Часто як глядач буваєте на подіях?
Практично на всіх тут.
А деінде? Ходите в театр?
Рідко. Коли останній раз я був у нашому театрі? Ще восени минулого року.
У інших містах, коли їдете на гастролі, куди ходите?
Стараюся, звичайно, в оперу заїхати, якщо у Львові є той вільний вечір. І до філармонії. Якщо Київ, то більше саме філармонія, не опера. В Одесі бував і в філармонії, і в театрі, а нещодавно — в їхньому театрі музкомедії імені Водяного.
Ви критикан чи захоплений глядач? Що переважає?
Стараюся завжди шукати щось добре. Тим більше, якщо прийшов у інший зал: стараюся отримати задоволення, а не сидіти і критикувати. Є музика, в якій я почуваюся впевнено, — вокальна, хорова; є та, в якій я менше розбираюся — не духовик, і не симфонічний диригент. І хоч симфонічне диригування було в консерваторії, проте там я трохи слабший, ніж у хоровому і вокальному. Це закономірно.
Тим не менше, для мене принципово прислухатися до себе. Розумію, що музика — це галузь емоцій.
А тому керуюся такими правилами: можливо, десь щось було і фальшиво чи нерівно, але загалом, концептуально, той концерт мене пройняв, кілька разів узяв за душу, й виступили сльози на очах, пішов мороз по шкірі, — значить, музиканти на своєму місці. Коли сидиш у залі й чуєш, як усе механічно, технічно, правильно й ідеально, але навіть за п’яту на нозі «не лоскоче», значить, вони працюють повз ціль.
Але ви цього не скажете? Є ж оця галицька толерантність?
Намагаюсь не критикувати, тим більше гостей, яких кличу сюди. Думаю, вони самі все знають. Якщо б уже хтось питав, тоді сказав би й про недоліки. Мені складно когось критикувати. Важко, коли доводиться вказувати на чиїсь недоліки, недопрацювання, прощатися з працівниками. Чутливий до цього.
Висока самовіддача торує шлях до вигорання.
Просто відчуваю, що багато чого можу вирішити — це в моїх силах. Наприклад, минулого року ми на півтора мільйони зароблених гривень дали премій своїм працівникам — це небагато, але раніше такого не було, преміювалися лише з фонду збереження заробітної плати. Можна ж було на ті кошти докупити у філармонію камер і мікрофонів, якщо суто раціонально на це дивитися. Та я це питання емоційно відпустив. Водночас майже на 2 млн напалили електрики лише за цю зиму. Тут велика «господарка» — 4 тисячі квадратних метрів. З одного боку стіна відпадає, з іншого ринву треба, там лампи, там дах протікає.
Разом із тим ви тут, у філармонії, періодично купуєте й передаєте щось на фронт.
Та це невеликі кошти. Наприклад, на сіткомети назбирали 22 тисячі. В нас є скриньки для зборів. І генератори купували, і дрони.
Будівля філармонії — давня. Видається, з нею повністю впоратися не вдасться вже ніколи. Завжди щось із часом «вилазитиме».
Залу передусім дуже хочеться перемалювати! Бо ті ядучі рожеві кольори — знущання з людських очей. Як і зелене фоє. Ми це зробимо. От сцена вже поцикльована й полакована — на 2-3 роки. Потім знову треба буде лакувати. Головне, не ігнорувати це все, бо люди приходять за мистецтвом, естетика тут має бути в усьому.
Я не консерватор, але прихильних класики. Як професійний музикант, можу судити про несмак, у який часто переростає гонитва за осучасненням. І навіть шоу-бізнес багато в чому бере гору там, де, здавалося б, як еталон має панувати класика.
Тому ми мусимо вчитися відшаровувати елементарну естетику від інформаційного сміття.
Дивимося, до прикладу, оперу «Кармен». Як ви її собі уявляєте? Іспанка в пишній сукні. Якщо виходить Кармен у лосинах — це не йде, ну не заходить!
«Аїда» Львівського оперного — така, якою має бути опера. Бо ми йдемо дивитись ту епоху. Думаю, деколи не зайве й класно перенестися в інші часи. Як і вийти після цього, сісти (умовно!) в свою Tesla і поїхати додому. Це нормально. Сучасні постановки теж повинні нас захоплювати. На сцені має бути трохи краще, як у побуті. [в цей час нас перериває бухгалтер із документами — авт.]
Як ви даєте собі раду з усім цим? Не держслужбовець і не менеджер.
Я досвідчений підприємець. Із 2008 року і по нинішній день. А перед тим я ще таксистом був. Аякже, мусив заробляти. З одного мистецтва не виживеш. Але тепер у фінансових документах для мене немає нічого складного. Плюс ми мали грантові проєкти в обласному відділенні Національної Всеукраїнської Музичної Спілки, реалізували проєкт «Невідомий Бортнянський» та інші. Ще тоді дізнавався більше про роботу з великою кількістю персоналу, що таке договори ЦПХ, оплати різні… З цим усе окей.
Коли треба, то ще й автобус воджу. Наприклад, їхали в Іспанію з хором, то другого водія не брали — я був ним. З іншими сторонами діяльності теж можна миритися, бо результати мене тішать. От навіть купили нові кондиціонери в симфонічний оркестр і в камерний. Зробили тепловентиляцію для глядацької зали — ніколи такого не було!
Водночас окреме задоволення отримую, коли диригую своїм хором, який є великою частиною мого життя — це буквально його половина. Хор «Воскресіння» діє з 2009 року. Тоді мені було 23, а йому зараз уже 17. І це також те, що не покину, допоки зможу.
Вас вистачає на все?
Розумію, що можливо деколи на щось мене частково і не вистачає. Найбільше в жертву потрапляє хор, на жаль. Закономірно, що він є й філармонійним колективом. Усього 8,5 окладів на всіх хористів, адже ми не маємо більше. Та без нього ми й половину філармонійних проєктів уже не реалізуємо.
Бо які загалом базові колективи повинні бути в філармонії? Симфонічний оркестр і хор. А з ними можна зробити все: з хору — ансамбль, естрадних співаків — із когось, хто має такі нахили; із симфонічного оркестру — камерний, із нього ж — квартет, квінтет, духовий, як дозбирати духовиків, тобто можна багато чого… І це моя стратегія.
Хоча я тішуся тими, які в нас є: і камерний оркестр «Harmonia Nobile» на дуже високому рівні, і «Бревіс», і струнний ансамбль «QUATTRO CORDE», і джаз [Art Prestige Jazz Group та ансамбль саксофоністів JAZZ CLASSIC — авт.], а також балетна школа (студія) імені В. Павліковського. У багатьох із них змінюються керівники, є плинність кадрів. Це нормально. Труднощі — це теж закономірно. До того всього ставлюсь адекватно.
Іноді й не встигаю — сідаю тут, у кабінеті, й випадаю на якийсь час: мушу вирішити усі справи. Але поки що мене вистачає. Щомісяць — то краще з прибутками. Звісно, зросли і витрати — інфраструктура закладу потребує. Нам потрібні мікрофони. Дуже хочу, щоб у нас були камери, щоб ми могли крутанути й прямий ефір. Аби класно знімати, потрібен режисерський пульт, пару роботизованих камер. Ще хочу утеплити дах, аби не втікало тепло. І великий тепловий насос, щоб кондиціонування залу відбувалося, бо за зиму стіни вистуджуються дуже сильно, водночас влітку тут задуха.
А що з фізичною поживою на додачу до духовної — як поживає філармонійний буфет?
Його нема. Я дуже хочу, щоб він уже з вересня запрацював, із наступного сезону. Міністерство [культури] десь буквально нещодавно дозволило включити харчування в перелік послуг філармонії. Раніше ми не мали права це робити, необхідно було оголошувати тендер, що здається приміщення в оренду під буфет. У кабінетах обласної влади емоційно вирішили, що подій у нас багато, тож орендар-підприємець зароблятиме незле. Та ми тут розуміємо: для цього йому доведеться сплачувати оренду, наймати працівників не на щодень і лише на кілька вечірніх годин. А скільки ти продаси тієї кави та канапок?
Невигідно?
Я думаю, що це було би складно. Тепер, коли вийшло розпорядження Кабміну, що на законодавчому рівні нам дозволено займатися такими послугами, думаю, таки запустимо буфет. У нас, між іншим, бувають лаунж-вечори з шампанським у малій залі, коли звучить джазова музика, люди йдуть коридором зі свічок у темряві, заходять у залу й сідають на диванчики зі столиками.
Чому про це знають так мало людей? І за чим нам іти до філармонії найближчим часом?
Ще одна опера неодмінно буде, це з найближчого у планах, над чим ми працюватимемо. А загалом репертуар до червня, завершення сезону, вже розписаний.
Як ви його формуєте?
Цим займається художній керівник філармонії Роман Дзундза. Але я з ним ділюся своїм баченням. Зрештою, є певні домовленості з артистами, партнерами з інших регіонів.
Кількість подій у стінах філармонії помітно зросла.
Так, але це не завжди виправдано. 17-18 заходів суто наших — забагато для наших глядачів і глядачок. Через день ходити до філармонії — так не виходить. Це не одні й ті самі люди, проте вони все одно певним чином чергуються. Та і артистам важче.
Фестивалі їх розвантажують? Приїздять гості, своїм можна побути глядачами і глядачками…
Роботи завжди вистачає. Якщо ми не бачимо їх на сцені — це ще не означає, що вони відпочивають. Є репетиції. Музиканти завжди мають дуже багато роботи.
Фото: Івано-Франківська обласна філармонія імені Іри Маланюк