Завдяки проєкту «Herstory: Феміністичний літературний гурток» цього червня я вперше відвідала Криворівню та зблизька подивилася на спадщину Параски Плитки-Горицвіт. Суперечливі розповіді про різні епізоди біографії від її односельців ще під час екскурсій наштовхнули мене на думку, як сильно тут бракує дослідників і дослідниць. А коли я повернулася додому та записала рилз про гуцульську мисткиню, майже одразу отримала коментар, сповнений знецінення Плитки-Горицвіт. «Дуже примітивна нічого в її творчості немає все піар», — цитую зі збереженням пунктуації. Схоже, «сільським» художницям дійсно потрібен потужний піар, який допоможе належно оцінити їхній доробок. І у цей момент я побачила паралель із іншою мисткинею — Катериною Білокур.
Один з небагатьох намальованих автопортретів Параски Плитки-Горицвіт та автопортрет Катерини Білокур, 1950 рік, з колекції Національного музею декоративного мистецтва України
Минулого року мені трапився есей Оксани Забужко «Катерина, або філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії». Він перевернув моє сприйняття художниці з села. Завдяки ярликам радянських мистецтвознавців Катерину Білокур та Марію Примаченко прийнято категоризувати як народних наївних мисткинь. І автоматично — цінувати їхній спадок не так високо, як художників з академічною освітою.
Останнім часом молоді історикині мистецтва виправляють уявлення й про Марію Примаченко: не як народної примітивістки, а як художниці, що мала власний стиль. А також змінюється саме ставлення до мистецтва з села. Наприклад, завдяки виставці «Наїв вільний» в Українському домі у 2024 році можна було переконатися у різноманітті сюжетів та стилів народних картин та ікон, які також варті вивчення.
Чи дочекається колись і доробок Параски Плитки-Горицвіт такого «розчаклування»? Сподіваюся. Адже вона не схожа ні на кого розмаїттям своїх талантів. А її неканонічні ікони лиш підтверджують оригінальне мислення авторки.
До речі, про слово «розчаклування». Колись ярлик народних та наївних вберіг цих мисткинь від радянського покарання та заборони на творчість, адже тоді був дозволений лише соцреалізм. А Білокур та Примаченко отримали увагу ще за життя саме завдяки тому, що культурні посадовці вважали їх безпечними селянками, що не бавляться у формалізм. Але ж рятівний ярлик давно втратив актуальність, час його прибрати.
Паралелі між Параскою та Катериною
Біографії Параски Плитки-Горицвіт мають багато схожого, але й відмінностей безліч. Наведу кілька порівнянь, які допоможуть скласти більш цілісну картину життя сільської творчої жінки у XX столітті.
Шкільна освіта. Катерина Білокур — дитина старшого покоління, народилася у 1900 році. Її батьки були переконані, що дівчинці наука ні до чого. Двоє синів Білокурів відвідували школу, а доньку батько не пускав за парту. І тут можна побачити перші прояви гонору Катерини. Попри заборони вона сама навчилася читати і писати.
Параска Плитка 1927 року народження. Вона зростала на Гуцульщині, що тоді була частиною Польщі, де початкова освіта для для всіх дітей заохочувалася. Тому Параска закінчила чотири класи. Писала та читала українською, знала польську. Щодо знання німецької, якої її нібито навчив батько, бачу різні твердження. Дехто каже, що то міф. Але факт у тому, що виборювати грамотність дівчині не довелося.
Одна з книжок Параски Плитки-Горицвіт, яку вона сама набрала на друкарській машинці, переплела та оформила у палітурку. Фото: Ірина Смирнова
І саме читання та письмо на все життя стали для Параски найбільшою втіхою. Я це зрозуміла, коли прочитала її «Останній рейс» — спогади про життя у засланні. Перед одним з етапувань її знайома дала Парасці 2 карбованці «на хліб», бо знала, що у дівчини немає грошей. І за першої можливості єдині гроші вона витратила на блокнот. «Щоб було на чому душу облегшити — пишучи листи. Бо хто зна, куда судьба закине. І чи можна буде дістати хоч паперу чистого?» — писала Параска. І далі: мріє про записи у щоденнику, описує, як оформлює свій записник вишивкою, згадує, як їй було боляче, коли наглядач відібрав блокнот.
Пізніше у різних її книжках Плитка-Горицвіт називає листи «розділимцями». Тут і характерне для неї словотворення, і таке особливе ставлення до листів, як ніби це хтось живий.
Листування. Для обох жінок спілкування поштою з далекими адресатами ставало розрадою. У Катерини цей період почався вже після 1940 року, коли про неї дізналася київська інтелігенція. Завдяки цим листам Оксана Забужко також бачить і літературний талант Білокур, її гостре око на людські характери, майстерні діалоги.
Параска мала непорівнянно більше коло адресатів. Вона листувалася з тими, з ким познайомилася під час заслання, а також з мешканцями Криворівні, які виїхали за кордон. Охоче йшла на контакт з туристами, що цікавилися Гуцульщиною та приїздили до села, а потім продовжувала спілкування з ними поштою. Мисткиня підтримувала зв’язок із лікарем Миколою Плахотнюком — дисидентом з Києва, який після пережитих репресій вже за часів незалежності організував Музей шістдесятництва.
Таке широке коло контактів допомогало втамовувати жагу Параски до бажання ділитися думками. Згодом листи сформувалися у письменниці в окремий літературний жанр: є кілька сотень таких, що вона не відправила, натомість об’єднала в книжечку.
Власний простір. В есеї Забужко майже на початку згадує роздуми Вірджинії Вульф про власний простір. Навряд обидві сільські художниці мали змогу почути це ім’я та й поготів — дізнатися про есей Вульф. Але й без нього вони розуміли цінність такого простору.
Катерині довелося його виборювати, як і право на живопис. Білокури, як і Плитки, однаково несхвально ставилися до дивних схильностей своїх доньок. Втім Степан Плитка виявився поблажливішим. Батько й мати Катерини Білокур офіційно відступилися від її потягу до малювання лише після спроби самогубства. Художниці тоді вже було 34 роки. Нарешті їй дозволили займатися своїм покликанням. І навіть отримати для цього простір — сарай.
Парасці Плитці «пощастило», адже в неї була власна двокімнатна хата. Я навмисне беру в лапки, тому що не впевнена, чи то щастя. Після повернення з таборів перші два роки мисткиня жила у подруги. Степан Плитка дуже переймався, що якщо пустить до свого дому політичну бранку, у заслання відправлять усю родину. За деякий час вона вирішила будувати свою хату. І батько їй допоміг.
Фото: Ірина Смирнова
Односельці згадують, як у пізні роки Плитка-Горицвіт, зазвичай дружня та охоча до спілкування, могла зачинитися у хатині та вивісити табличку «Постороннім вхід заборонений». Вона високо цінувала час, коли малювала або писала, і не хотіла, щоб її відволікали. Дуже небагато жінок в українських селах мали тоді таку розкіш як власний простір.
«Жіноче щастя» та діти. Селяни вважали дивачками обох жінок. Насамперед через їхній потяг до творчості. Зрозумілим креативним заняттям для села могло бути вишивання або малювання канонічних ікон, портретів на замовлення. Це були професії, що приносили прибуток. Білокур та Плитка-Горицвіт не монетизували свої захоплення. То було чисте мистецтво.
Друга особливість, що різала око — відмова від «жіночого щастя» — заміжжя та дітей. Катерина Білокур відмовила кільком хлопцям з села, бо вони не погоджувалися, що у шлюбі вона продовжить малювати. В одному інтерв’ю режисера Віктора Василенка, який у 1990 році зняв про Білокур фільм «Буйна», запитали, чи була художниця щасливою. І він навів приклад Шевченка: хтось замислюється, чи був щасливим Кобзар? Чи Вінсент ван Гог? Чомусь не прийнято порушувати питання особистого щастя геніїв-чоловіків.
Фото Параски Плитки-Горицвіт в експозиції Музею художниці у Криворівні
Думаю, що Катерина, нарешті отримавши дозвіл на малювання, часто бувала щаслива у тому сарайчику. Як і Параска у власній хатині в оточенні книжок, світлин та малюнків.
Білокур та Плитка-Горицвіт не мали рідних дітей, але саме через спілкування з сільськими дітьми вони тримали міцний зв’язок із селом. До художниць дітлахи ходили помалювати, почитати та послухати щось цікаве.
І хтозна, чи стала б сільська дівчина Оксана Зеленчук, у заміжжі Рибарук, поеткою, якби не заслуховувалася у дитинстві віршами та казками такої «наївної» Параски Плитки-Горицвіт. І як багато ще ми не знаємо про художниць і поеток, недооцінених через ярлик примітивності?
Головне фото: Софія Сіренко