1-3 серпня у Криворівні відбувся маленький фестиваль «Гуцульсько-індійський світ Параски Плитки-Горицвіт». Його створили з нагоди 55-річчя написання пригодницького роману «Індійські заграви» — багатотомної історії про пригоди двох гуцулок в Індії. Цей текст разом з однойменним графічним романом, серією малюнків, портретів та обʼєктів представляють так званий «індійський цикл» Параски.
Організатори фестивалю — аудіовидавництво Audiostories, аудіовізуальний проєкт «Я буду жити. Горицвіт» та Мистецька Бібліотека (Львів) — систематично працюють над популяризацією та розповсюдженням творчості Параски Плитки. Зокрема, у застосунку Audiostories були опубліковані архівні записи співанок Параски у її власному виконанні. До фестивалю також долучилися місцеві організації — Музей Параски Плитки у Криворівні, родина, яка успадкувала хату-музей художниці, і спільнота села.
Я маю віддати належне організаторам, адже за три короткі дні їм вдалося створити маленьке свято для місцевих дітлахів, підлітків і підліток і привернути увагу туристів і туристок до культури та історії Криворівні. Але цей текст не стільки про сам фестиваль, скільки про розмови і думки, що сталися під час нього. Моєю метою не є написати репортаж з події, а радше зафіксувати низку обірваних думок навколо неї.
****
У цій поїздці я побувала у Криворівні вперше і, як людина, яка народилася на півдні і до 2014-го року мала необмежений доступ до всіх принад кримського півострова, я не могла не помітити, як той магічний (екзотичний?) світ, романтизований українськими класиками, знятий на плівку Параджановим і самою Параскою, розсипається під гнітом сучасного туризму. Як у Криму, околицях Одеси чи на азовському узбережжі, найбільше болить, що цей світ розвалюється зсередини, тобто самими ж місцевими мешканцями. Анархо-капіталізм штовхає місцевих до перетворення власної культури на ресурс капіталізації гостинності — джип-тури, масове грибне паломництво, неконтрольована перебудова автентичної архітектури, санкціоноване (на жаль) будівництво цілих котеджних міст у Карпатах. Все це — давно відома і сумна історія. Одесити, херсонці, запоріжці і кримці мають викладати курси про те, чим це закінчується.
Раніше ми їздили «на море», тепер потік українських туристів масово скерований «в гори». Це твердження ховає у собі небезпеку, адже за його невинністю легко не помітити, що ми трактуємо місце як ресурс для споживання.
Лише після окупації Криму в Україні почали цікавитися культурою та історією півострова, у широкий, а не нішевий, друк вийшли дослідження глибші й критичніші за екскурсію на Чуфут-Кале (хто з тих екскурсій пам’ятає, що це караїмське місто?) чи Фонтан сліз, «про який писав Пушкін».
Американська дослідниця візуального мистецтва Люсі Ліппард активно досліджувала зв’язок між туризмом і місцем. У On the Beaten Track (1999) Ліппард називає туризм імперіалізмом уяви, адже він надає можливість «споживання» місця через економіку фантазії. Погляд туриста й залежність місця від нього утворюють цікаву надбудову над реальністю: туристи їдуть до місця не для того, аби отримати знання про нього, але щоб знайти підтвердження картинці у власній уяві; так само місце підміняє самоцентричну логіку існування і починає продукувати товар для зовнішнього погляду (сувеніри, свята, обряди, навіть краєвиди), перетворюючи себе на власну інсценізацію. Ліппард пише: «Місця перетворюються на продукти, позбавлені складності, упаковані й продані».
Товаром туризму є образ, міф — ідеалізований, романтизований, позбавлений складності та внутрішньої логіки, підкорений закону зовнішнього погляду. На відміну від Криму чи азовського узбережжя, Карпати і Криворівня левітують десь на початку цього трагічного шляху. Туристичний анархо-капіталізм співіснує тут з все ще живими носіями автентичної культури, які не лише демонструють її туристам, але й зберігають її як частину свого повсякденного життя. Однак неможливо не помітити, як певні речі, традиції, ритуали чи постаті перетворюються на бренди чи декоративні атрибути місця. Щось схоже відбувається з фігурою Параски Плитки-Горицвіт, яка завдяки популяризації останніх років з «місцевої дивачки» перетворилася на пункт у списку must see – «піднятися в хату-музей Параски, якщо ми у Криворівні» у логіці своїй мало чим різниться від «зайти в музей Айвазовського, якщо ми відпочиваємо у Феодосії» (дуже перепрошую за наші східняцькі травми дитинства). Тільки замість казки про «велікого русского марініста», ми маємо міф про наївну художницю-жертву радянського режиму. Я не заперечую факти їхньої біографії – Параска Плитка насправді провела 9,5 років у таборах, а Айвазовський насправді є хорошим мариністом, у чиїйсь логіці навіть, можливо, російським.
Проблема у тому, як перетворюючи реальних людей на туристичну атракцію, ми селекціонуємо, спрощуємо їхній мистецький доробок до образу, що відповідає очікуванням від місця.
Фото: Мистецька Бібліотека
Сама Параска Плитка була надзвичайно цікавою туристкою. Якби Люсі Ліппард знала про її існування, вона, безумовно, додала б історію художниці у свою книгу. Параска Плитка ніколи не була в Індії, тим не менш цій темі присвячено чи не третину багатого мистецького спадку художниці. Її уявлення про місце було сформоване двома міфами — гуцульським і радянським. У гуцульських селах, зокрема Криворівні, на 25-й день після Великодня обходять так званий Рахманський Великдень. Свято пов’язують з легендою про переселення Рахманів — пращурів, кращих за людей. У цей день родина сходить на берег ріки і кидає у воду шкаралупку від писанки. За повір’ям ріка віднесе цю шкаралупку до моря і за море, туди, де живуть Рахмани. Вони побачать шкаралупки і знатимуть – гуцули не зрадили християнської віри. Соломон Витвицький у своїй етнографічній розвідці зазначає: «Ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя».
Безумовно, слова «Рахмани» і «Брахмани» [у цьому контексті] співзвучні не випадково. У Бгаґавад-Ґіті «Брахман» — абсолютний дух, першооснова всіх речей – дуже подібний у своєму трактуванні до слова «Рахман», записаного етнографами у карпатських експедиціях. У своїй гірській хатчині Параска мала досить пристойну бібліотеку, зокрема примірник Бгаґавад-Ґіти, вперше виданий у Радянському Союзі наприкінці 1960-х.
Хронологічно індійський цикл Параски збігається з індійським бумом у СРСР. Розвиток співпраці відповідав як радянським, так й індійським геополітичним інтересам, відтак культурна дипломатія формувала взаємні ідеалізовані образи – Радянського Союзу як борця зі світовим імперіалізмом, Індії як мирної країни глибокої філософії, танців, квітів і жінок у сарі. Про широту і глибину впровадження цього образу свідчить і те, що індійське кіно було шалено популярним навіть серед мешканців віддалених сіл, таких як Криворівня. Культмасові працівники проводили тут дні індійської культури, привозили сарі та музичні інструменти. Фотографії Параски Плитки з зображенням жінок у сарі власне походять з цієї події. Імовірно, вона позичила сарі, аби зробити кілька фото для себе.
Якимось непояснювальним для раціональної свідомості чином Рахмани, Брахмани, веди, християнство, мирний протест Махатми Ганді, геополітичні інтереси Радянського Союзу, Гуцульщина та фігура Індіри Ганді (жінки, політичної діячки) сплелися у малодосліджений клубок індійського циклу української художниці.
Індія у роботах Параски є глибоко ідеалізованою — візуальний образ жінок у сарі і екзотичної природи з популярного кіно переплітається тут зі святістю Рахманів, ідеалом благородства з гуцульських вірувань. Весь цей калейдоскоп, який говорить стереотипами сам за себе, укладається у рамку іншого міфу — «художниці наїву».
Музей Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні. Фото: Софія Сіренко
Слово «наїв» відсилає до аматорського, непрофесійного мистецтва. Інша трактовка «наїву» — природне мистецтво. Тобто природний талант людини, яка не отримала професійної художньої освіти. І певним чином це мистецтво існує у противазі до мистецтва професійного (цивілізованого?), тобто оформленого у прийнятну для свого часу академічну традицію. Слово «наїв» надзвичайно підступне, адже воно задає рамку сприйняття — наївне мистецтво автоматично трактується як прояв місцевого колориту, ним можна милуватися, розказувати як історію, але майже ніколи (тим більше, якщо воно зроблене жінкою) сприймати як повноцінну мистецьку систему.
Попри природний талант, ми маємо всі обставини вважати, що Параска Плитка-Горицвіт навряд чи хотіла стати «наївною» художницею. У своїй маленькій майстерні-келії на околиці села, вона займалася питаннями етики віри, теософії та гендерними дослідженнями традиційної культури. Щонаймні у таких термінах сучасна критика описувала б її практику, якби не стигма «наїву».
Про Параску ми кажемо «фотографувала себе», але про аналогічні роботи художниці інтегрованої у мистецький процес 60-70-х ми скажемо «досліджувала жіноче тіло та поняття самості через практику фотографії».
Це намисто стереотипів і термінів, що затуляють собою те, що вони описують, є характерним і для розмови про індійський цикл Параски Плитки. У більшості випадків ці роботи сприймаються як мила екзотична казочка, вигадана художницею. Однак «Індійські заграви» — твір несправедливо забутий і неопублікований. У порівнянні, наприклад, з роботами Софії Яблонської, яка у своїй країні рижу і опіуму фактично бувала, з мистецької і філософської точки зору, вигаданий світ Параски постає набагато більш майстерним і цікавим. Яблонська пише репортаж, хронологічно описує те, що бачить у подорожі. Це правда, що погляд Яблонської як жінки і людини з краю, що сам є колонізованим, якісно відрізняється від сучасних їй західноєвропейських чоловіків-мандрівників. Вона не є заручницею стереотипів про місце, з якими вони виростали. Вона насправді відкриває Схід для себе — її погляд чистий, але так само наївний. Яблонська не усвідомлює, що надбудовує фантазію над реальністю.
«Індійські заграви» — це подорож уявна, ідеалізація тут не побічний ефект, а вихідна умова. Параска Плитка чудово це розуміє, тож вона розкручує свій інструмент на повну — у її подорожі немає неможливого, вона видумує цілий світ і тотожні йому закони, майстерно грається зі словами і словотвором, створює власну абетку і окремий словник. У її романі літають слони, і всіх рятує жар-птиця. Отже, це казка. Але також це історія про втечу (коротку і добровільну) двох жінок, письменниць, мислительок з реальності, яку вони люблять, але яку їм заборонено покидати.
Уявна подорож Параски безумовно є практикою ескапізму, художниця свідома того, що тікає не в Індію, але у Індію своєї уяви. Ідеалізуючи своїх персонажів, вона не глазурує реальність і не ідеалізує її проблеми, лише створює портрет ідеального світу таким, яким він існує у її голові.
Я починала з думки, що Параска Плитка була дуже цікавою туристкою. Повний текст «заграв» не опублікований, ми можемо здогадуватися про роман лише з доступних у мережі фрагментів. Але навіть за цими уривками легко побачити, з якою опікою і вдумливістю художниця ставиться до подорожі у свою уявну Індію. Мандри двох гуцулок — це своєрідна гендерно-політична утопія. Вони відриваються від тяжкості й турбот повсякденного життя і летять у ідеальний світ, навчаються і повертаються додому іншими, дозволяють подорожі змінити себе і привозять додому знання, щоб зробити свій світ кращим.
Інша книга Люсі Ліппард, The Lure of the Local: Senses of Place in a Multicentered Society (1997), працює над питанням – що означає «знати місце» і як вступати з ним у взаємодію, не руйнуючи його унікальності. Вона наголошує, що «сенс місця» є індивідуальним досвідом. Він формується через взаємодію ландшафту, історії, культури та особистих досвідів. Зовнішній погляд часто спрощує або викривляє локальний контекст, ігноруючи глибинні історичні й соціальні шари. Потрібні роки, щоб глибоко пізнати місце, і лише дні, щоб його зруйнувати. Цей маленький відпустково-подорожувальний нарис я теж пишу зі схожими думками. Кожен і кожна з нас неуникно опиняється у ролі туриста, навіть якщо ми не бажаємо приміряти на себе це слово. Ми завжди взаємодіємо з місцем через фантазію про нього, але чи туризм завжди має обертатися імперіалізмом?
Ми можемо пручатися ролі заручників образів місця і постатей, можемо дати їм простір бути собою і не відповідати нашим очікуванням. Ми самі можемо використати подорож чи відпустку аби звільнити простір всередині себе і тоді, можливо, подорож змінить нас.
Так, я — людина, що третину життя провела у подорожах — ніколи не думала, що наївна художниця з келії на горі може навчити мене чомусь про мандри. Але вона змогла, і за всі ці думки я дякую Парасці.
Головне фото: Софія Сіренко. Музей Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні
