Час має дивну властивість: він жовтить папір, стирає чорнило, надриває краї сторінок, але інколи виявляється безсилим перед ідеями. Саме таке відчуття виникло, коли мені до рук потрапила підшивка коломийського часопису «Жіноча доля». Здавалося, історія залишила на ньому свої сліди, але не змогла стерти найголовнішого — голосу жінки, який лунав зі сторінок видання. Це був голос упевнений, інтелектуальний, небайдужий, сповнений внутрішньої гідності й відповідальності. Він не просив бути почутим — він уже говорив мовою культури, освіти, громадянського обов’язку та національної свідомості.
Від самого початку свого існування «Жіноча доля» не прагнула бути тільки періодичним виданням для жінок, оскільки ставила перед собою абмітнішу мету — згуртувати українське жіноцтво, залучити його до громадської праці, підтримати ініціативу створення жіночих гуртків і товариств, виховати покоління свідомих громадянок. Символічно, що головна редакторка Олена Кисілевська відкидала вузьке трактування так званого «жіночого питання». Для неї і всього редакційного колективу важливішим формування світогляду жінки у дусі всеукраїнського ідеалу. Власне, через це сторінки часопису ставали простором, де українка поставала рівноправною учасницею суспільного й національного життя.
«Жіноча доля» певною мірою була виданням ідеологічним, однак не в політичному, а в просвітницькому значенні цього слова. Вона не прагнула навчити жінку любити свою родину, виховувати дітей, берегти домашній затишок чи шанувати рідну землю. Значно важливішим для редакції було інше — переконати читачок, що цими ролями їхнє покликання не вичерпується. «Жіноча доля» пропонувала новий ідеал жінки — освіченої, мислячої, політично свідомої, здатної бути активною учасницею громадського життя, читачкою, авторкою, організаторкою, співтворчинею національного поступу. На сторінках часопису любов до родини не протиставлялася служінню громаді, а любов до України не суперечила прагненню до освіти, саморозвитку й суспільної активності. Навпаки — саме в гармонійному поєднанні цих ролей редакція вбачає справжній ідеал українки.
Однією з наскрізних тем «Жіночої долі» став захист української мови та національної школи. Часопис послідовно виступав за збереження української мови як мови навчання, порушував проблему полонізації українських дітей у державних школах, писав про складне становище українського шкільництва та переслідування вчителів, які відстоювали право навчати рідною мовою. Для редакції це було не питання освітньої політики, а національного виживання:
«На сторінках видання опубліковано звернення педагогічного товариства до української громадськості, у якому підкреслювалося, що українська мова повинна бути збережена як головна мова викладання».
«Жіноча доля» не замикалася винятково на так званих «жіночих темах». Її сторінки були відкриті для літератури, публіцистики, освіти, міжнародних новин, книжкових оглядів і суспільних дискусій. Поруч із поезіями Уляни Кравченко чи Олександра Олеся читачка знаходила історії видатних українок, інформацію про жіночий рух у світі, огляди нових книжок і діяльність громадських організацій. Навколо «Жіночої долі» поступово сформувався цілий видавничий осередок: виходили альманахи-календарі, практичний порадник, а з 1932 року — тематичні додатки «Жіноча воля» та «Світ молоді». Це свідчить про прагнення редакції супроводжувати своїх потенційних читачок у різних сферах життя — від громадської діяльності й самоосвіти до виховання молодого покоління.
Засновниця часопису «Жіноча доля» Олена Кисілевська була переконана, що без власного друкованого органу неможливо згуртувати українське жіноцтво. Газета мала стати не просто інформаційним виданням, а й простором для взаємного діалогу, де могли б звучати думки, переживання та життєвий досвід звичайної української жінки. Саме сторінки «Жіночої долі» стали тим місцем, де формувалася феміністична спільнота, народжувалися нові ідеї та обговорювалися суспільні проблеми, що хвилювали українок міжвоєнної доби.
Фото: Софія Сіренко
Водночас утримувати власне періодичне видання в умовах патріархального суспільства було надзвичайно складно. Жінка-видавчиня була змушена долати не лише фінансові труднощі, а й суспільні стереотипи, відповідно до яких ведення видавничої та комерційної діяльності залишалося переважно чоловічою сферою. Саме тому Олена Кисілевська звернулася по допомогу до свого брата, доктора Сіменовича, адже без чоловічої юридичної та організаційної підтримки забезпечити стабільне функціонування часопису було майже неможливо.
Наприкінці 1928 року навколо «Жіночої долі» розгорівся гострий конфлікт щодо права власності на видання. Формальним власником газети вважалася коломийська «Жіноча громада», тоді як Український союз поступових робітниць (УСПР) наполягав на передачі їй повного права розпоряджатися часописом.
Цей конфлікт засвідчив, що жіноча преса вже на той час перетворилася не лише на культурно-просвітницький осередок, а й на впливовий інструмент формування громадської думки та жіночого руху.
Важливим показником суспільного авторитету часопису став його наклад, який у різні роки становив 1,5–2 тисячі примірників. Для української жіночої періодики міжвоєнного періоду це був високий показник, що свідчив про широку читацьку авдиторію та інтерес до порушених на його сторінках проблем. Такий масштаб поширення дозволив «Жіночій долі» вийти за межі локального видання й стати одним із найвпливовіших українських жіночих часописів, який відіграв помітну роль у формуванні феміністичного дискурсу та поширенні ідей жіночої емансипації. Якщо поглянути на ці цифри крізь призму сьогодення, вони набувають ще більшої ваги. В умовах стрімкого скорочення друкованої періодики, спричиненого цифровізацією медіа та викликами повномасштабної війни, коли чимало українських газет і журналів були змушені припинити свою діяльність або суттєво зменшити наклади, такий показник видається справді винятковим. Поєднуючи боротьбу за права жінок із відстоюванням національних інтересів, видання виконувало важливу консолідаційну місію.
Фото: Софія Сіренко
Якщо оцінювати місце «Жіночої долі» в історії української періодики, то її авторитет виходив далеко за межі читацької авдиторії. Ольга Кобилянська з нагоди десятиріччя часопису писала:
«Люблю її читати, цю дрібну з об’єму газету з її ясною ціллю — просвіщати широкі верстви нашого українського жіноцтва… Люблю цю “Жіночу Долю” за її сміливий тон і за її вказівки на майбутнє в практичному характері» [цитовано за працею Бориса Савчука «Жіноцтво у суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.)» — прим. авт.].
Попри цензурні утиски польської влади, часопис залишався одним із інформаційних осередків Союзу українок. Марія Павлюх характеризує його як «політичного симпатика» цієї організації, наголошуючи, що видання відігравало важливу роль у формуванні громадянської політичної свідомості українських жінок. Вагомою перевагою часопису стало й коло його авторів. До співпраці з «Жіночою долею» долучалися відомі громадські діячки, журналістки та письменниці. Кожна з них репрезентувала окремий напрям суспільного життя: Івана Блажкевич популяризувала кооперативний рух, Марія Омельченко разом із Софією Русовою знайомила читачок із розвитком української жіночої преси за кордоном, а Ганна Чикаленко надсилала матеріали з еміграції. Завдяки цьому «Жіноча доля» виходила за межі регіонального видання і перетворилася на майданчик інтелектуального обміну між українками Галичини та діаспори.
Наприкінці 1928 року діяльність «Жіночої долі» зазнала фінансових ризиків. Скорочення кількості передплатниць, зростання вартості паперу, поштових послуг, ілюстративного оформлення та видавничих витрат істотно ускладнили подальший випуск часопису. Ситуацію погрішило й те, що коломийська філія Союзу українок, яка була формальним власником видання, фактично припинила матеріальну підтримку редакції. Попри це, Олена Кисілевська не відмовилася від своєї місії. У зверненні до читачок, опублікованому в останньому числі за 1928 рік, вона акцентувала на незмінності редакційного курсу, запевняючи, що «не зійдемо з обраної програми й дороги», а й надалі служитимемо «своєму народові і батьківщині», прагнучи «відчути й відкликнутися на всі нашого народу потреби і бажання». Після цієї заяви до редакції почали надходити пожертви та листи з Канади, США, автори яких наголошували, що часопис допомагає українським жінкам здобувати знання, формувати національну свідомість і виконувати свою громадянську місію.
На сторінках часопису публікувалися статті, нариси, замітки, кореспонденції, художні твори, біографічні матеріали та ювілейні публікації. Редакція поєднувала суспільно-політичну публіцистику з культурно-просвітницькими й літературними матеріалами.
Часопис «Жіноча доля» став значно більшим явищем, ніж звичайне жіноче періодичне видання міжвоєнної Галичини. Він перетворився на інтелектуальний і громадський осередок, який об’єднав довкола себе українське жіноцтво, намагався впливати на формування національної свідомості, популяризував ідеї освіти, самоорганізації та суспільної активності. Сьогодні, в умовах нових суспільних викликів, досвід «Жіночої долі» набуває особливої актуальності, адже засвідчує, що друковане слово здатне не лише відображати історію, а й активно формувати її.
Головне фото: Музей історії міста Коломиї