Якими були культурні та громадські діячки Коломийщини ХІХ – XX століття? Мирослава Кочержук, наукова співробітниця Музею історії міста Коломиї, розповіла про забуті імена борчинь за жіночі права на зустрічі, яку організувала громадська організація «Трикутник». Ми публікуємо коротку розповідь про них.

Жінки, які через свою діяльність, а саме через культуру та просвітництво, відстоювали національну українську ідентичність. Жінки, які через політичну діяльність або участь у збройних формуваннях, боролися за українську державу.

Українське жіноцтво Галичини, зокрема у Коломиї, пройшло еволюцію від розв’язання жіночих питань кінця ХІХ століття до питань національних уже в середині XX століття. У середині XX століття галицькі жінки обрали собі пріоритетом не боротьбу за власні права, а боротьбу за державу та інтереси української нації.

Боротьба за освіту та професію

У Галичині жінки діяли дещо по-іншому, на відміну від Європи чи США. Вони не ходили вулицями міст з плакатами чи транспарантами. Вони намагалися відстояти власні права діями та вчинками. Для українок було важливо збільшувати свою роль у суспільстві й торувати шлях, крок за кроком, у суто чоловічих сферах діяльності. І насамперед — намагатися здобути вищу освіту.

Як приклад — Марія Глинська-Кічура. Донька судового радника здобувала вищу освіту у Відні: студіювала філософію у тамтешньому університеті. Хоча вона не проявила себе надто яскраво, але все ж стала прикладом для інших жінок.

Найвідомішою лікаркою в Коломиї була полька Юзефа Ханя. Уже в перших роках XX століття вона разом з чоловіком, також лікарем, прибула до Коломиї. Подружжя придбало будинок на вулиці Івана Франка. Там вони проживали й відкрили кабінет. Юзефу можна назвати визначною не через те, що вона була тривалий час медикинею й лікувала місцевих. У найскладніший для Коломиї час, у Першу світову війну, Юзефа під час третьої окупації російськими військами, що тривала 13 місяців, залишилася у місті ще з одним лікарем. Вони двоє були єдиними медиками у Коломиї та обслуговували все населення міста. Лікар-чоловік, який працював з нею, мав майже 80 років. Тож можна лише уявити, який тягар ліг на плечі молодої жінки. 

Після Першої світової війни коломийські жінки проявили себе у підприємництві. Приклад жінки-підприємниці — це Марія Горовіц. Марія, що походила з єврейської родини, у 1930-х роках була власницею гардинної фабрики, на якій було близько 700 робітників та робітниць. Цікаво, що приблизно 180 з них працювали в цехах фабрики, а 500 виконували роботу вдома. Жінки вишивали на виготовленій в цехах сітці. Це були гардини неймовірної краси, витвори мистецтва, ручна робота, що експортувалася за кордон.

Мурал на честь Марії Горовіц

Ще одна сфера діяльності, яку на початку 1930-х років освоїла жінка, — фотосправа. Коломиянка Михайлина Гладковська відкрила власне фотоательє. Вона не затьмарила слави знаного фотографа Олександра Кіблера, у якого навчалася, однак ввела нововведення. Михайлина займалася не тільки студійною фотозйомкою, але й працювала на виїздах. Фотографка виїжджала за межі Коломиї та території Городенківщини, Снятинщини, знімала учнів шкіл з учителями, чого не робив на той час Кіблер.

У культурній діяльності жінки були на рівні з чоловіками, їм не треба було так важко виборювати місце для себе. Ще у 1870-х роках Теофілія Романович була керівницею найвідомішого в той час українського театру Галичини — мандрівного театру товариства «Руська бесіда». У 1880-х роках справжньою зіркою була Іванна Біберович, яка тривалий час мешкала у Коломиї. Жила в Коломиї у 1920-х роках співачка Софія Компус, яка навчалася вокалу в Мілані, але, на жаль, передчасно пішла з життя.

Іванна Біберович

Сфера меценатства Коломиї

Значущою особою у місті була графиня Броніслава Стаженська. Її чоловік з родиною перебрався до Коломиї у 1880 році. Родина Стаженських придбала маєток на вулиці Івана Франка. Граф Едмунд Стаженський був затятим колекціонером. Ще до приїзду в Коломию він зібрав багатющу колекцію нумізматики, стародруків, археологічних знахідок, а коли прибув сюди, почав збирати уже й етнографічну колекцію народного мистецтва Гуцульщини. У 1890 році у цій віллі він відкрив музей. Це був перший на Покутті приватний музей. Вхід був вільний. 

Після смерті чоловіка Броніслава Стаженська цей музей згорнула, а нумізматичну колекцію подарувала Краківському музею. Графиня виділила кілька кімнат вілли для польської жіночої учительської семінарії (аналог педагогічного коледжу) та виплачувала певну суму щомісячно для учениць цього навчального закладу. А ще за якийсь час подарувала маєток Польському народному домові. Там зосереджувалися різні товариства, зокрема, товариство народних шкіл. Деякий час тут перебувала редакція польського часопису. 

Маєток Стаженських

Також в Коломиї проживала Олена Кисілевська — без перебільшення, визначна діячка для всієї України. Олена Кисілевська була письменницею, журналісткою, політикинею та борчинею за жіночу емансипацію. Але в радянські часи влада зробила все можливе, щоб назавжди стерти її ім’я з народної пам’яті. 

Батько Олени, Лев Сіменович, був священником Української греко-католицької церкви. Коли Олені виповнилося 15, дівчина подалася до Івано-Франківська і вступила до Виділової школи (це вищий ступінь міських народних шкіл). Згодом дівчина долучилася до новоствореного «Товариства руських жінок», очільницею якого була Наталія Кобринська, та приєдналася до жіночого руху в Галичині. Цій справі Киселівська віддавалася сповна. У той період вона написала сотні статей, видавала збірки, всі як одна пронизані темами прав жінок. Під час Першої світової війни Олена Кисілевська рятувала поранених українських вояків австро-угорської армії. Вона створила Жіночий допомоговий комітет для Січових стрільців та інших вояків, і була нагороджена «Срібним хрестом» від імперського уряду. У своїх художніх і публіцистичних творах Олена звертала увагу на необхідність повного зрівняння жінок у правах із чоловіками, надання жінкам права голосу на виборах і можливості бути обраними до органів державної влади, наполягала на вихованні жінок у патріотичному українському дусі.

Олена Кисілевська

Від кінця 1920-х років упродовж двох каденцій Олена Кисілевська була сенаторкою Польщі від Українського національно-демократичного об’єднання — провідної української політичної сили в Другій Речі Посполитій. Вона особисто об’їжджала міста й села на Заході України, де створювала жіночі організації, товариства та кооперативи. Заснувала і редагувала коломийський двотижневий часопис «Жіноча доля», згодом часописи «Жіноча воля» і «Світ молоді», на шпальтах яких пропагувала ідею емансипації селянок та їхнього активного залучення до громадсько-політичного життя. Постійно закликала боротися з бідністю, зловживанням алкоголем, неписьменністю. Після анексії Галичини Радянським союзом Олена виїхала з України і, зрештою, опинилась в Канаді. Там вона продовжила свою роботу — її обрали президенткою Світової федерації українських жіночих організацій.