22 та 23 серпня 2026 року в селі Криворівня відбулася подія «Дні Параски Плитки-Горицвіт. Город. Світ» з мистецькими лабораторіями, майстерками, дослідженням локальної пам’яті та ходою-містерією. Дослідниця і письменниця Юлія Сенишин про неї рефлексує в тексті для post impreza.
Тим, що подорожують в дійсності і уяві.
І для тих, що люблять
Чисто як в Заграві.
І для тих, що вірність
дружбою скріпляють.
І любов’ю братською
край свій осіняють.
Параска Плитка-Горицвіт
У горах сутеніє швидко, навіть влітку. Підвісним мостом через Черемош рухаються дивовижні створіння, освітлюючи сутінки. Велетенський птах, а за ним… невже слон? Синій, із ліхтариками. Міст, як маятник, хитається в такт ході, що стала кульмінацією «Днів Параски Плитки-Горицвіт. Город. Світ». Цьогоріч вони відбуваються на батьківщині мисткині вдруге. Це спільна праця митців зі Львова та громади Криворівні над спадщиною Параски. Упродовж вікенду діти й підлітки села досліджують присілки — окремі частини розтягнутої на кілометри Криворівні — і по-своєму продовжують те, що робила мисткиня.
«Криворівня для нас — справді малий центр світу. Ми привезли зі Львова художниць, фотографів, письменників. Параска, її спадщина — те, що нас надихає і довкола чого ми працюємо і творимо», — ділиться керівник Центру Пограниччя при Українському католицькому університеті Володимир Ольшанський.
Найбільшим викликом для організаторів стала робота з наймолодшими: як зробити Параску цікавою для дітей, зберегти її самобутність і використати форми творчості, близькі дітям? Відповіддю стали майстерні, що охопили фотографування, майстрування з підручних матеріалів і малювання, укладання книг про історію присілків та їхніх мешканців, театральну майстерню й дійство.
Великих картонних звірів зробили місцеві підлітки. Їх на чолі процесії несуть до хати Параски, яка створила в Криворівні шматочок Індії, а точніше — відтворила його зі своєї уяви та прадавніх місцевих звичаїв, зокрема Рахманського Великодня. Цьогоріч акцент змістився від гуцульського та індійського світів Параски до присілків, розкиданих на кілометри вздовж гірського села.
Шлях, яким ми йдемо, Параска щодня долала сама: з хатини вниз, у село, і назад. Це «паломництво зі стаціями»: кожна відкриває новий вимір її мистецького світу. Кожну з цих граней громада Криворівні — дорослі, підлітки, діти — досліджувала на майстернях, щоб тепер усім разом здолати шлях до мисткині та принести їй дари своєї творчості.
Зупинка перша. Народний Дім: голос і смак
Народний Дім Криворівні у неділю ввечері наповнюється поступово. Тут уперше показують невідомі уривки відеохроніки з Параскою та її посестрою Одосією Сорохан-Плиткою. Записи нещодавно знайшли у львівських архівах. Параска читає власні вірші та співанки, Одосія пече гуцульський хлібець з барабольки. Фільми довелося демонструвати двічі. Спершу зала була напівпорожня, а за кільканадцять хвилин яблуку ніде впасти. Організатори з полегшенням видихають: багато місяців підготовки та узгоджень цього пункту програми були недаремні.
На екрані мисткиня знову жива — з її рухами, лагідною інтонацією, побутом. У Параски та Одосії побут і творчість не розділялися. Люди обговорюють побачене вже на виході й продовжують розмову дорогою додому.
Зупинка друга. Церква: ким вона була?
Біля церкви в повній темряві, яку освітлюють лише свічки у руках людей, отець Іван Рибарук просить усіх зупинитися. Він служить на парафії 31 рік і досліджує християнський вимір творчості Параски. Зі свічок скрапує віск, вечірня прохолода заповзає під вишивані строї. Отець ставить питання, від якого на галявині стає тихіше: ким була Параска для громади? Тоді і зараз?
Небезпечною людиною, з якою боялися заговорити після повернення із сибірського заслання, а батьки не наважились пустити до хати? Художницею, з-під руки якої виходили витончені графічно-живописні роботи? Письменницею, яка власноруч створювала майстерні книги?
«Мольфаркою» з першим у Криворівні фотоапаратом: «Цур їй, ще вріче своїми знимками»? Дивачкою, що писала листи Індірі Ганді? Кожне з цих запитань спирається на реальні епізоди її життя, і жодне окремо не дає повної відповіді.
Версія отця — монахиня в миру. Людина, яка служила: церкві, людям, добру і мистецтву.
Усі ці образи правдиві одразу. Сільська дівчина з чотирма класами освіти думала про поняття глибоко філософські й прості одночасно. Звідки вони в неї взялися — дивує досі. Звісно, були у Параски подорожі світами — дивом із них повернулась, хоч і з утраченим здоров’ям. Були й уявні далекі мандри. Пристрасть до читання та пізнання ніколи її не полишала.
Односельці, хоч і бачать мисткиню по-різному, одностайні в одному: вона надзвичайно любила людей, рідне село й світ.
Зупинка третя. Тиша
Коли підйом відновлюється, співи стихають. Кожен думає про своє, поки ми зі свічками долаємо крутий схил.
Акторка й мисткиня Діана Горбань каже, що тиша є важливою частиною того, як ми відчуваємо Параску. «Бо саме тоді ми по-справжньому можемо її почути. Іноді варто не говорити по дорозі, не співати зайву співанку, бо губимось у шумі. А в тиші нам може раптом прояснитись, і тоді народиться добра пісня чи добре слово. Це не лише стосується творчості Параски, а загалом».
Вона розмірковує, як важливо ділитися творчістю Плитки-Горицвіт, не нав’язуючи лише власного бачення: залишати простір для співтворчості й діалогу. «Щоб це була гармонійна синергія і щоб ця спільна творчість була доречною», — каже мисткиня. Саму ходу Діана називає можливістю помислити про Параску у містичний спосіб: «Йти й думати про неї, її життя, споглядаючи кольорових звірів де-не-де на стаціях чи уривки її текстів».
Зупинка четверта. Фотографія: сповільнення
Під час підйому спливають у пам’яті чорно-білі великі фото на стінах Народного Дому. Повз них неможливо було пройти, не помітивши, не розглянувши. Це портрети сучасних гуцулів, деталі та пейзажі — результат минулорічної фотомайстерні, що наслідує Парасчину манеру — фіксувати життя таким, яким воно є. Саме завдяки їй унікальні миті з життя криворівнянців 1960–1980-х збереглися на плівці. Коли гуцули вперше бачили її з фотоапаратом, цуралися й хрестилися. Лише згодом звикли та погоджувалися позувати.
Цьогоріч фотолабораторія імені Параски Плитки-Горицвіт працювала вдруге, і учасники знову вирушили присілками з аналоговими камерами. Фотографиня Наталія Ястремська розповідає, що діти знімали те, що їх захоплювало: улюблені місця, потічок, де Франко ловив рибу, сховані від туристів закутки, які знали лише вони. «У фокусі аналогових камер наших юних фотографинь — дуже цікаві простори на їхніх присілках, улюблені, знані місця у кожному з них», — каже вона. Проявляли плівку в музеї Параски у центрі села, і Наталія називає це магією. На одному кадрі вийшов великий засвіт, але він виглядав так загадково, що його вирішили залишити.
Робота з аналоговою камерою потребує терпіння й наполегливості, додає вона, але це й про те, що варто не опускати руки, а продовжувати, навіть коли не вдається.
14-річна Оля Потяк працювала найстарішою камерою з арсеналу, вінтажним «Києвом». Спершу не знала, як натискати на спуск. «Фотографувала і в церкві, і в музеї. Були моменти, коли мені по п’ять–десять хвилин світили ліхтариками, щоб я виставила кадр. А за фотографію потічка на Грашпарівці всі руки обколола. Вона вийшла не ідеальна. Але все одно гарна».
Учасниця фотомайстерні Настя Рубаняк каже про плівку з повагою. У час масовості й доступності цифрових знімків робота з плівкою захоплює, змушує ощадно ставитись до матеріалу, ретельно обирати кадр. «Найбільше для мене такі фото — це згадка й емоції, які можна відтворити, переглядаючи. Телефон можна загубити, фото з нього видалити. А на плівці вони залишаються надовго».
Директор Мистецької бібліотеки у Львові й один із співорганізаторів «Днів…» Ростислав Кузик розповідає, що відкривати ландшафти присілків і деталі, які їх визначають, було особливо цінно через місцевих мешканців і мешканок, насамперед дітей та підлітків. «Дівчата підказували, на що варто звернути увагу. Ось, наприклад, ця яблуня і багато яблук навколо на траві. Всі дуже хотіли зазняти, настільки простий сюжет може бути промовистим, естетичним».
Аналогова камера вчить сповільнюватися, обирати, чекати, приймати недосконалість. Так само, схоже, працювала і Параска. Тисячі світлин, які вона залишила, творять цілу гуцульську енциклопедію.
Зупинка п’ята. Звірі та портрети літа: легкість творчості
Якось в інтернеті письменниця й мисткиня Катерина Міхаліцина натрапила на фото гуцулки з куркою на голові. Звідти почалось її знайомство зі світом Параски.
«Я не розумію, чому досі не знала про цю мисткиню. Відкриваю для себе величезний світ», — ділиться Катерина, яка на «Днях…» працює з наймолодшими.
По селу Катя ходить босоніж — хоче набратися сили від землі. У Музеї Франка її оточила зграйка дітей, які майструють із кольорового паперу, стрічок і клаптиків. Катерина каже: до Параски весь час ішли діти, щоб побалакати, повчитися, послухати співанки й вірші. Вони носили їй кольорові обкладинки списаних шкільних зошитів. Це був найкращий матеріал для її витинанок, які нині виставляють у галереях і музеях. Їх досить і на стінах Парасчиної хатини.
Із простих підручних матеріалів з’являються «портрети літа», птахи, жабки. «Чого жаба „гопнік“? Бо так смішно сидить», — Катерина з посмішкою розповідає про дитячі діалоги. «Я думаю, криворівнянські „жаби-гопніки“ однаково вкрай культурні. Але до такого додумаються тільки діти», — додає вона. «Суть в тім, щоб показати, який розкішний, класний у них світ тут, поруч». А ще, каже вона, важливо не цензурувати дітей і не привчати їх до самоцензури: гарно чи не гарно, вийде чи ні. Дати відчути легкість творчості. «В цьому і є суть дитинства. Не губити легкості. Втримати в собі максимально ніжне, людське, тендітне. Не дозволити всьому, що відбувається навколо, перемогти».
Параска теж творила попри осуд та нерозуміння.
Зупинка шоста. Книги: хто пише історію
На одній зі стацій місцеві дівчата відкривають великоформатну книгу. Це історія присілка. А всередині багато інших оповідок, які збирала й оформлювала текстами та ілюстраціями молодь Криворівні. Робота натхненна творчістю самої Параски, яка за життя власноруч виготовила понад пів тисячі книг: писала тексти, малювала ілюстрації, підшивала й скріплювала їх саморобним борошняним клеєм у товсті томи й тонші книжечки. Художниця Богдана Давидюк допомагала дітям працювати над книгами й залишала їм простір для власних рішень. «Ми вчились у такому собі творчому хаосі знайти не лише інтелектуальну, серйозну складову, а й те, що нас розважить. У нас вийшли чудові артбуки, скрині з історіями. Це про дорогу кудись, в межах присілка», — ділиться Богдана.
Історії родин і ландшафтів Заріччя, Грашпарівки, Москалівки тепер вписані руками підлітків Криворівні. Ввечері, у мерехтінні свічок, діалог поколінь звучить молодими голосами. Діти не просто читають про історію свого села. Вони її творять.
Зупинка сьома. Слово: театр і співанка
Ще вдень на галявині біля Музею Франка підлітки з театральної лабораторії Діани Горбань імпровізували з текстами Параски. Перед ходою відбулася публічна репетиція. Слова з її текстів лунали з уст криворівнянських школярів: «Дай же тобі, слоне, доброго добра за таку милостиню над нами».
Діана каже: у кожного свій шлях до Параски, і її спадщину можна відкривати по-різному. Саме завдяки Діані заговорили голосами криворівнянських дітей чудернацькі звірі, що ведуть процесію.
Хатина на горі
Ми біля хатини. У ній Параска творила, щодня приймала гостей, особливо раділа дітям. До кожного знаходила стежину, добре слово, пораду. Вела господарство. Посеред довколишньої темряви тут жваво. Вступають музики, літня жінка в гуцульському строї заводить співанку, її підхоплюють інші. Навіть дошкільнята знають слова.
Потім на білу стіну лягають проєкції, і звучить голос Параски, оцифрований з архівів, які надав отець Іван. Люди завмирають. Володимир Ольшанський експериментував із проєкцією Параски на стіну її хатини, поєднавши зображення зі звуками, музикою та її голосом. Діана Горбань називає цей задум «фантастичною знахідкою».
«Наша ідея була у тому, щоб ця містерія стала входом до мистецтва, — каже Володимир Ольшанський. — Параска творила дуже різні форми. Ми теж маємо плоди, створені молоддю, і принесли їх до хати Параски. Адже саме хата була її місцем творення. Тішимося, що вдалося це зробити перформансом, зі співами, текстами, елементами театру. Надати пам’яті про Параску дуже живого звучання».
Василина Харук, яка близько знала Параску, годинами з нею розмовляла й багато років береже її спадщину, каже зі сльозами на очах: «Якби Параска була тут і бачила, як продовжують її справу криворівняни! Думаю, вона дивиться з неба й усміхається».
Василина Зеленчук приїхала в Криворівню вчителювати багато років тому. Вона пам’ятає час, коли Параску та Одосію оминали, а їхню діяльність вважали дивною. Це ставлення змінювалося з часом на її очах. «Параску бачили різною, — каже вона. — Та ми дочекались, коли її творчий дух стає живою традицією для молоді і громади села сучасної Криворівні — через мистецтво, спільну творчість, розмову поколінь».
Свою мистецьку дорогу Параска долала через темряву нерозуміння, осуду й уникання. Сьогодні криворівняни піднімаються тим самим шляхом. Але тепер цей шлях освітлений.
У 2027-му Парасці Плитці-Горицвіт виповниться сто років, і громада Криворівні разом з усією Україною відзначатиме ювілей. Цьогорічні Дні стали одним із кроків до нього. Попереду — нові зустрічі з Параскою через її роботи й саму Криворівню, яку вона увібрала в себе і символом якої стала.
Фото: Ростислав Кузик