Параска Плитка-Горицвіт дивує сміливістю, ініціативністю та креативністю, які не часто зустрічалися серед жінок у селах в її час. Вона дозволяла собі порушувати не лише правила радянської системи, але й місцеві звичаї. Як така непокора поєднувалася у жінці з християнським віруванням? Після відвідин Музею Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні та її меморіальної хати у межах феміністичного гуртка в мене виникли питання про те, як багато ми ще не знаємо про гуцульську мисткиню. Я поговорила з культурологинею Юлією Кіщук, яка досліджувала життя і творчість Параски.
Як ви дізналися про Параску Плитку-Горицвіт? Чи пам’ятаєте, коли вперше почули про неї?
У 2016 році я побачила її фотографії на одній з перших виставок Параски — у музеї Грушевського у Криворівні. На виставці працювала Оксана Рибарук — учениця Плитки-Горицвіт, письменниця і поетка. Вона багато розказала мені про свою наставницю. Насамперед мене вразили фотографії Параски. Я була захоплена, як вона фотографувала природу та людей. Пані Оксана дала мені Парасчину «Милу книжечку». Оповідь Параски про дитинство здалася мені такою близькою і зворушливою. Я сама — з Косова, а народилася і виростала у гірському селі Річка. Також мене зачепило, що Параска — жінка з Гуцульщини, яка під час пізнього соціалізму мала сміливість займатися творчістю і мати геть інший спосіб життя, ніж зазвичай жили жінки у цьому регіоні.
Під час відвідин музею та меморіальної хати Параски мені кинулося в очі, що я почула від гідів кілька суперечливих повідомлень про життя Параски. Наприклад, отець Іван сказав, що Параска знала німецьку. А у меморіальній хаті наглядачка Оксана Харук зауважила, що це доволі поширений міф, і Параска не знала німецької і не виїжджала до Німеччини. Як ви працюєте з такими твердженнями?
Те, що Параска була остарбайтеркою — не міф. Однак, міфом є, що вона нібито потрапила туди, щоб вступити до університету. Я не знаю, наскільки добре вона знала німецьку. Цією мовою мисткиня нічого не писала у щоденниках, тому складно перевірити. Але уявити, що вона знала німецьку в той час, зовсім не складно. Ця територія була частиною колишньої Австро-Угорщини і мультинаціональною за складом. Також про її знання німецької згадується у справі, яка зберігається в архіві СБУ. І саме через знання мови нацистська окупаційна влада нібито залучала її до роботи. Скоріш за все, знання було, але питання: на якому рівні?
Мене здивувало, що люди, які зберігають і презентують спадщину Параски, мають розбіжності у своїх розповідях про неї. Є відчуття, що там бракує дослідників та системної роботи.
Мені теж інколи доводилося чути від жителів Криворівні відомості з життя Параски, про які вона не згадувала ні в щоденнику, ні в листах, ні в інших текстах. Це складна тема: як вивчати такі постаті через усні історичні свідчення? Адже люди пам’ятають часто вибірково. І як без усних свідчень заповнювати прогалини у біографіях? Наприклад, не зрозуміло, звідки пішла чутка про роман Параски із грузинським лікарем. Звісно, я могла пропустити якийсь важливий лист чи документ. Все ж я не ставила собі за ціль дослідити її романтичне життя. Але нічого про це не знайшла. Можливо, Параска вирішила про це не згадувати, але мали б зберегтися хоч якісь згадки, бо вона дуже багато писала. Наприклад, у великій книжці «Останній рейс» мисткиня пише про різних людей, яких зустріла дорогою до заслання та на поселенні. Але і там нічого немає про цього лікаря.
На мою думку, вигадка такої драми може бути спробою романтизувати її долю. Я бачу проблему у прочитанні постаті Параски — важливими і ніби легітимними для жінки вважалися тільки романтичні стосунки.
І якщо немає шлюбу, є потреба виправдати, чому так сталося. Натомість у сучасній феміністичній теорії все більше думок про дружні стосунки як альтернативне «третє місце» поза шлюбом та родинними зв’язками. Зокрема, про це дуже вдало пише афроамериканська феміністка белл гукс у бестселері «Все про любов».
Коли я детальніше ознайомилася з приватними матеріалами Параски та поспілкувалася з її сучасниками, вона не справила враження самотньої чи нещасливої. Геть навпаки. У неї були подруги — це були близькі й теплі стосунки. Вона мала дуже глибокі і близькі стосунки з мамою. Також Плитка-Горицвіт листувалася з різними людьми з усього СРСР та діаспорою. Вона багато фотографувала, допомагала односельчанам на «деньках», організовувала кінопокази та хор і проводила для студентів етнографічні польові дослідження. Однак, як слушно зауважує Оксана Рибарук-Зеленчук, тут важливо розділяти її життя до смерті матері і після. Бо коли мати померла, Параска переживала велику втрату, тому менше спілкувалася з людьми.
Якщо зосередитися на стосунках, які Параска мала поза романтичною рамкою, то її історія навпаки стає цікавішою. І саме завдяки відсутності сімейного життя вона змогла це все зробити. Якби Параска мала чоловіка та дітей, навряд чи в неї було б достатньо часу для творчості.
Параска Плитка-Горицвіт
Наскільки це було сміливо для жінки зробити такий вибір: у Криворівні того часу не одружуватися і не мати дітей?
Думаю, це сміливо у Криворівні й досі. Але я не впевнена, наскільки це було її свідомою ціллю. Мені здається, що вона до певного моменту була відкритою до романтичних стосунків. Бо її подруга і посестра Одосія Плитка-Сорохан згадувала у передмові до «Милої Книжечки» слова Параски: «Як не найдеться друг по перу, то буде цвіток гірский другом мені». Для неї було важливо не просто одружитися, а бути в парі з кимось, хто був би близький ідейно. А це було складно. Водночас це показує, що Параска, називаючи себе Плиткою-Горицвіт, нібито символічно одружується зі своєю творчістю.
На мою думку, що варто було б детальніше вивчити дружбу Плитки-Горицвіт і Плитки-Сорохан. У них схожі долі, вони разом проводили багато часу, листувалися у засланні, разом ходили в гори та збирали місцевий фольклор. Ці жінки схожі у своїй творчості: Одосія не фотографувала, але вона теж багато писала і грала на гітарі. Про Одосію, на жаль, знають лише на локальному рівні, хоч її постать також заслуговує вивчення і ширшого визнання.
Їхня дружба була важливим джерелом взаємної підтримки, адже вони впродовж усього радянського періоду жили під тавром «ворогів народу» і були реабілітованими лише після незалежності.
Мені здається, що для невеличкого села дві такі жінки — це вже багато.
Абсолютно. Але окрім цих двох жінок були й інші. Наприклад, з розповідей пані Оксани Рибарук знаю, що на Параску Плитку-Горицвіт сильно вплинула Платоніда Хоткевич, дружина Гната Хоткевича, яка також пережила заслання. Її репресували у 1938 році. У Криворівні вона жила у 1961–1966 роках, працювала бібліотекаркою і директоркою Музею Івана Франка. Вони з Параскою товаришували. У Криворівні жило дуже багато діячів та діячок з усієї країни, зокрема і з Лівобережжя. Це набуло певної інтелектуальної традиції. Тому коли називають дивним, що Параска, будучи жінкою у селі, займалася творчістю, важливо враховувати специфіку Криворівні як своєрідного культурного центру.
Все ж таки головна унікальність Параски у тому, що вона була жінкою-фотографкою, а у нас мало збереглося творчої спадщини фотографок: за XX століття імена можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Щодо християнського вірування Параски. Отець Іван називає її «черницею в миру». І дійсно понад 40 книжок вона присвятила молитвам, а також створювала ікони. Як в ній це поєднувалося? Бо в християнстві для жінки є головне призначення — матір та дружина. Єдина альтернатива — це чернецтво. Якщо вона обрала для себе цей другий шлях, чи писала про це? Чи ми можемо виснувати таке, дивлячись на її книги, листи, спілкування з людьми?
Це не моя сфера експертизи, але я думаю, можемо. Якщо дивитися на останній період після 1984 року, коли померла її мати, Параска стає дуже віруючою. Вона не була черницею, але християнство допомагало їй з усім впоратися. Тоді мисткиня активніше починає писати всі ці книги та ікони. Я певною мірою погоджуюся з отцем Іваном.
Але її ікони були неканонічними і у цьому теж є смілива спроба піти проти традицій…
Вона часто у свій спосіб трактувала різні речі. Я небагато читала її молитовних книг. Але мені б хотілося зрозуміти, як Плитка-Горицвіт інтерпретує християнську мораль. Також цікаво, що її ікони мають мотиви індійських орнаментів — символіку зовсім іншої релігії. Християнство — це віра, яка добре зрозуміла для Гуцульщини, тому Параска була християнкою. Цікаво також подумати, як би це було, якби вона жила в іншому місті чи країні. Для мисткині була важлива віра як така.
І насправді християнство на Гуцульщині має великий вплив язичницьких практик, що також відчувається у світогляді Параски, зокрема у її чутливості до природи. У своїх творах вона звертається до гір та дерев, неначе ті мають свідомість. Плитка-Горицвіт трагічно пише про браконьєрів, які добувають сік берези: це кров берези, і ви її випиваєте. У християнстві ставлення до природи людиноцентричне: весь світ — для людини. А в Параски цього немає. Через специфіку віддаленого гірського регіону Криворівня християнізувалася досить пізно, порівняно із рештою України. Тому багато християнських традицій, зокрема коляда, мають язичницьке підґрунтя.
Фотографія Параски Плитки-Горицвіт
До речі, жінки у селі не ходили колядувати. Вони колядували вдома, на вулиці — лише чоловіки. Але Параска Плитка-Горицвіт разом із Одосією Плиткою-Сорохан колядували на вулиці. Більше того, на той час це було заборонено радянською владою. Виходить, що було подвійне порушення правил. Чому вони це робили?
Я не знаю, але на Косівщині жінки колядували. У нас це не було розділено за ґендером. У Криворівні є місцевий обряд коляди, коли саме чоловіки ходять від хати до хати. Така традиція збереглася на Верховинщині у кількох селах. Я була здивована, коли дізналася, що жінки там зовсім не включені. Інколи це пояснюють тим, що жінки мали бути вдома і приймати колядників. Щодо Параски, думаю, для неї було важливіше збереження традицій, ніж дотримання ґендерного аспекту. З іншого боку, можливо, вона відчувала, що після дев’яти з половиною років у ГУЛАГу гірше вже не буде. Параска мала таку сміливість.
Я б хотіла поговорити про автопортрети мисткині. Їх дуже багато, вона на них одягнена не лише у національне вбрання, але й часом — модерні сукні. Мене це вразило. Це зовсім не схоже на самозамилування, як наприклад, зараз селфі вважається проявом марнославства. На вашу думку, чому Параска себе так багато фотографувала?
Вона про це не писала, але ми можемо міркувати. Традиція себе фотографувати досить модерна, а також є ознакою самоусвідомлення власної суб’єктності — якщо думати більш теоретично і філософськи. Крім того, Параска часто додавала автопортрети, оформлюючи власні книги.
Водночас Плитка-Горицвіт багато фотографувала Криворівню і криворівнянців. Мабуть, їй було важливо знову вписати себе у цей контекст і ландшафт. В неї була велика жага до фотографування і документування всього навколо.
Зокрема, через довгий досвід заслання і неможливості зв’язку з рідним краєм. Тож фотографування себе з цими людьми і у цьому просторі може бути символічним поверненням додому.
Серія малюнків «Доля Гуцулкє» — цикл, який явно підтверджує її увагу до долі жінок. Ми не можемо говорити, що вона була феміністкою. Але її поведінка і творче висловлювання говорить, що Параску непокоїло становище жінок у патріархальному суспільстві. Для кого вона їх написала?
Наскільки я знаю, вона їх присвятила своїй мамі. Але там узагальнено згадується жінка та гуцулка.
Це критика важкої, часто невидимої роботи жінок. Параска точно мала чутливість до цієї несправедливості.
Тут я б хотіла зауважити, що є хибна думка, ніби Параску зовсім не публікували у радянський час. Я читала в одному з листів, що серію «Доля Гуцулкє» взяли для публікації у якийсь журнал. Мені здається, що це вкладалося у політику жіночої рівності у Радянському Союзі. І, звісно, що ця політика була декларативна, тому що жінка мала подвійне навантаження, адже повинна і працювати, і доглядати дітей та дім. Публікація цієї серії виглядає ніби сатира на гуцульське патріархальне суспільство. Але там немає жодної сатири на радянську дійсність. У цій серії Параска зобразила немодерний побут Гуцульщини, хоча на той час регіон вже не виглядав як на початку XX століття. І можливо, такий погляд приваблював редакторів журналу.
Хотілося б поговорити про жінок, які впливали на Параску. Я звернула увагу, що в експозиції багато жіночих персоналій, зокрема, у якості портретів.
Ольга Кобилянська, Леся Українка. У мисткині був збірник Лесі Українки у засланні. Вона його подарувала одному з в’язнів. Я не впевнена, чи читала вона книжки Наталії Кобринської, чи є вони у її бібліотеці. Але плакат з портретом Кобринської я бачила.
Чи шукала вона у цих постатях рольові моделі, відчувала вплив їхніх ідей?
Лесю Українку та Ольгу Кобилянську Параска згадувала у щоденниках. Вони їй були близькі ще й з погляду національного питання. Адже національне, соціальне і жіноче питання у Кобринської, Кобилянської, Лесі Українки переплетені і невіддільні. Український фемінізм того часу був національно забарвлений.
Але у Радянському Союзі Ольгу Кобилянську і Лесю Українку по-новому інструменталізували і більше говорили про їхню соціальну критику. Так само і Кобринську. Важливо розуміти, що багато матеріалів, створених у Радянському Союзі, Параска читала і розуміла у свій спосіб. Так само було і з Індією. Цю країну тоді позиціонували як антиколоніальну боротьбу проти імперіалізму. Проте Параска бачила інші паралелі. І в її моделі Британія асоціювалася із Радянським Союзом, а Індія — з Україною, яка прагнула незалежності. Цікаво, що наратив, який спускали зверху, люди розуміли на свій лад.
Можливо, я пропустила ще якийсь прояв творчості Параски, який можна розглядати під феміністичною оптикою.
Думаю, важливо дивитися на Параску також у контексті пізнього соціалізму і брежнєвського періоду. Тоді декларативність рівності жінок була досить загостреною, відбувався відкат до традиційного образу. І те, що Параска не дуже вписувалась у нього, цікаво і для Криворівні того часу і загалом для ширшого радянського контексту.
Я знайшла публікацію про Параску в журналі «Радянська жінка» 1968 року. На фото вона ще досить молода, але у хустці та гуцульському строї. У замітці про неї йдеться як про етнографиню і хранительку народного знання. Але те, як вона зображена, і що про неї написано, дуже контрастує з її автопортретами. До того, як я знайшла цю публікацію, чула, що Параску не публікували у Радянському Союзі. Проте це журнал національного значення з величезними накладами.
На мою думку, що коли говорять, що Параску повністю виключили з радянського дискурсу — це лише частково правда. Адже її тоді прилаштували до образу жінки з села, так само, як Катерину Білокур. Мовляв, ці жінки — наші народні генії. Зазвичай сільські жінки у публікаціях — це матері-героїні. А ці не мали дітей, проте були важливі в іншому сенсі. Параска була вписана в ідею, як жінка, яка збирає і пише фольклор. Це узгоджувалося із ширшою гендерною політикою брежнєвського періоду. Було б цікаво дослідити більше.
Важливим та недооціненим сюжетом з життя Параски Плитки-Горицвіт є також саме спорудження її будинку. Для неї було надважливо мати «кімнату для себе», як пише Вірджинія Вульф. Зі свідчень сучасниці та подруги Параски Олени Білак знаю, що цей процес був складним. Параска почала самостійно будувати свій будинок. Її батько погодився допомогти, тільки коли побачив її впертість та силу волі.
Створення і повернення собі особистого простору для творчості — також потужний феміністичний акт.
Фото: Фотоархів Параски Плитки-Горицвіт