Ярема Малащук і Роман Хімей — творчий дует родом з Коломиї, який працює одночасно в кіно та сучасному мистецтві. Цикл відеоробіт «Мандрівник» став їхнім першим творчим досвідом, де митці самі потрапили в кадр. Ця робота стала частиною «Робочої кімнати», що охопила шість виставок в чотирьох країнах.
Релігієзнавець та дослідник Антон Фоменко пояснює, що саме стоїть за новим творчим експериментом митців.
Поміж назвами
Хто тут зображений?
Таке провокативне запитання ставлять глядачам українські режисери Ярема Малащук та Роман Хімей. Розмірковуючи, як назвати новий цикл своїх відеоробіт, художники розглядали декілька варіантів. Перший — «Якби я був німцем» — відсилає до творчого доробку класика української сучасної фотографії Бориса Михайлова. В однойменній серії робіт, що вийшла в середині 1990-х, харківський фотограф разом з друзями позують в німецькій уніформі часів Другої світової війни. Назва-провокація грає в межах переосмислення сталого радянського ідеологічного кліше, базованого на архаїчній світоглядній структурі «свого» та «чужого».
Друга назва — «Хто тут зображений?». Двоє молодих людей, Ярема та Роман, захоплені незрозумілою, на перший погляд, грою на тлі величного, але по-весняному скупого гірського пейзажу. Художники позують у непритаманних для живої людини позах, постійно звіряючись з якимось зразком. Все, що відбувається на кожній із чотирьох відеоробіт, вражає дивним поєднанням незрозумілого, ігрового та провокативного. Щоб розібратися, що відбувається, треба знати першу назву роботи, запозичену у Бориса Михайлова. Художники копіюють, чи навіть пародіюють пози російських військових. Мертвих російських військових.
Зрештою, цикл відео отримав більш абстрактну назву — «Мандрівник». Завдалося б, це актуальна, з огляду на контекст війни, антиросійська художня робота. Втім проблематика, яку підіймають Роман Хімей та Ярема Малащук, є глибшою. Вона перебільшує межі ідеологічного аспекту сприйняття війни та виводить питання російської збройної агресії, ба більше — сприйняття радикально інакшого суб’єкта, яким, без сумніву, є ворог, — на метафізичний рівень.
Та окрім метафізичного аспекту, робота київських художників торкається також не менш важливих антропологічних та світоглядних питань.
Свої, чужі та «німці»
Перший рівень проблематики, який умовно можна назвати світоглядним, актуалізує одне із базових питань людської культури: питання «свого» та «чужого».
Будь-яка культура починається з проведення демаркаційних ліній, що відділяють високе від низького, дозволене від недозволеного, сакральне від профанного.
Досвід Другої світової війни фундаментально закріпив на рівні розмовного дискурсу категоризацію поділу на «наших» та «німців».
Саме слово «німець» етимологічно маркує суб’єкт як абсолютно іншого, такого, хто, як німий, не володіє мовою. Отже, на цьому рівні інтерпретації роботи Малащука та Хімея можна припустити, що назва «Якби я був німцем» вказує, перш за все, на інакшість як топос рефлексії митця.
Втім, рефлексія на тему інакшості набуває в роботі київських художників контекстуально нового значення. В ній в якості «іншого» постають росіяни, які до 2014 року (а для когось — до 24 лютого 2022 року) багатьма українцями сприймалися якщо не як «свої», то щонайменше як не надто відмінні. Власне, на аспекті цієї тотожності й вибудований путінський загарбницький міф, який є наріжним каменем ідеології вторгнення росіян в Україну. В аспекті тлумачення постаті «іншого» розкривається новизна художнього висловлювання Малащука та Хімея.
Якщо для Бориса Михайлова, як людини старшого покоління, «іншим» був дещо карикатурний образ німця, то сучасні художники фіксують серйозний світоглядний злам: «німцями» стають росіяни.
Слід також вказати на ще один контекстуальний аспект категоризації «наших» та «німців». У 1990-х, коли Борис Михайлов створював свою оригінальну серію робіт, досвід повоєнного усвідомлення власних злодіянь проти людяності був відрефлексований лише німецькою стороною. Радянські переможці, попри наявність кричущих воєнних злочинів, власний досвід так і не осмислили. Саме слово «німець» в побутовому розумінні ще виступало синонімом слова «фашист». Зараз, коли Росія перетворилася на тоталітарну державу і веде на українських теренах війну з усім цивілізованим світом, росіяни на власному досвіді можуть відчути, що значить «бути німцем».
Заглиблюючись в тлумачення назви, можна також сказати, що в якості парафраза серії фотографій Бориса Михайлова вона стає також своєрідним антизахідним гаслом. У ньому художники імпліцитно натякають на симпатії до росіян, що прийшли воювати в Україну, політичних істеблішментів окремих європейських держав.
Розлюднення
Логічно за цим йде наступний рівень тлумачення художнього висловлювання — рівень дегуманізації ворога. Саме тут постать «іншого» проходить через кордони неможливого, здійснюючи акт трансгресії. Загалом філософське розуміння цього поняття базується на наявності в людському досвіді певних лімінальних практик, що виводять особистість за межі її суб’єктивності. Згідно з твердженням французького філософа Жоржа Батая, трансгресія полягає в тому числі й в подоланні межі між профанним та сакральним, де в якості профанного слід розуміти світ заборон і кордонів, світ, в якому існують табу. В той час, як світ сакрального відкривається перед тим, хто трансгресує, як простір безмежжя. Загальнодоступною формою трансгресивного досвіду є смерть.
Звісно, спілкування із сакральним не проходить безслідно. Постать, яка проходить через трансгресію, втрачає гуманістичні риси, адже саме спільне з іншими людськими особистостями поле культури як консенсус домовленостей, кордонів, понять та табу, вводить суб’єкт в соціальний простір, легітимізуючи його як людину. Втім, цей процес є амбівалентним: розлюднення суб’єкта, що трансгресує, не лише робить нелюдську істоту з нього особисто, а й розгортає довкола нього нелюдський сакральний трансцендентний простір.
«Інший», що трансгресує, більше не є людиною, оскільки людська спільнота має винайти нові шляхи комунікації з ним.
Перше, що відбувається в процесі пошуку цих шляхів — розлюднення. Адже для подальшої комунікації з об’єктом трансгресії необхідно позначити його новий статус через позбавлення ідеї людини. Саме цим можна пояснити феномен дегуманізації ворога під час війни. У мирний час людину можуть шокувати ідеологічні пасажі на кшталт відомого радянського гасла часів Другої світової війни «Вбий німця!». Враховуючи все вищезгадане щодо семантичного забарвлення слова «німець», автора цієї тези Іллю Еренбурга важко звинуватити у закликах до геноциду. Поза сумнівом, мова тут йде про феномен дегуманізації ворога. Дуже влучним в цьому контексті стає фраза «Смерть оркам», актуалізована на початку поточної фази російсько-української війни. У масовій свідомості українців російські загарбники перетворилися на чудовиськ-агресорів із всесвіту Джона Толкієна.
Розчинення
Втім, трансгресія має завершитися. І в цій роботі вона звершується явно не на користь ворога. Проходячи через сакральний стан війни, умовний об’єкт роботи київських художників набуває нелюдських рис, стає трансгресивною людиною-звіром, а потім, не маючи змоги повернутися знов до спільноти людей, спрямовує свій метафізичний шлях в стан матерії. Саме матеріальний аспект мертвого тіла розкривається на третьому рівні тлумачення художнього висловлювання Хімея та Малащука. Тут варто звернути увагу на тло, на якому розгортається художнє полотно. Воно водночас підкреслює контраст людського тіла та величного гірського пейзажу, а з другого боку — розчиняє людину в масиві лісу.
Всепоглинальний аспект лісу, в якому на рівні лінії ґрунту відбувається абсорбція всього живого та неживого в нескінченному біогеохімічному циклі, відсилає нас до метафізики Арістотеля, який ототожнював матерію саме з деревиною.
Матеріальна тілесність прямо вказує на процес об’єктивації тіла як сексуального об’єкта. Саме через це деякі пози мертвих російських солдатів, яких копіюють художники, можуть нагадувати гомоеротичну естетику Ренесансу. Мертве тіло стає матерією, стає об’єктом, що фіксує на собі погляд.
На щастя, смерть на екрані є лише грою, «смертю на перемотуванні». На відміну від реальних людей, що стали, попри власну волю, жертвами та безголосими свідками бойових дій та воєнних злочинів росіян, герої роботи Малащука та Хімея зможуть знов ожити та говорити.
Трансгресія в художньому висловлюванні київських режисерів залишається лише пошуком мови. Пошуком слів, які мають виразити феномен дегуманізації ворога, показати процес трансформації сприйняття образу «іншого» в українській масовій свідомості, пояснити, чим насправді є інший, що приходить до тебе з недобрими намірами.
