Запропонувати анонс
Чия це кімната?
Ольга Перехрест 31 Липня, 2022

Міркуємо про виставку «Робоча кімната», яка стала результатом однойменної резиденції для переміщених художниць і художників, яка триває від початку березня

Ольга Перехрест 31 Липня, 2022
Чия це кімната?

 

Навесні Івано-Франківськ перенасичений новими людьми. Серед них — учасники резиденції «Робоча кімната», що її ініціювала київська художниця та кураторка Леся Хоменко. 17 учасників та учасниць з різних міст планували працювати 2 тижні, а затримались на 3 місяці. Результатом цієї спільної праці стала виставка, яка мала на меті пошукати відповіді на питання:

Як змінюється наше уявлення про людське тіло? 

Як працює дегуманізація у контексті війни? 

Чи можливо говорити про самодегуманізацію або про віддзеркалення пропагандистської дегуманізації? 

Як виглядає екологічний аспект війни як жесту агресії не лише одних людей до інших, але й людей та нелюдських акторів. 

Як використовуються проєкти пам’яті в обґрунтуванні цієї війни та яким чином переписуються певні події / дати?

Але, як на мене, головне питання, відповідь на яке шукають і митці, і куратори, і відвідувачі:

для кого ця виставка?

(Не) працювати під час війни митець не може. «Що б ти зараз не зробив, все буде про війну. Неможливо нічого іншого зробити», йдеться в одній з цитат, що теж працює як частина виставки (хоча ця цитата — уривок з обговорення цих робіт, тобто фактично виставкою не є, а є коментарем на неї). 

«Робоча кімната» прискіпливо (і відсторонено) розглядає людські тіла: тіла у підвалах, у землі, тіла живі й не дуже, ворожі тіла і тіла тих, кого ми, можливо, знали. Вдивляється у горизонт і за горизонтом. Готує хліб, який неможливо їсти і який може лише лежати каменем на душі. Ховається за двома стінами. Зосереджено перераховує хороші новини, яких небагато. Міряє глибину ям від вибухів. Перебирає речі. Підходить настільки близько до подій, що вони починають розпливатись в очах і ти вже нічого не бачиш.

Наскільки близько треба стояти до картини, щоби по-справжньому її побачити?

Наскільки близько до епіцентру вибуху треба опинитись, щоби засвідчити вибух?

Наскільки близько треба стояти одне біля одного, щоби відчувати тепло чужого тіла?

 

Зрештою, для чого потрібна ця виставка?

Оскільки ця виставка — це результат резиденції, можна припустити, що вона в першу чергу потрібна своїм творцям, як точка опертя, відліку чи призначення. Проста й зрозуміла робота (а мистецтво для митця і є такою роботою) виявляється ефективною практикою для (само)збереження в непевні часи. Ти зосереджуєшся на тому, що вмієш робити найкраще, і робиш цю працю так добре й віддано, як тільки можливо. 

Тож якщо твоя задача — проживати свій та чужий біль, перетворюючи його на матеріальні обʼєкти — ти займаєшся саме нею, хай як би непотрібним це не здавалось.

Ми опинились в таймлайні, де встигаємо одночасно проживати війну, рефлексувати на неї і переосмислювати ці рефлексії. Час невблаганно пришвидшується, часи переплітаються між собою. Час, що плине у Хаті-майстерні, відрізняється від часу, який проходить крізь Миколаїв, Харків, Маріуполь — та будь-яке місто, яке обстрілюють. В такому випадку «Робоча кімната» стає такою собі капсулою часу: не просто роботи, створені про війну під час війни, а роботи, що створені у конкретну весну війни. Коли шкіра ще була чутливішою до болю, а свідомість — до новин. Коли смерть ще була новиною, а не болісною невідворотною рутиною.

Так для кого ж ця виставка? 

Памʼять зникатиме. З кожним наступним днем, тижнем чи місяцем великої війни може бути все важче у деталях пригадувати кожну з подій: пересування армій, обстріли, будинки, торгові центри, залізничні станції, підвали, сирени, прильоти, вибухи, турнікети, присмак крові, бруд, вогонь, відсутність сну сплавляються в єдиний потік, посеред якого острівцями залишаються конкретні втілені творчі проєкти. 

Однією з задач мистецтва під час війни — не дати нашій памʼяті впасти у забуття (чого вона невблаганно бажає, аби зберегти себе). Мистецтво унаочнює памʼять, фіксує її, записує її на полотнах чи фотографіях.

Ця виставка — це кімната, де зберігаються наші речі, і в яку ми не дуже хочемо повертатись. Але куди, знаємо, завжди можемо повернутись, коли в цьому буде потреба.

Я вдячна Саші Курмазу, Катерині Алійник, Таїрі Умаровій, Ярославу Хоменку, Євгену Арлову, Нікіті Кадану, Маші Леоненко, Євгену Самборському, Лео Троценку, Ользі Єрємеєвій, Яремі Малащуку, Олександру Суровцову, Даніїлу Галкіну, Лесі Хоменко, Жанні Кадировій та Катерині Бучацькій за те, що ці питання (і відповіді) вони озвучили.

 

Головне фото: Саша Соловйова. Фото: Тарас Теліщак

Ольга Перехрест 31 Липня, 2022

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити