Віка Баб’юк — франківська мисткиня, менеджерка, волонтерка. У 2022 році вона разом з Сонею Стецик, Олександрою Калюжною та Софією Чинчик експонували благодійну виставку в барі «Блуд». У 2023 Вікторія та Соня відкрили виставку графіки «Розособлення». Майже рік вона була івент-менеджеркою в «Urban Space 100», а зі Стасом Яхяєвим і Настею Стефанишин співорганізовували першу «Літавицю». Тетяна Голобин поговорила з мисткинею та менеджеркою про двіж у мистецькій тусовці, волонтерство й творчість.
Як ти обрала культурний менеджмент? Як почала в ньому працювати?
А що таке культурний менеджмент? Мені просто цікаво робити кіпіш. Зібрати двох, десять, сотню людей і спробувати щось зробити. Подивитися, наскільки сильно це вийде з-під контролю.
У 2021-му ми мали «Сум.нів» як спробу мистецької спільноти для молоді. Як згадаю, стає смішно. Однак для когось це було важливим, і для нас зокрема. Почалось повномасштабне вторгнення, і ми не закінчили початого, бо все сильно змінилось. У 2022-му зробили з цього неофіційний волонтерський хаб. Як і будь-які інші молоді люди після початку повномасштабного вторгнення ми шукали шляхи для закриття нагальних питань. У 2023-му робили виставки, виступи, події у «Вагабундо», «Блуді», у Львові, Києві в «Культмотиві». На цьому шляху активну участь брав «Друїд», з нього багато речей почалося. Організовували там вечірки, пробували різні формати. 5 грудня 2024 року ми зі Стасом Яхяєвим і Настею Стефанишин зробили першу офіційну «Літавицю». Івент-менеджеркою в «Urban Space 100» я була майже рік.
Зі Стасом ми мали амбіцію зробити ще одну неформальну організацію, записувати музикантів, шукати активну молодь, давати їм простір для різних творчих експериментів, подій. На одній з вечірок «Вільних» ми на одну стіну виводили проєкції віджеїв, а на іншу — відео з загиблими, зниклими безвісти, діючими військовими, які давали на це згоду. Точно пам’ятаю, що там було відео, де Руслан Пашаєв танцює. Потім Стаса мобілізували, тепер ми не зробимо це все так, як спершу уявляли й планували [Станіслав Яхяєв загинув на фронті 28 грудня 2025 року — прим. ред.].
«Копала» людей на виставки, Софію Стецик, тебе [Тетяну Голобин — прим. ред.]. Музикантів — до нас виступати, а фотографів — на фотосесії. Якось з Ксенею Погребенник зробили зйомку з дронами в майстерні «Серафимів».
Мені було цікаво творити спільні речі — колажування, майстеркласи з ліногравюри, малювання плакатів для вшанування пам’яті. Я просто приносила велетенський шмат паперу і кидала маркери на стіл. Дорослі люди ледь не бились за них, а потім мені кожних вихідних писали, чи ми будемо сьогодні малювати. З «Хартія Хаб» повторювали схожі формати. З тодішньою керівницею Софією Піндус в нас було, є і буде багато планів, ГОшку маємо зробити — «Переберія 42». Зараз у форматі ініціативи працюємо.
Мої друзі, які пішли у військо і зникли або загинули, були настільки крутими рок-зірками.
Я почала тусовки робити не тому, що я тусовщиця, а тому, що частина моїх друзів, які служать або дослужилися, — були чи є тусовщиками, але в них немає змоги бути тут і цим займатися.
Тому я пробую заповнити ці прогалини, бо приїжджає, наприклад, друг відпустку і питає: «А чого так нудно? Я приїхав відпочивати, я хочу потусити». Як Юрко Стецик розписав дозвіл на двіж.
Ти займаєшся графікою. Яким був твій початок? Чи є хтось, кого ти можеш назвати своїм вчителем чи вчителькою?
Мені візуальна структура світу найцікавіша. З 15 років я почала цього вчитися. Володимир Прокопишин був моїм вчителем і першою людиною, яка спробувала зі мною побудувати діалог, і з цього щось вийшло. Чим більше я дорослішаю, тим приємніше розуміти, як він до мене знайшов підхід. Я ж пам’ятаю себе в 15 років. Він мав дуже багато любові та терпіння. Я стараюсь завжди згадувати Володю. Він і сам жартував, що якщо добре виконав свою роботу, то ми будемо про нього колись розказувати. Коли комусь показую його картини, іноді кажуть, що є якась подібність, що він на мене вплинув. Не маю нічого проти.
Тоді, 10 років тому, я побачила лінери і подумала: «Ну, це мій друг на все життя». Чомусь здається, що від 15 до 25 років я малюю одне й те ж, по колу знову і знову роблю це, поки воно не перестане мене «гребти». З іншого боку знаю: людина бачить мою роботу й розуміє, що вона моя.
Як би ти охарактеризувала свій стиль у графіці?
Я малюю людей. Це те, що мені цікаво; те, що я досліджую. Малюю, коли мені треба подумати, відпочити, щось зафіксувати, запам’ятати.
Для чого художники малюють, якщо їм треба словами це все пояснювати? Я тільки картини недавно почала називати. Просто для систематизації. Назви не дають мені відчуття комфорту, щоб я ними користувалася серйозно. Якось я 20-25 картин назвала на букву «П», бо на неї починається найбільше питомо українських слів.
Одна з моїх улюблених практик — просити інших людей придумати назву для картини. Люблю, щоб людина подивилася, сказала, що вона бачить в ній, які почуття виникають. Подобається їй чи не подобається. Хочеться своє втручання мінімізувати, не позбавляти глядача власного досвіду. Мені важливо бути суб’єктною і дати іншим відчути себе суб’єктними. Іноді питають: «Ми правильно зрозуміли значення картини?», а я відповідаю: «А чому ви мене питаєте?». Чим більше різних пояснень, тим воно мені любовніше і цікавіше, бо живе своє життя. Тому і люблю картини роздавати. Я на них надивилась, поки малювала.
Віка Баб’юк. потемки, 28×20, папір, туш
Де ти працюєш зараз і який твій основний фокус роботи?
Я працюю всюди, куди запрошують. Яремі й Наталі Стецик дякую за «Особливі інтер’єри» й спільне свято праці. Робити мурал з Юрієм Змієборцем було найбільшим кайфом за останні місяці. Працюю дизайнеркою за можливістю, беру комерційне, багато чого роблю безкоштовно, бо в такий час треба робити чимало речей просто так. Якийсь період працювала викладачкою. Я завжди відкрита до всіх пропозицій. Не завжди вдається довести все до кінця, за що активно перепрошую, але стараюсь.
Ти більше менеджерка чи мисткиня? Чи, можливо, волонтерка?
Я — Віка Баб’юк. Ми так зациклюємось на ярличках. Я — людина, люблю малювати й створювати кіпіш.
Не вважаю себе придатною до управління, критична менеджерка радше. Бачу проблему і знаю, як її вирішити. Мені не цікаво бути єдиною організаторкою події, чим більше нас всіх різних, тим крутіше і цікавіше.
Чи я себе позиціюю волонтеркою? Роблю це тому, що живу в тому часі, де волонтерство і корисні дії потребують соціального капіталу. Дуже ціную довіру людей до мене. Без них нічого не вдалося б.
Мені важливо показати, що будь-яка людина може щось змінити.
Я дуже люблю жартувати, що моя улюблена робота в цьому житті — подивитися, скількох байдужих людей я можу зробити небайдужими до того, що мені болить, і до того, що їм болить, але вони не знають, як про це почати розмову.
Є багато людей, які зі мною пройшли шлях від першої допоміжної банки до своїх ініціатив. Волонтерська діяльність дала мені змогу працювати з дуже багатьма крутими людьми, ініціативами, ГО, благодійними фондами. Ми вибудовуємо спільноту вже чотири роки. І в нас виходять круті результати, більше трьох-чотирьох мільйонів. Дуже вдячна, що мене багато де запрошували. Я робила з ветеранами, з «Вшануй», «Хартія Хабом», з «Плискою» і ще з багатьма.
Люди здебільшого не в курсі, чим я займаюся, навіть якщо беру участь в дуже серйозних проєктах. Я більше люблю згадати інших, похвалити Софію Стецик, Ксеню «Cafe ptakh», «Просто Ксеню», Настю Стефанишин, Настю Гуляй. Так можна довго перелічувати, список величезний.
Що ми можемо робити зараз для митців і мисткинь, які у війську? Як підсилювати їхні голоси?
Згадувати про них, поки вони живі. Спілкуватися з ними. Я б одразу хотіла передати привіт Тарасу Теліщаку. Тарасе, я дуже чекаю, коли ти мені поскидаєш свої замальовки, про які ми говорили.
Не чекати, поки хтось загине. Я помічаю реакцію людей, коли вони бачать, наприклад, військову форму, як одразу напружуються, бояться зробити гірше. Досі не навчилися говорити про втрати, смерть, інвалідність. Наскільки нам це незручно, бо ми боїмося зробити комусь боляче. Круто, що боїмось, але без помилок в нас не вийде почати говорити. Працювати з пам’яттю про дорогих людей можна по-різному. Умовний приклад — зробити стікери. Я робила з донецькою і франківською вишивкою після загибелі Стаса. Маленька штучка, яка комусь сподобалась, принесла трохи радості, суму, додала можливості глянути й позгадувати. З січня плануємо створити на «Друїді» мурал.
Запитати сім’ю та близьких, як би вони хотіли, щоб говорили про їх найособливіших людей. Не лише після того, як ті загинули чи зникли, а й за життя, чи вони хочуть матеріалів, згадок, чи навпаки є потреба особистого простору. Більше пропозицій залучати військових митців, якщо в них є можливість, навіть зі старими роботами. Пропонувати їм принаймні. Бачу, що кроки робляться, але ми можемо забути про те, наскільки, не маючи поганих намірів, легко стригерити людину, зачепити те, до чого їй не хотілось би поки торкатись. Бували випадки, коли я йшла з кимось зі своїх близьких, хто переніс втрату, на умовну виставку. Вони бачили контент, який змушував повертатися у найгірші моменти. Я хочу більше емоційного інтелекту в цьому аспекті.
Частина художників і художниць сидять у своєму художньому світі. Не дуже часто бачу, щоб вони спілкувалися з кимось поза межами ком’юніті.
Треба якомога більше вилазити в зовнішній світ, вириватись зі своєї бульбашки.
Якщо людина публічно називає себе митцем чи мисткинею, то має розуміти, що її голос буде чутно, він чи вона на щось вплине, навіть якщо це буде одна людина. Це відповідальність.
Хочу, щоб ми почали говорити про це, як мінімум. Нарощували емоційний інтелект, емпатію й намагалися щось робити. Всі потенційні інтереси ніколи не врахуєш, але треба пробувати.
Фото взяте зі сторінки Віки в інстаграмі
Якими ще медіумами ти цікавишся і, можливо, плануєш зайнятися?
Проєкціями було б дуже цікаво зайнятись. Це буде явно набагато пізніше, ніж я б хотіла. А так, тим, чим я і зараз займаюся. Малювання, дизайн, колажування,
відбитки, друк, поліграфія. Я взагалі фанатію від різних технік, ціанотипія мені цікава, монотипія, ліногравюра.
З ким з франківських митців ти співпрацюєш? Ким надихаєшся?
З Софією Стецик у нас довготривалі співтворчі стосунки. Я їй вдячна, що вона мене сприймає у всіх творчих і нетворчих справах. Ми впливаємо одна на одну і стилістично змінюємося за рахунок цієї комунікації. З фотографів і фотографок — Ксенія Погребенник, Степан Свідрук, Ілона Юзьків, Тарас Теліщак. З диджеїв і диджейок — Ostapiv, Яся, Антон Вовк, «Лабіринт», Hel_Ga. З «Karavaliza» співпрацювали в якийсь момент, але вони зараз не активні. «Злипнів» запрошували вже давно. Мені неможливо ці всі імена сюди втиснути.
Це смішно, що я з художниками й художницями майже не співпрацювала. Іронічно, бо завжди відкрита до будь-яких художніх співпраць. Мені подобаються роботи Василя Стефанишина. Парфьона, коли він їх на «Стометрівці» продавав чи просто виставляв, — я ще дитиною була. Люблю, що у Франківську багато муралів — не всі подобаються, але є дуже достойні. Олесь Базюк, Ярема Стецик, Пітчуки зробили круті стіни. У нас є мурал Данила Мовчана — він один з моїх улюблених. Діти, яких вчила, — взагалі найкрутіші художники і художниці. Я в них найбільше вчусь.
Що зараз потрібно робити для того, аби швидко закривати збори?
Перш за все я не погоджуюсь з історією про те, що всі «забили» на збори. Ми змінили свої звички, ставлення, багато хто зовсім трансформував їх. Я не люблю цю драматизацію. Знаю багатьох волонтерів, які зневірились з різних причин. Для мене це про створення звички, введення волонтерства в свою рутину, як щось природне, як продовження мене й інших, частина пам’яті про важливих мені людей. Збори, банки, івенти, активності, які відбуваються довкола, це не тільки про гроші. Це спосіб показати, що ми разом: «Я тебе бачу, хочу тебе бачити, хочу подати тобі руку допомоги. І ти мені дай свою руку допомоги, і давай разом щось робити».
Ми рухаємося, не стоїмо на місці. Те, що чотири чи п’ять років ми можемо триматися в цьому темпі, коли волонтерські запити досі закривають так багато потреб – феноменально. І це про якість суспільства, про те, як воно круто дорослішає та зростає. У нас автоматично будь-яка подія благодійна, якщо не на 100%, то хоча б на 50%.
Мене дивує, коли питають про мою мотивацію, бо це наче очевидно і логічно. Я хочу, щоб ті, кого люблю, були живими і здоровими. Хочу передати приколи, які піднімуть їм настрій, спростити службу, зробити її максимально ефективною, якщо можу вплинути на це.
Дуже багато людей готові робити фантастичні речі, просто якщо вони вірять одне в одного. Я не маю відповіді на це питання.
Чого б ти більше хотіла бачити у франківській мистецькій спільноті?
По-перше, дратує удавана серйозність. Як нам всім треба тепер робити проєкти, які щось досліджують. Ніби ми науковці й науковиці, а не художники й художниці. Хочеться більше експериментів, дитячої радості в процесі, імпульсивності, простоти, гри. Все стало дуже стерильним, одноманітним, з білими стінами і листками А4 поруч, які пояснюють, що автори чи авторки заклали в свої роботи.
Хочу, щоб ми перестали сидіти по своїх закритих ком’юніті. Щоб почали спілкуватися одне з одним і робити щось разом, шукали діалог, просто підходити і пропонувати спільну роботу.
Я готова навіть своє ім’я там не вказувати, лиш давайте щось зробимо. Можливо, ми не готові чи не маємо сил шукати компроміси. Це щось про поєднання в митцях «комплексу Бога» і «синдрому самозванця», або комфорт і небажання ранити себе чи іншу людину.
Хочеться більше усвідомлення, що митець, мисткиня — це людина, яка є відбитком свого часу. Я дуже поважаю митців і мисткинь, які активно займаються волонтерством, активізмом, громадською діяльністю, долучились чи планують долучитись до війська.
Головне фото: _litavytsya