Кураторка Анна Потьомкіна поспілкувалась з двома молодими мисткинями напередодні відкриття їхньої спільної виставки.
З Вікою Баб’юк та Сонею Стецик ми бачились не раз, але вперше маємо розмову. У «Ваґабундо», де відкривається їхня виставка, зустрічаємось напередодні, у день монтажу. Соні — 19 років, Віці — 22. Це вже друга їхня виставка після «Блуду». На питання, чи буде хтось допомагати дівчатам розвішувати роботи, отримую відповідь, що ні, — вони й самі з усім впораються. Обидвоє при цьому виглядають розслабленими та зосередженими.
Заходимо у «Ваґабундо». Рішення щодо експозиції обговорюють недовго: тут є роботи Соні, кольорові з дрібними деталями, до яких треба підійти ближче, щоб розгледіти; і є монохромні твори Віки — з великими плямами, які, навпаки, просять відстані. Є спільні теми — як ще один чинник впорядкованості. Зрештою, роботи будуть чергуватись та заповнювати майже всі стіни. Попри симетрію, час до часу натикаюсь на дрібні нерівності, які додають експозиції аритмії. «Якщо щось висить нерівно, треба цю нерівність підкреслити», — каже Віка та пояснює, що так вона бореться з власним перфекціонізмом.
Дівчата пропонують проводити інтерв’ю, поки вішають роботи — так веселіше. Наступну годину наша розмова відбуватиметься навколо драбини й час до часу буде перериватись монтажними обговореннями.
Перше, на що звертаю увагу, а потім підтверджую в розмові, — різність самих художниць. Згадую приклади своїх колаборацій і думаю про те, що ця несхожість — чи не найперша умова для вдалого розподілення ролей та інтелектуального «пінг-понгу» в парі.
Віка — донька інженера та викладачки математики, перша в сім’ї, хто обрала займатись мистецтвом. У цьому дуеті відчуває себе більш раціональною та схильною до впорядкованості. Соня — з сім’ї художників Стециків. Частіше називає себе музиканткою, ніж художницею, має сольний проєкт, який публікує на саундклауді.
«Спочатку ми дуже одна одну не любили та уникали. Потім сталось багато різного досвіду, який нас зблизив. Зараз, коли починаємо якусь роботу, то приходимо одна до одної та багато говоримо. Таким чином відбувається взаємовплив. Соня почала більше використовувати графіку у своїх роботах, а я — більше “думати плямами”», — пояснює Віка.
Перша співпраця дівчат відбулась два роки тому в проєкті «сум.нів», куди Соня запросила Віку як дизайнерку. «сум.нів» — ініціатива Соні та Тані Кравчук, натхненна літературними спілками 1920-1930-х. Більше працювати разом дівчата почали минулого року; тоді ж, на початку повномасштабного вторгнення, разом волонтерили.
Крім стилістичних взаємовпливів та спільної психоделічної естетики, є кілька подібних тем. Наприклад, їхні роботи присвячені сім’ям.
Моделі сімей Соні та Віки — різні, але для обидвох — це про безпечний комфортний простір. Ловлю себе на думці, що для мене, людини з неповної сім’ї, таке трактування завжди неочевидне.
Але тут присутність родинної підтримки відчувається ще на рівні розмови з дівчатами. Вони багато згадують про батьків: тато Соні допоміг з оформленням робіт, мама — з назвою.
Перший варіант назви мав бути «З води». Якщо придивитись, води та риб у творах і справді багато. Є «Перші риби» — Соніна робота, з якої починається цей мотив. Деколи риби тут для того, аби заповнити простір, часом — відіграють головні ролі. В малюнку «Ноїв ковчег» вони — центральні герої, хоча навколо є люди та звірі.
Риби та вода є і в інших роботах з біблійними назвами: «Різдво Ісуса»,, «Петро і Павло». Є «Рейв на Гуцульщині» з водоспадом. Назви Соня дає вже тоді, коли роботи готові.
Лінії та плями Віки від води також перебирають розмитість та плавність. Стилістика художниці змінилась після початку повномасштабного вторгнення: до того її образи були чіткішими та конкретнішими. Зараз у неї є бажання йти до спрощення, хоча простота завжди складніша.
«Ця робота — перша за 2023 рік, коли припинила від себе щось вимагати, почала працювати в задоволення та нарешті від себе відчепилась. Тоді ж ми почали більше спілкуватися з Сонею, багато говорити про процес створення робіт. Дійшла до думки, що робота не обов’язково має бути ідеальною», — каже Віка.
Кожен малюнок Віки — фідбек на якийсь окремий досвід. Майже усі вони пов’язані з людьми та комунікацією з ними, зі спробою побачити обличчя в живому та неживому.
У роботах Соні обличчя, навпаки, зникають і розчиняються. Ті, що можна розпізнати, належать вже конкретним людям. Раніше було навпаки: облич було багато, але всі родом з підсвідомого.
Роботи з «Розособлення» створені за час повномасштабного вторгнення, крім однієї — з горами Яреми Стецика, тата Соні. Це — «данина батькові», і розміщується вона поряд з рештою творів, присвячених сім’ї художниці. Тут є малюнки сестер, є робота, присвячена мамі й татові. Є для Юри — брата, який у грудні 2022 року загинув на війні. Він розміщений по центру. На малюнку помічаю зигзагоподібні лінії, подібні до тих, що використовував Юра.
«Для цієї роботи спеціально “позичила” у нього цю манеру. Все, що зовні нього, — гостре, а те, що всередині, — плавне. Такий був задум, що навколо нього змії. Картина називається “Вознесіння Змієборця”», — пояснює Соня.
Присвята тим, хто за останній рік загинув на війні, є й у Віки. Вона показує роботу з ланню, чию фігуру заповнюють чорні плями та лінії. Це — знайомі художниці, які загинули. Їхні обличчя зафіксовані у лініях черева. Віка пояснює, що на сюжет роботи вплинула розмова з мамою. Якось вона побачила, наскільки новина про смерть людини зачепила її.
«Дивилась на свою маму і розуміла, що вона відчуває це зовсім на іншому рівні. Я її, напевно, не зрозумію, поки дітей не заведу. До цього ще дожити треба», — каже Віка.
Перед тим, як піду, дівчата показують А4 з текстом до виставки. «Світ ніби закликає пошвидше знайти себе і свою справу, але вся ця канітєль стопориться ще на першому етапі, коли ставиться запитання “Чого я хочу?”, а надмірні роздуми доводять до того, що не хочеться вже нічого, окрім спокою, який або неможливий, або малоймовірний, і вкотре виникає запитання “Хто я?”».
Я — не набагато старша за Віку і Соню. Мені 27. Ще дуже добре розумію, про що йдеться у їхньому тексті до виставки. Водночас нас розділяє той факт, що після школи я просто вступила в університет, а пандемія та війна стались вже потім.
Але все це — думки, які не озвучую, бо не хочу здатись сентиментальною. Дівчата монтують далі. Вони кажуть:
«Хочеш, аби щось сталось, — зроби це сама. Ми навчились брати відповідальність за це. А також за те, щоб називати себе художницями».
