Дослідниця Богдана Корогод на прохання post impreza написала про локальну пам’ять та єврейську спадщину в Болехові.
Наукова співробітниця Музею історії міста Болехова Галина Якимів проводжає мене від Музею до закинутої синагоги, що стоїть у центрі міста. Дорогою ми переходимо міст над річкою Сукіль. За зеленими хащами, які розрослися в колишньому руслі річки, води майже не видно. «Вона колись була повноводна. Я памʼятаю повінь 1969-го року, 2008-го. То було страшне. Так гуркотіло», — каже пані Галина.
У цій річці я вбачаю памʼять міста. На місці глибокої стрімкої історії залишився тільки потічок. Виріс майже цілий ліс, в якому можна легко заблукати. Та багато порожнечі.
Синагога, до якої ми йдемо, мала би свідчити про багатовікову історію болехівських євреїв і єврейок. Але вона свідчить, як про неї памʼятають: на синагозі залишився напис «Клуб шкіряників» (в радянські часи тут був Дім культури), зірку Давида над колись центральним входом видно лише через дірку в паркані сусідньої приватної забудови. Всередині, під злущеними шарами фарби, які накладалися один на інший із кожним новим призначенням цієї будівлі, проглядається найперший — з єврейськими розписами та написами на івриті. Найдавніший, який стільки разів перекривали, здається, зберігся найкраще: ці розписи ніби єдине ціле зі стінами, на які їх колись нанесли. І руйнуються вони також одночасно.
Першу деревʼяну синагогу побудували на цьому місці близько 1612 року. Цю, камʼяну, звели після пожежі в 1789 році. Незважаючи на це, будівля не має статусу памʼятки, і за словами місцевих, нею немає кому опікуватися, бо в місті не залишилося жодних єврея чи єврейки. Хто ж має доглядати за спадщиною тих, кого вже немає? Хіба це не відповідальність тих, кому вдалося вижити? Але важливіше питання: чому єврейська спадщина сприймається, як щось, що не належить місту, як щось інше, чуже? Як можна провести чіткі лінії в культурах спільнот, які жили разом щонайменше 400 років?
До часів Другої світової війни більше 70% населення міста складала єврейська громада. З 2986 євреїв, які проживали в Болехові напередодні Другої світової, від Голокосту врятувалися лише 48 людей. Власне, це одна з небагатьох згадок про євреїв в Музеї історії міста Болехова: скільки людей під час якої з нацистських «Акцій» було вбито та відправлено до таборів. Громада, яка колись представляла більшу частину населення міста, перетворилась у статистичні дані, в ліпшому випадку — список імен. Однак навіть список із цими іменами перебивають: в єдиному закутку музею, де згадується про болехівських євреїв, висить срібна табличка подяки болехівським українцям і українкам, які, ризикуючи своїм життям, переховували в себе євреїв і єврейок. Вчинок, який безсумнівно заслуговує на своє місце в історії та на визнання.
Проте ця табличка, що вилискувала в тьмяному музейному освітленні на тлі декількох коротких згадок про самих євреїв, не давала мені спокою. Про що вона мовчить? Чого недоговорює? Які тіні не видно за її лиском?
В 1946 році під час судових засідань у Варшаві декілька з євреїв, які пережили Голокост у Болехові, давали свідчення про ті події. Крім детальних описів абсолютного терору та жорстоких знущань зі сторони нацистської окупаційної влади, в цих свідченнях згадується ще дещо: «Багато хто переховувався, де міг, але українці їх знаходили, а також відловлювали тих, хто тікав, та безжально їх били. […] Самі українці з Болехова, не чекаючи на гестапо, ще до вечора почали ловити й убивати євреїв. Мій батько, моя дитина (якій ще не виповнилося й двох років) і я побігли до знайомого українця — того, хто свого часу сказав, що пустить нас до себе. Він нас не впустив. Ми повернулися додому й сховалися в підвалі». Читаючи ці рядки, записані з вуст Матильди Гелернтер, мені ставало не по собі. Дуже хотілося, щоб це була помилка, непорозуміння. Однак докази українського колабораціонізму із нацистським режимом, який описується в цих свідченнях, траплялися мені чи не в кожному англомовному матеріалі, присвяченому історії євреїв у Болехові. Жоден україномовний матеріал цього аспекту не зачіпав. Музей історії міста про це так само мовчить. Місцеві жителі знають та памʼятають, хто з якого будинку переховував у себе євреїв. Нам відомі їхні імена, їхня історія. Ніхто не памʼятає про тих, хто сприяв окупаційній владі й сам вчиняв злочини проти людства. Чи це особливість людської памʼяті — затирати всі гострі кути, з плином часу обтесуючи історію так, аби залишалися тільки лискучі срібні таблички?
Чи це особливість памʼяті людини, яка ще не здатна визнати власної провини, взяти на себе відповідальність за скоєне? Бо ж ця історія продовжує існувати. Те, що її забувають та стирають десь, не означає, що вона зникає повсюдно.
Коли ми виходили з музею, аби йти до синагоги, я перепитала пані Галину, яка ж історія самої будівлі музею. «Це був приватний будинок лікаря Якова Блюменталя, який був вбитий нацистами, тут, на вулиці, навпроти. Заступився за дитину якусь, що вивозили. Він тоді ще мав дозвіл, що міг вільно пересуватися, бо користувалися його послугами. А потім його вбили. Не встигли виїхати. Пізніше цей будинок націоналізували. Потім тут був парткабінет. І врешті з нього зробили бібліотеку». Було дивно усвідомлювати, що музей міста, який так побіжно говорить про історію своєї єврейської громади, знаходиться в будинку, збудованому євреєм, до того ж із такою трагічною долею. Більшість двоповерхових камʼяниць у центрі міста колись теж належали болехівським євреям: перший поверх був для комерції, другий — житловий. Ця історична забудова кінця XIX – початку XX століття так само не має статусу памʼятки і дізнатися її історію здебільшого можна або з наукових праць, або з розповідей музейних працівниць.
У вересні в музеї зʼявився новий експонат, повʼязаний із єврейською громадою, — мацева (традиційний єврейський надгробок), яку випадково знайшли в землі десь на околицях міста. Поки вона лежить там без власної історії: чия це плита, якого вона року, де могила цієї людини?
Наявність частини надгробку в музеї дає змогу говорити про болехівський кіркут — єврейське кладовище, найстарша могила на якому датується 1648 роком. За словами пані Галини, саме в Болехові працювали одні з найвміліших різьбярів Галичини, які виготовляли мацеви. Кіркут тут і справді вважається одним із найбагатших в регіоні, а його мацеви — художньо унікальними. На жаль, його спіткала та сама доля, що й синагогу: за ним немає кому доглядати. Сьогодні з декількох гектарів на пагорбі доступна лише третина території: далі просто неможливо пробратися крізь дику рослинність. У 2009 році під проводом міжнародної організації Agudas Ohalei Tzadikkim навколо кіркута було встановлено бетонну огорожу. Пояснювали це тим, що на цвинтарі випасалася худоба та руйнувала його. Огорожу закрили на замок, а ключ віддали місцевому мешканцю, що проживає навпроти. Сусіди розказали, що відвідувачі сюди приїжджають майже щотижня: найчастіше хтось шукає могилу родичів. Але це стає дедалі складніше. Мацеви руйнуються, губляться в рослинності, а деякі буквально поглинаються стовбурами дубів. І хоча там було неймовірно гарно: сонячна днина, пожовкле листя злітає з дерев, довкола осінній квіт, тиша, — я відчувала сум. Ця раптова меланхолія мене здивувала: цвинтарі самі по собі в мене таких емоцій не викликають, а історичні навпаки — зазвичай захоплюють. Чим глибше я просувалася по території кіркута, тим очевиднішим ставало, що я тут не єдина жива істота: трава ставала вищою, а звуки в ній — гучнішими. Покидаючи єврейське кладовище, я зрозуміла, що мій сум був викликаний тим, що тут не відчувалося спокою. Можливо, через те, яким диким виглядав кіркут, або як багато надгробків — з іменами та історіями, які вони в собі несуть — уже давно пішли під землю. Певно, що спокій — в турботі, а її я тут не відчула.
На прощання я пожалілася ключникові на дуби, які так стрімко розростаються територією кладовища. «Раніше місцеві, які живуть довкола цвинтаря, хоча б викорчовували ті дуби, бо їхнє коріння і їм заважало. Вони ж і траву там косили. Ну й худоба ту траву їла, хоча зараз вже ні в кого й корови немає. А як паркан поставили, то ніхто вже нічого й не робить». Тепер хіба що раз на рік приїжджає невідомий місцевим чоловік, який косить траву. Але не всю — лише третину. Здавалося б, ми обгороджуємося парканами, аби себе вберегти, але тим самим відмежовуємо себе від інших, самоізолюємося.
Жінка ключника весь цей час стояла поряд та дивилася на кіркут: «Сама я нічого не памʼятаю, а мати моя бачила все і розказувала. Як їх сюди вели, всіх розстрілювали, прямо на кладовищі. І як на Таняву їх вели теж. А сусіди наші, — жінка вказує рукою на сусідній будинок, — декількох переховували в себе в підвалі». Колись в її матері брали інтервʼю якісь іноземні журналісти. Записували всі її спогади про Голокост на аудіо. Але що це за журналісти ніхто вже не памʼятає, аудіо в сімʼї не збереглося, а мати померла. Все, що залишилося, — це порада, як краще доїхати до братської могили поблизу Таняви — Меморіалу жертв Голокосту.
Дорогою вказівників до Меморіалу немає. Є лише точка на гугл-картах — посеред лісу. Знайшовши врешті стежку в ліс, яка видавалася найближчою до цієї точки, я дійшла до потрібного місця. Меморіал нагадує за формою залишки від фундаменту будинку. На «вході» до цього будинку лежить меморіальна дошка: «Тут спочиває около 950 євреїв з Болехіва, які були вбиті тут нацистами 29 жовтня 1941 після двохденних нелюдських катувань в болехівському «ДКА» під час першої «Акції». Вічна їм памʼять. Сімʼї закатованих, болехівська діаспора, «Праведники Народів Світу» і сучасна Болехівська спільнота». І ця дошка, і цей «фундамент» теж були встановлені 2009 року. До того тут була порожня — на перший погляд — галявина посеред лісу.
Подібні місця та згадки в публічному просторі оприявнюють історію, трошки наповнюють змілілу річку памʼяті. Але цього недостатньо, аби вона відновила свою стрімку течію та стала повноводною.
Памʼять потребує життя та руху, які можливі лише через інших людей. Це процес, субстанція, яка постійно змінюється, розростається, поширюється.
Так само як і забуття: не можна просто забути один факт чи подію, особливо, коли ми говоримо про памʼять колективну. Забуваючи частину своєї історії, ми запускаємо цілу низку процесів: частина спільноти стає чужою, зникає, разом зі своєю культурою, мовою та внеском у спільне. Сотні років звужуються до однієї події, стають її млявою тінню. Коли ми втрачаємо інших в собі, ми також втрачаємо себе в інших. Забуття — це неодмінна втрата. Ми вже не памʼятаємо про 400 років співжиття — залишився тільки крайній травматичний спогад Голокосту. Хотілося б знати, як у Болехові гуляли у 19 столітті. Хто до кого ходив у гості. Які єврейські страви опинялися на столах українських весіль. Як жінки приходили на службу в синагогу в коралях та герданах. Деякі зі схожих свідчень задокументовані в таких книжках як «Спогади» Дов Бер-Болеховера: але ці книжки мовчки стоять на полицях музеїв.
Річка міліє.
Фото: Богдана Корогод