Хоча виставка «Затоплення» відбулась ще весною, роздуми про неї залишаються актуальними досі. Публікуємо есей Ади Гербст, в якому поєднались спогади про виставку, тема забуття та можливість памʼяті.

Я дісталася Івано-франківського вокзалу о 19:49 у четвер, 20 квітня. Хоч сама зі Львова, це мій перший візит у Франківськ, що не відбувається проїздом — в гори чи з гір. 

На пероні мене зустріла моя подруга О. — мого ж віку, з темним волоссям, анестезіологиня в державній лікарні. О. живе уже достатньо довго в місті, щоб вважати себе франківчанкою, як вона сама каже. Тож після кількох загальних фраз і обговорення планів на вечір дорогою з вокзалу, я одразу запитала О. те, що мене найбільше на ту мить хвилювало: 

— У Франківську видно гори? 

— Аякже, у добру погоду видно. 

— А правда, що міське озеро було створене на місці масового поховання євреїв? 

— Ніколи про таке не чула.

Я приїхала спеціально на виставку «Затоплення», що мала останні дні експонування в галереї «Асортиментна кімната». Її куратори Нікіта Кадан та Альона Каравай досліджували Голокост в Івано-Франківську, а саме —  міську легенду про існування масового поховання на місці тутешнього озера.  

Куратори виставки поставили запитання насамперед самим франківчанам: що ви знаєте про Голокост, міську легенду, що частина Нового єврейського цвинтаря перебуває під озером та й загалом — історію євреїв у місті?

На виставці представлені роботи Тараса Прохаська, Нікіти Кадана та його відеоінсталяції «Затоплення» спільного авторства Яреми Малащука та Романа Хімея, Гаррі Краєвця, Назгуль Шукаєвої, Юрія Іздрика та Вадима Худолія. Експозиція також містить експертну думку історикині Марини Сєдової та спогад архітектора Юліуша Фоєрмана, який працював в юденраті. 

У Франківську по 20-й у квітні вже темнішало. Тому на виставку домовилися піти наступного дня. Я постійно думала про текст Тараса Прохаська, що його прочитала на post impreza: тоді вже розуміла, що дослідження Голокосту кураторами значною мірою представлено через тексти, слова, знаки, звуки. Відчувала, як малюю кордони озера в голові, хоч його на той момент ніколи не бачила. 

Кому б радше повірила — художнику чи письменнику? Щойно виникло це питання, я знала відповідь: письменнику.

Чи, власне, саме Тарасові Прохаську — автору, який пише про Франківськ так, що ти довіряєш кожному його реченню, що він їх, як маршрут, викладає перед тобою. Проходимо повз стіну з афішами, на якій висить та, що стосується цієї виставки — темне тло озера та слово «Потоп» на їдиші (це робота Юрія Бакая). 

За даними перепису населення, на початку 1941 року в місті проживали 58 тисяч людей, з них — 26 тисяч євреїв. За різними джерелами, 12 жовтня 1941 року розстріляли від 6 до 12 тисяч євреїв. Тим, хто вижив, дозволили з 13 жовтня до середини грудня 1941 року заселитись у звільнене нацистами під ґето житло. 23 лютого 1943 року ґето в Станиславові офіційно ліквідували, а місто оголосили «юденфрай» — вільним від євреїв. Аби приховати результати злочинів, у 1944 році з Янівського концтабору привезли близько 100 арештантів, яких «примусили відкопати масову могилу на Новому єврейському цвинтарі та шукати золото і коштовності, а потім спалювати трупи, просіювати попіл та перемелювати кістки». 

Усвідомила, що мушу побачити міське озеро й Новий єврейський цвинтар поруч із ним перед тим, як піти на виставку. 

— Будь ласка, ходімо на озеро. Там також поруч єврейський цвинтар, — прошу О. зранку. 

— Звісно, йдемо. Нам пішки йти хвилин 20. 

Ми пройшлися вздовж озера. Довкола нього гуляли пари, сім’ї, часто — з собаками. Кілька людей робили фото на оглядовому майданчику, милувалися краєвидом. Обійшовши озеро, ми повернули до єврейського цвинтаря. Недалеко від входу встановлена меморіальна плита жертвам Голокосту. Далі — зарослі мохом, травою й деревами могили. Я не наважилася зайти в ті хащі. Дивилася вперед, але нічого не бачила. Текли сльози. Це був гарний, сонячний день. 

— Йдемо на виставку. 

У невеликому просторі виставки сплелись чимало історій. Текст Тараса Прохаська інсталювали таким чином, що бачиш його одразу, як заходиш в галерею. Навпроти розмістили текст з експертною думкою історикині Марини Сєдової: ні, масового поховання там не може бути. Не може. Надто далеко від цвинтаря та місця розстрілу. 

Далі, ніби між думками письменника й історикині, — спогад архітектора Юліуша Фоєрмана, який дивом вижив 12 жовтня 1941 року, в день єврейського нового року Гошана Раба, коли відбувався наймасованіший розстріл. У глибині залу — відеоробота «Затоплення», в якій камера «блукає озером» з текстом Гаррі Краєвця, що його зачитує поет і письменник Юрій Іздрик. 

От би й мені зануритися в глибину озера.

У магію Іздрика повірила давно, коли у квартирі, що розташована зовсім не на Півдні жодної з країн світу, побачила на стіні сколопендру — в той самий момент, коли читала про цю комаху в повісті «Воццек». Магія — або ж синхронічність (бо Карлу Юнгу в той момент теж повірила). 

З першої зали виставки за мною немов ходив голос Іздрика, а з ним — думка про можливість того, що якісь поховання Нового єврейського цвинтаря таки перебувають під озером. Врешті, під землею (як і під водою) є своя історія, невідома для тих, хто не цікавиться нею. 

— Гадаєш, там може бути поховання? 

— Написано ж, що ні. 

У Станиславові було два єврейських цвинтарі. Старий радянська влада міста ліквідувала та побудувала у 1960-х на його місці кінотеатр «Космос». А новий існував за міським озером, де німці й розстрілювали євреїв. 

— Мені здається, земля рухлива. 

У другому залі галереї були представлені роботи Юрія Бакая та Нікіти Кадана. Робота «Мешканці Колізею» авторства Кадана — одна з моїх улюблених, хоча про неї тільки чула і ніколи до цього не бачила. Та й вона сама — про звук. 

Нікіта створив «Мешканців Колізею» на базі публічної акції на Кам’яному мосту в німецькому Реґенсбурзі під час фестивалю Donumenta, що присвячений мистецтву Дунайського регіону. У межах виставки «Затоплення» можна було побачити відеодокументацію акції, на якій близько 200 людей в дерев’яних черевиках йдуть Кам’яним мостом. Зараз цей міст — туристична атракція, яка збирає велику аудиторію, як, власне, і Donumenta. Проте під час нацистської окупації цим мостом щодня ходили євреї зі (здебільшого) Східної Європи. 

Уважно дослухаюся до звуку черевиків по мосту. Контраст між нині туристичним містом і його життям в окупації мене не хвилював. Знала, що чую той самий звук, що й ув’язнені євреї, які йшли на примусові роботи. 

Чим жахливіші події — тим менше буде про них свідчень. 

Євреї оселилися у Станиславові у XVII столітті після того, як отримали «привілей на поселення та постійне перебування у місті, вільну торгівлю, ремесла та звільнення від мита». Його видав 17 вересня 1662 року засновник міста Анджей Потоцький. Уже в 1732 році єврейське населення складало 1470 людей із 3321 жителя міста (44 %). Євреї займалися торгівлею, медициною, інженерною справою, юриспруденцією, ткацтвом, перукарством.

Напередодні Другої світової війни в Станиславові діяли 56 синагог. Під час німецької окупації тут знищили близько 120 тисяч євреїв — у повоєнному місті їх залишилося 80. З синагог збереглась лише одна — Темпель. За даними офіційної єврейської громади, що відновила свою діяльність у 1991 році, в Івано-Франківську наразі мешкає до 500 євреїв.