10–14 листопада в Івано-Франківську відбулася офлайн-лабораторія Opera Bridge Lab — програма для оперних режисерів і режисерок. Із 36 охочих було обрано сімох, які слухали лекції та проводили репетиції уривків з опери «Дон Жуан» Моцарта. post impreza поговорила про проєкт і сучасну оперу зі співорганізаторкою Opera Bridge Lab, режисеркою Оленою Савчук і учасниками — режисером Національної філармонії України, артменеджером Олександром Співаковським та головним режисером Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Владиславом Писаревим.
Олено, яка мета і цілі проєкту Opera Bridge Lab?
Олена Савчук: Завдяки грантовій підтримці ми зробили першу лабораторію, але точно не останню: вже плануємо наступну. Тут, у Франківську, ми спостерігаємо й бачимо, наскільки це ефективно. Режисура — професія, де багато залежить від викладача чи викладачки, а пізніше — від практики. У світі опера дуже розвинена, вона сучасна, прогресивна. Режисери й режисерки працюють по різних театрах і країнах. Хочеться, щоб наші були конкурентоспроможними у світі, не лише в Україні.
Ми співпрацюємо з Елейн Кід, яка очолює програму Jette Parker Artists у Royal Ballet and Opera для молодих митців у сфері опери, та Джуд Крістіан, очільницею формації Northern Opera Group. Разом з ними працювали над програмою й зумисне обрали сюди учасників та учасниць з різним досвідом. Вони поділені на три групи, у кожній є режисери / режисерки драми й музичного театру. Вони працюють, як один організм, що непросто, бо це індивідуальна професія.
Упродовж п’яти днів семеро відібраних учасників та учасниць слухали лекції, а в другій половині дня переходили в репетиційну кімнату — студію. На репетиціях були присутні також британські режисерки. Важливо чути відгук фахівця чи фахівчині про свою роботу та отримати орієнтир, як можна зробити по-іншому.

Олена Савчук на фінальному показі
Яких результатів вже вдалося досягти?
Олена Савчук: Режисери і режисерки вчаться один в одного, наприклад, оперні в драматичних і навпаки. Бачимо, що учасниці й учасники активні й дружні. Вони проводили репетиції прямо у Foodoteka [де відбулися фінальні виступи — прим. ред.], щось придумували для акторів і акторок. Це означає, що їм цікаво. Думали, що у Франківську будуть мати час побачити місто, але ні. Це найкраща оцінка, бо означає, що цікаво і всі залучені в процес.
Олександре, Владиславе, які ви цілі ставили перед собою?
Олександр Співаковський: Перша — це нові культурні зв’язки. Друга — потрапити в нетипові умови. Я музичний режисер, у лабораторії такого формату беру участь вперше. Ти співпрацюєш з колегами, ви всі рівні, але при цьому мусите домовитися і зробити щось разом.
Владислав Писарев: Я працюю переважно з драматичним театром. Є музичні вистави, мюзикли і т. д., але з жанром опери я не працював жодного разу. Тому лабораторія — змога розширити не лише теоретичні знання, а й попрацювати з оперними співаками й співачкою, музичними режисерами й диригентом. Це досвід, який у театрі рідко можна отримати.
Олено, кого з Івано-Франківська залучали до проєкту?
Олена Савчук: Для репетиційної частини є диригент і троє співаків й співачка, які знають партію з опери «Дон Жуан». Двоє з них з Івано-Франківська. Це соліст Львівської національної опери Володимир Дутчак, який живе тут, та Олексій Стронський, який працює у філармонії.
Для співака / співачки це теж виклик. Вони зараз працюють щодня по чотири години з режисерами й режисерками. Не кожен вокаліст чи вокалістка легко заходить в такий експеримент. Це ті, яким справді цікаво спробувати себе в іншому.
Ми обрали це місто свідомо, бо тут немає оперного театру. Хотіли показати, що опера можлива і поза його межами. Я проводила для студентів і студенток лекцію про сучасну оперу.
Молодь показала, що тут є ті, з ким можна створювати гепенінги, перформанси на тему опери, міксувати жанри і виходити на вулиці й відкриті простори.
У чому особливість професії режисера / режисерки опери? Чому зараз важливо їх навчати?
Олена Савчук: Мова опери — музична. Це синтетичний жанр. Тут інша побудова репетиційного процесу, способу мислення. Драматичний режисер аналізує текст, в опері часто музика говорить більше, ніж текст. Для того, щоб оперний режисер чи режисерка працювали, їм потрібні співаки й співачки, які володіють оперним вокалом і вивчили партію, оркестр, диригент. Вокалісти / вокалістки вчать партію місяць чи два, і тоді йдуть на репетиції.
Природу опери слід пізнати. А для цього треба мати платформу, аби попрацювати з диригентом і співаком / співачкою. На репетиціях учасники й учасниці могли сперечатися, це нормально. Живий процес, в якому вони беруть участь.
14 листопада відбувся фінальний показ трьох різних версій «Дон Жуана». Чому обрали цю оперу?
Олена Савчук: Це пропозиція від наших кураторок. Обрали відому оперу, яка є в репертуарах театрів. До того ж її драматургія цікава.
Три режисерські групи мали чотирьох тих самих співаків і два однакових уривки тривалістю сім хвилин. Кожна режисерська група могла по-своєму розбудувати свій уривок до 15 хвилин. Таким чином ми побачили три абсолютно різні історії.
Хотіли показати глядачам і глядачкам, що опера може бути настільки різною. Донна Анна тричі співає одне і те саме, але з різним контекстом і в різних костюмах.
Олександре, Владиславе, чому історія Дон Жуана актуальна? Чи було складно працювати з нею?
Олександр Співаковський: Були труднощі, оскільки нам були запропоновані певні умови. Серед завдань було розкрити образ Дона Оттавіо. Наша команда підійшла до цього найбільш принципово, тому що в уривку його відсоток залученості великий. Він у нас виступає у незвичній ролі як для цієї опери. Іде переакцентація на одну з головних героїнь, Дону Анну. Ми занурили всіх в умовність сімейної терапії для цієї пари — Донни Анни і Дона Оттавіо. Намагалися глибше зазирнути в їхні стосунки з неочікуваних ракурсів.
Владислав Писарев: Це прекрасна музика Моцарта, величний, масштабний матеріал. Про актуальність треба питати у режисера, коли він може сам обрати цей матеріал. У нас була змога зробити певну компіляцію зі шматків, які ми хочемо зібрати у конструкт. Кожна група мала цю актуальність для себе знайти. Історія з Доном Жуаном доволі складна, його стосунки й відверту маскуліність нелегко вписати в наш час. Є певні стереотипні персонажі, яких тепер важко уявити. Принаймні хотілося б жити в середовищі, де їх було б складно уявити. Але в класичній опері багато сексуалізованих персонажів, які висвітлюються тільки з одного боку. Ми намагалися знайти додаткову мотивацію, глибину, показати, що, напевно, все не так просто. На цьому зосередили свою роботу.

З якими інструментами ви працюєте у постановках? Чому вони для вас важливі?
Олександр Співаковський: Це спектр різних інструментів. У нашому уривку залучені буквально інструменти — хірургічні. Якщо говорити про театральні засоби, то це і робота зі співаком-актором, пластичними засобами виразності, елементами лялькового театру.
Владислав Писарев: Цікавість лабораторії полягає в тому, що ми не обмежували себе в засобах виразності. У нас була відсутня можливість погратися зі світлом, але весь спектр інших пристосувань з режисерського арсеналу цікаво було випробувати на оперному матеріалі. Це повернення до коренів, коли немає великої кількості приладів, і хочеться придумати несподівані цікаві засоби, щоб з того чи іншого боку підсвітити історію.
Ми намагалися зробити так, щоб умовність кола сцени не стримувала нас. Всі були заглиблені в процес, щоб у ньому знайти щось нове. Намагалися не обмежувати фантазію й засоби.
Олександр Співаковський: Оскільки лабораторія пов’язана з конкретним оперним твором, то, звісно, основним засобом виразності є музика Моцарта, яка надихає і провокує на певні рішення. Тими, хто через себе виражає засоби, були актори й акторка. Ми їм лише трохи допомогли. Дія будувалася на їхній взаємодії одне з одним і на вокальних, фізичних можливостях. Також нам пощастило з диригентом Іваном Стецьким. Це не конкурс, ми проявляли себе в нетипових умовах.
Наскільки зараз театри відкриті до сучасної опери?
Олександр Співаковський: Якщо ми говоримо про сучасну оперу як твір, який написаний і поставлений тут і зараз, то театри потребують сучасної драматургії та її втілення. Але це величезні ризики, оскільки оперні театри, зокрема у нашій країні, — це інституції, які працюють з конкретним репертуаром. Набір «блокбастерів» мав би мати плюс-мінус кожен театр. Коли говоримо про сучасне втілення вже усталених класичних творів, то, звісно, театри намагаються їх робити. Відсоток сучасної драматургії, музики, опери малий у театрах. Мабуть, найбільш прогресивним є Львів, де періодично щось залітає до репертуару.
Владислав Писарев: Безперечно, і оперний, і драматичний театри потребують втілення текстів, які написані тепер. У драмтеатрі з цим легше, але теж не все добре.
В оперному театрі складніше, бо там є певна тяглість, традиція, штампи, які не завжди розвивають жанр. З цим треба працювати й боротися за те, щоб відсоток сучасної опери був трошки вищим.
Фото: Роман Козоріз