Восени 2023 року мала кілька онлайн-розмов з композитором і режисером OPERA APERTA Романом Григорівим. Тоді вже закипала робота над їхньою з Іллею Разумейком майбутньою оперою GAIA-24. Opera del Mondo. Її світова прем’єра відбулася в Києві 10 травня. Залишивши по собі багато вражень, опера вирушила в Роттердам — 16 травня відкриє фестиваль опери, музики та театру O. festival. А в жовтні стане фіналом публічної програми Українського інституту на 60-й Венеційській бієнале.
Впевнена, буде ще чимало інших активностей, пов’язаних з нею. Адже GAIA-24 — це не те, що можна просто подивитися. Для мене, хоч як дивно, те, що взяло початок з трагедії, стало провісником оптимізму. Бо GAIA-24 — це не лише про знищення, а й про відродження. Річ, звісно, не лише в тілесності. Навіть «дуже тендітна світлова партитура» в другому акті (так схарактеризував її Ілля Разумейко) шалено ренесансна, а світло — дуже «рембрандтівське». Низькочастотні звуки, на які нарікають після прем’єри, очевидно й досі тригерять Романа, який свого часу пережив високобальний землетрус, — і пережив його знову вже як композитор. Вібруюче звучання другого акту настільки прошиває тіло, що за повторного перегляду та ритмічного пропускання крізь себе звукопотоків, думаю, можна отримати оргазм. Якби моя воля, залишила б лише другий акт. І Stabat Mater з Agnus Dei з третього. Може, ще щось…
А ще, присягаюсь, чула звуки потяга. Про них Роман теж згадував в процесі — вже особисто, прибувши поїздом у рідний Франківськ, в одній з кав’ярень. Впевнена, слова талановитих людей варті, щоб залишитись в історії. Тому далі — майже «кухня» композитора.
Знову маю писати оперу. А чому не симфонію? Не ораторію? Не якусь поліфонію? Бо опера — це всі жанри. Але опера, яку вмію писати, занадто передбачувана для мене. Виробився певний алгоритмічний рух, який перетворився на завод. Помітив, що в мене через це ремесло починають набиватися мозолі на руках і сивина. Бо вже наперед знаю результат, і він мене не надихає. Коли починаю питати себе, що надихає, то це саме та невловима мить перед створенням. Бо тоді ти в атмосфері пошуку. Ця атмосфера стосується всього, навіть стилю життя. Це теж пошук. У нас, у мене зараз настільки роз****не життя, що я уже за***вся збирати себе докупи.
Я не маю, б****, дому. Не знаю, де він. Там, де діти з Лідою? Там, де зараз ночую? Це ні**я не дім. Адже дім для мене, та й узагалі сімейна рада, — головний орган у житті, який усе вирішує. Ця рада вирішила, що я пишу останню оперу, — мене відпустили. Тому я тут. Але це моя остання опера. На це є багато причин.
Здається, що опера — це складно, насправді ж це дуже просто. Я знаю технологію. Знаю, як це зробити з Іллею. Ніколи не робив цього сам. Знаю, що може він, і він знає, що можу я. В кожного з нас свої переваги. Це не Їнь та Ян, не чорне і біле. Це фіолетовий і синій. Різні кольори, що працюють разом в ансамблі. І так було завжди.
Фото: Валерія Ландар
Та для мене опера відкривається в новому світлі. Та, яку я пишу, відбувається зараз. Якщо ти усвідомиш, що все з цього моменту, — це опера. Це невловимо. Не можеш її записати і не треба намагатися.
Сьогодні їхав у поїзді. Цей поїзд роз****вався. Це симфонізм: писки, крики, реви, труби, їхній рух. Агресивні звуки. Поліритмія. Як це о***нно. Чи хочу це записати? Ні. Бо усвідомлюю, що це — опера. Якби у цьому поїзді була ще хоч одна людина з усвідомленням, що це — опера, слухала б її — сидячи, лежачи, проходячи вагоном, — для мене це було б щастям.
Опера одразу помирає, коли намагаєшся її записати, зафіксувати. Як можна зафіксувати життя в якусь коротку історію? Нецікаво. Нудно.
Як це показати людям? Фіксуєш у тексті, у відео, в нотах, тоді це можуть побачити, почути, зрозуміти інші люди. Навіть коли кажу про це, ти все фіксуєш на диктофон.
Одного разу я сів грати за піаніно. Завжди так роблю, а потім — пишу. Однаковий алгоритм: підходиш до інструменту і починаєш писати музику, до якої звик, яка передбачувана. Може здатись, що вона буде новою, але це тільки здаватиметься. Бо насправді нічого нового на цьому інструменті не напишеш. Сидів у студії, грав дві ноти дві години. Назвав цю штуку треком, але насправді це якийсь звук, інтервал. Але сам процес, коли забороняв його собі розвивати, і є найцікавішим. Бо на тридцятій хвилині цей інтервал виїдає мозок. Він агресивний, його багато. Потім, на сороковій хвилині, настає повна ідилія, і ти вже чуєш цей звук як милозвучний. Інтервал перестає дисонувати, а стає найчистішим з усіх, які будь-коли чув.
Це щось на зразок дослідження власного організму: метафізична роль секунди, інтервалу, що має музикотерапевтичний ефект. Навіть не можу сказати, випадковий він чи ні. Ніби граю його, але водночас намагаюсь не виконувати музично. Мені не вдається його виконувати механічно і роботизовано. Може здатись, що цей інтервал дисонує, чи, навпаки, є ніжним і м’яким, як подушка. Але ж мова не про те, який він. Мова про спосіб занурення глибоко в себе, де на самісінькому дні складно уявити щось неправдиве і спотворене уявою. Все це — про ту незайману і водночас запліднену ідею. Це про життя ідеї. Цей стан — ніби трансовий, але повністю контрольований.
Композиторський бекграунд лише заважає чистій ідеї. Бо мій мозок постійно хоче все впорядкувати і причесати, згідно з правилами драматургії чи набутого алгоритму творення музики. У мене є постійне стрімке бажання розвинути матеріал у найпотужніший спосіб, з усією можливою симфонічністю. Бажання вдосконалити його і надати всього, що в мене у голові. Але все, що чую чи можу уявити, вже було. Це дуже нудно. Банально. Тривіально. Ригати хочеться.
Фото: Валерія Ландар
Та якщо думати про це і намагатись розвивати цей матеріал, у мене є нескінченна кількість варіантів, як з цього зробити симфонію, ораторію, оперу, прелюдію, фугу, сонату, рондо, капричио… для камерного оркестру, для квартету, для секстету, для квінтету, для октету, для камерного хору, для величезного хору, для симфонічного оркестру, для естрадного оркестру, для джазового оркестру, для піаніно, для скрипки, для флейти, для х** зна чого — для всього цього одночасно.
Це все — про музику. А я кажу зараз не про музику, а про явище, яке відчуваю. Відчуваю, що це — поза музикою. Це наступний рівень культури, усвідомлення себе й усвідомлення цієї секунди. Бо ця секунда перестає працювати, як тільки її починаєш прикрашати, як тільки починаєш її вдосконалювати. Вона і так досконала. Не треба її чіпати.
А хочеться! Щохвилини мені хочеться її розвивати. Готовий по нотах розказати, чого хочу в цей момент. Ре-бемоль-до, ре-бемоль-до. Так триває три хвилини. Через три хвилини ніби стає зрозуміло, що це буде така музика, вона не буде розвиватися. І тому з’являється велике бажання змінити це. У цей момент хочеться додати до-сі-бемоль.
Тоді ця секунда опиняється в іншому ритмі, має фарбу, має тоніку. Цю секунду сприймаєш як терцію. А терції не має бути!
У цей момент почав думати про вдосконалення, про партитуру. В мене перед очима — партитура камерного оркестру. Рояль, який постійно грає цю музику як нескінченний патерн. Струнний оркестр грає флажолети. Кожна скрипка грає дві різні ноти, які утворюють інтервал. Всі вони утворюють гармонію акорду. В цю мить розумію, що цей акорд теж був би нескінченним. Всі б грали різний ритм, різні ноти. Були б полігармонія і поліритмічність. А вони б дали цій музиці свободу.
Може здатись, що це — саме та свобода, яка потрібна. Але ні. Бо все, що робимо з цією секундою — на кшталт апгрейду і вдосконалення — відразу її умертвляє. Ламає і руйнує, знищує цю глобальну ідею before creation. До того, як ця секунда набуває конкретної форми, а також і змісту, втрачаємо найголовніше — ідею. А ця ідея — це вихід з кризи. Бо все, що відбувається, публікується; все, що можна побачити, прочитати і відчути, на мою думку, і є музикою. Кожен подих чи дія, кожен крок на землі чи навіть миттєва думка — фрагменти музики. Усі паралельні процеси, які відбуваються зараз, пов’язані з музикою, складають її багатогранну поліфонію. Збагнути це — вийти з кризи.
(…)
…Ще в іншому разі я б не заморочувався, а просто зробив би перформанс: узяв би оркестр, узяв би хор, узяв би багато величезних колективів. І на їхньому прикладі показав би, як би я це вдосконалив. Зробив би усі можливі варіанти. За дві години показав би, напевно, 40 варіантів розвитку цієї теми. Але кожен показ цієї музики знищував би її. Тому краще не показувати, не вульгаризувати цю музику. Краще навіть не натякати на розвиток.
Фото: Валерія Ландар
У тому вся біда, що в мене вже є школа, яка перетворилась на алгоритм, і я знаю, як це робити. А от коли не знаю, як це робити, тоді наступає чисте відчуття правильного мистецтва. Це той випадок, коли забороняю собі розвивати це як музику, бо це — немузика.
Штучний інтелект не написав би такої музики. Він би не думав про неї. Він би не думав коментувати її. Він би думав, як її розвивати. Бо він запрограмований як людина, яка хоче щось розвивати і вдосконалювати. Тому він би не допустив того процесу, який зараз відбувається. Він би не допустив цієї циркуляції ідей, а закріпив би якусь одну ідею. Коли ми говоримо про це, в нашій голові циркулюють різні ідеї разом з різними сенсами. У цій циркуляції народжується якась нова якість. Народжується — й одразу ж помирає, бо не даємо їй вийти назовні. Тримаємо її в стані ембріона. Кращого стану немає.
Коли думаю про композицію, хочеться ригати, тому що я завжди думаю про композицію. На жаль, завжди вмикаю стереотипи і моделі, які чув. Завжди на них опираюсь. Роблю те, що мені подобається, — і зрештою знищую себе. Знищую свій підхід чи творчий метод. Адже це нескінченний пошук. У той момент, коли митець знаходить щось і на цьому зупиняється, він умертвляє творчість. Але минає багато різних творів — і він змінюється. Ця зміна завжди стосується його індивідуальності. Вона вдосконалюється.
Що таке досконалість? Це робити щось дуже довго, робити щось дуже класно, робити щось, завжди розвиваючись. Але це не про мистецтво, гадаю. Бо не знаю, чи потрібне цій музиці взагалі щось. Насправді цій музиці, можливо, навіть слухач не потрібен. Можливо, їй ніхто не потрібен. Вона просто живе своїм життям. А тоді виникає питання: нах*я цю музику грати комусь? Може, її нікому не потрібно грати? Може, вона не потрібна, ця вся музика? Але ні! Бо коли чую її, мені стає легше. Стає легше, коли я її не розвиваю, а просто коментую.
(…)
Мені нецікаво, щоб це виконували піаністи. Це не про це. Навіть хотів би, щоб це грали прості люди. Для мене буде більше кайфу, якщо це гратимуть прості люди на сцені і коментуватимуть свої думки. Хай це вийде за межі будь-якої академічної музики.
Думати про музику, мабуть, краще, ніж її писати. Бо все, що можна записати нотами й уявити звуками, умертвляє музику. Творчість втрачає свободу, про яку можна говорити без упину. Коли ставиш дві тактові риски наприкінці твору, він автоматично помирає. Це — своєрідний надгробок з написом «Вічна Пам’ять».
(…)
Усвідомлюю, що я — машина, що працює. Чи це відбувається з моєї волі? Так. Але хочу поміняти ракурс. Розвертаюсь, щоб послухати баси. Сам керую, як слухач. Як це перетворити на мистецтво? Усвідомити, переосмислити. Такі процеси теж потребують фіксації. Десь читав у Шнітке, що він теж вигадав собі в голові ідеальний твір, а потім почав фіксувати — виходить геть не те, що він придумав. А в мене не те, що інше — виходить повне г**но. Тому наразі думаю про фіксацію. Як зробити її такою, яка б не руйнувала?
Коли сідаю писати музику, це найнудніше з усього, що може бути. Нецікаво, розумієш? Знаю, що напишу. Я це все вже грав. Але дві ноти… Таке враження, що можна з однієї зробити співноти. Або взагалі з тиші. Чи можна зробити музику з тиші? Ну, так, Джон Кейдж зробив як перформанс музику тиші.
Фото: Валерія Ландар
(…)
Опера, яку буду робити, базується на трьох речах. На голосі, на тілі й на тому, що нас всіх об’єднує, — землі. Вона охоплює все.
Що таке голос? Можемо аналізувати скрипку Страдіварі або там Аматі. Можемо робити ось так: цьому дереву 300 років. Потім технології виробництва ще 20 років робили цю скрипку унікальною. Сушили. Потім — особливий лак. Потім якийсь неймовірний клей. Сосна, око дракона. Суміш. Потім струни, ефа, дека, гриф, кілки. Усе це в комплексі, цей інструмент, — це просто меблі у порівнянні з людським організмом, з голосом. У голосі є стільки інформації — жодна скрипка тобі не віддасть стільки чакр тембру. У голосі надскладна система. Не можемо почути мертву людину — вона має жити. А скрипку можемо ж узяти в будь-якому стані. Так, вона щось втратить, але гратиме до тих пір, поки зможе. А от людині треба купу всього — тоді вона заспіває. Розумієш, як усе складно? Що вона заспіває? Дослідження процесу, пов’язаного з людським голосом, найцікавіше. Бо це найіндивідуальніше, що є в людині.
Якщо збагнути тіло як інструмент, можеш з ним робити все, що хочеш. А воно дає свою пластику. Тільки свою, не можеш зробити її іншою. Голе тіло завжди індивідуальне. Воно відрізняється від усіх інших голих тіл. І коли врешті усвідомлюєш його як інструмент і починаєш з ним працювати, то мимоволі будуєш ландшафт сцени, перетворюєш цей інструмент на сценографію.
А якщо починаєш препарувати тіло смичком і грати на волоссі, на руках, на згинах і кістках… На всьому можна. Хочу грати смичками на тілах! Хочу такий оркестр. Одягнути тіла в каркаси, інтегрувати їх у якусь масу — це буде така музика! Сценографія, опера, все… Голос і тіло. І смичок. Шкода, його немає, щоб я тут зараз пограв.
Фото: Валерія Ландар
(…)
Здається, знайшов у собі дзен. Тому що можу зараз реально зробити з цього твору на дві ноти мільйон усього. Навіть думав поставити три піаніно. Такий перформанс. Людей — зал-п’ятитисячник. На одному стоїть диригент симфонічного оркестру, на іншому — диригент хору, і ще якийсь — на іншому. Три диригенти. Я граю і коментую. Коли зіграють партитуру, хочу її знищити. Хор заспівав, викинули, порвали, знищили. Митець може знищити себе, але не твір. Можу народити [твір] і знищити задля народження нової його якості. Мені треба це зробити. Дуже хочу.
Все це — моя опера. Перша й остання. Це маленькі частинки великої опери. Минуле і майбутнє — це і є одна велика опера.
Всі перформанси йдуть за номерами. Гіперсцена з усім гіперпроцесом. Порто Франко — це була опера. Взагалі все, що робив в житті, — це опера. Просто вона мала складний механізм. Але це круто. Такого не робив навіть Ваґнер. Узагалі ніхто. Це головне усвідомлення. Все, що буде, це одна велика опера. Зі складним процесом. Остання. Перша й остання. Ну ок, нехай буде єдина. Просто настільки складна, що до неї належать симфонії, фестивалі, опери, життя. Хай це буде 150 опер в одній опері. Або 50 симфоній в одній опері. Але все це завжди буде в одній опері. Коли вона закінчиться, буде поставлений надгробок — це й буде фінал.
Це крутіше навіть за Мортона Фельдмана. Ти визначаєш час. Безкінечний час. Доведіть мені, що все, що роблю, це не опера. Вона — це життя. Дивись, звук є. Мізансцена є. Актори. Природне все.
***
Звуки кавомолки й кавоварки, решта інтершумів поглинули у собі цього невгамовного… Повірте, він почав диригувати й режисувати мізансцену в кав’ярні!
Головне фото: Валерія Ландар
