Франківський художник, куратор та один з кураторів post impreza Анатолій Звіжинський розповідає про виставку подружжя художників Марії Карпʼюк та Осипа Сорохтея, а також міркує, чому особистість і творча спадщина Сорохтея не отримує у Франківську стільки уваги, скільки вона заслуговує.
Виставку, що зараз триває у «Ваґабундо», сформували ще минулого року. Вона присвячена 120-тій річниці від дня народження Марії Карп’юк (1901-1978) — дружини Осипа Сорохтея (1890-1941), учениці школи Олекси Новаківського. До Івано-Франківська цю колекцію творів подружжя показали у Львові та Снятині.
Експозиція складається з блоку робіт Марії Карп’юк, біографічної довідки про неї від Іванни Стефʼюк, робіт Осипа Сорохтея з родинними мотивами, а також його замальовками природи та краєвидів міста.
На виставці представлена лише невелика частина спадщини подружжя: 52 твори живопису та графіки Осипа Сорохтея (з 1069, згідно з каталогом 2008 року) та 14 — Марії Карп’юк. Усі роботи — з приватних колекцій нащадків художників.
Праці переважно демонструють період спільного життя, сімейні замальовки, побутові сцени, етюди з натури в Снятині та Станіславові, а також портрети оточення. Наприклад, Марка Черемшини, чоловіка рідної сестри Марії.
Деякі роботи, колись приписувані Осипу Сорохтею, на цій виставці атрибутовані як твори Марії Карп’юк: наприклад, графічний лист «Моя кімната» (1929 року, папір, перо, туш, каталог О.Сорохтея 375/1) на виставці фігурує як «Моя кімната в Парижі» Марії Карп’юк (підпис на роботі: «Кімната моя на rue de Moulin, 24.V.1929»). Вона пов’язана з часами перебування Марії в Парижі на стипендії від Андрея Шептицького, де художниця зробила декілька копій в Луврі.
На мою думку, «Коло ялинки» (1936, п.о., 50х32, каталог О.Сорохтея 7/1) стилістично також є радше працею Марії.
Ще одна цікава робота, яка експонована в Україні вперше, — це портрет Сорохтея з гітарою студентських років. Віднайдений оригінал зберігається в родині художника (Ян Гринковський, «Колега Сорохтей» факсиміле з акварелі, 1913).
***
Історія Станіславова/Франківська не так багата на виразні явища високої візуальної культури європейського штибу у ХХ столітті. Але принаймні три події, що відбулися в місті, дозволяють зараховувати його до самобутніх центрів: роки проживання у Станіславові Осипом Сорохтеєм (1920-1941) та створення полотна «Зняття з хреста» у 1935 році; життя і творчість Опанаса Заливахи (1925-2007) та проведення у місті масштабної міжнародної бієнале «Імпреза» (1989-1997).
Об’єднує ці три події, крім їхньої значущості, швидке забуття й відсутність видимих маркерів, які б дозволяли конструювати туристичну міфологію привабливості міста.
Осип Сорохтей — художник, творчість якого найбільше відповідала духу часу з усіх митців ХХ століття — майже не відомий на своїй батьківщині. Містечковий істеблішмент мовби й дотепер не терпить критики. Експресіоністичні рисунки, шаржі, живопис влучно зафіксували genius loci галицької провінції, де, не зважаючи на стрімкі політично-суспільні зміни, побут обивателя протікав у монотонній одноманітності нудної дійсності.
Вулиця імені Сорохтея чи пам’ятник Заливасі на Стометрівці є радше пародією, аніж вшануванням їхньої значущості.
Ім’я Осипа Сорохтея, наприклад, міг би носити навчальний мистецький заклад — як нагадування про його педагогічну практику. Або на його честь можна було б назвати найпрестижнішу міську мистецьку нагороду.
Натомість роботи Сорохтея, Заливахи або учасників «Імпрез» майже не доступні до споглядання. Практична стертість маркерів, що могли б означувати привабливість історії міського простору як для мешканців, так і для гостей міста, свідчить про відсутність культурної стратегії у влади міста та неповагу до історії його жителів.
Ця виставка є способом вкотре нагадати — державі та місту — про те, що до власної спадщини треба ставитися уважніше й відповідальніше. Тоді й країна буде міцнішою, а її історія — менш драматичною.
Фото: Тарас Теліщак
