Двадцять років тому критикиня Марго Джефферсон зауважила: «Причина, чому вам потрібне мистецтво під час війни, полягає в тому, що історія не може існувати без дисциплінування уяви». За допомогою мистецтва намагаємося віднайти подібності між минулим і майбутнім, близьким і далеким, абстрактним і конкретним, щоб поставити під сумнів реальність дійсності.
Двоє франківських митців, Анатолій Звіжинський та Ростислав Котерлін, у цій розмові міркують про мистецтво під час війни, обговорюють останню виставку Ростислава у Луцьку та вирішують: чи є людина нерозумною, чи, скоріше, неуважною?
Анатолій Звіжинський: Який сенс зараз робити виставки в Україні?
Ростислав Котерлін: Робити виставки сенс є завжди. Якщо для цього є умови. Звісно, що якщо ви близько до лінії фронту, то не до вже того. Але якщо ми живемо в тилу, то чому ні? Навіть виставка в Німеччині, де назбирали з продажів грошей на благодійну допомогу, також корисна справа у наш час.
Я понад рік готував кілька виставок, одну з яких у травні мали показати у львівській Національній галереї імені Бориса Возницького, а вже потім переформатувати для презентації в Луцьку, пізніше в Києві. Війна радикально все змінила.
«Світ коли мене не було, і світ коли мене вже не буде» — це назва однієї з картин. Погляд на світ з поля антиутопії, постапокаліпсис, постгуманізм. Хоча власне тему війни я опрацьовую з 2007 року і до сьогодні серією «МАРС». Це і про Бога війни, і про колонізацію «червоної планети». Раніше ці картини, можливо, виглядали дивними, але тепер все стало на свої місця. Хтось з відомих інтелектуалів нещодавно зауважив, що чим гірші справи стають на Землі, тим активніше людство намагається освоювати Космос.
Марс. Ростислав Котерлін
А.З.: Війни, хвороби, голод супроводжують людство протягом всієї історії, незалежно від рівня цивілізаційного розвитку. Це вічне.
Р.К.: Так, але Європа довго жила без війни такого масштабу, як зараз у нас. І це тільки початок, а закінчення не знає ніхто. Хоча я впевнений, і бачу нашу перемогу. Але зараз гинуть тисячі людей, є мільйони біженців. До цього йшло давно, мене це не здивувало. Давно малюю про це.
У Луцьку виставка зайшла глядачам, мабуть, тому що краще бачити таке мистецтво, ніж теперішні новини (хочу зауважити хорошу атмосферу в Луцьку, зацікавленість молоді, активність Музею сучасного мистецтва Корсаків, а отже позитивну перспективу культурної атмосфери. Але потрібно перемогти).
Виставка складається з живопису, скульптури та об’єктів. Експозицію я робив самостійно. Смисловим центром стала скульптура «Склянка води» — своєрідний прикордонний стовп з бетону з вмурованою в нього гнутою металевою трубою, перевернутою догори дриґом. В трубу вміщається рівно 200 грамів води. Склянка. Своєрідна метафора боротьби за кордони і за ресурси. Готував цю роботу до великої виставки про «транзитну сучасність», адже ми зараз в зоні транзиту, переходу в щось інше. В невідоме.
Склянка води
Зброя масового знищення, екологічні катастрофи. Глобальний вияв егоїзму, люди самостверджуються хто як може, не зважаючи на оточення. Але що при цьому може художник?
А.З.:
Філософствувати. Або демонструвати абсурдність життя і все на що здатен homo sapiens – їсти, срати, розмножуватися і помирати.
Р.К.: Для багатьох так і є, але дехто прагне більшого. Зараз для нас найголовніше — перемогти.
А.З.: А що буде перемогою? Звільнення території, розвал імперії?
Р.К.: І те, і те, а ще можливість стати суб’єктом, отримати власний голос. Українського мистецтва не було на світовій арені, його там немає. Воно завжди в тіні Росії, або як екзотичний придаток. Нарешті з’являється шанс.
А.З.: Таке враження, що держава не хоче або не вміє лобіювати свою культуру в світі. Відомими ставали ті, хто покинув Україну і робив кар’єру деінде, як то Олександр Архипенко чи Борис Михайлов. Тут народжується безліч талантів, але повноцінно себе проявити неможливо. Ось зараз, що робить «прачечна» для промоції, пропаганди та маркетингу мистецтва в Європі, світі? Керівники державних закладів культури дотепер не мають чітких інструкцій як діяти, що робити у тій чи іншій воєнній ситуації.
Р.К.: Ці наслідки совка якраз треба радикально викорінювати. В Луцьку директорка державного музею на те й жалілася, що не отримала жодних директив, як діяти з фондами, з експонатами в час військових дій. На власний розсуд? Мінкульт, як «центральна прачечна», взагалі не виконує своїх функцій. Вікно можливостей, що з’явилося, тепер дозволяє докорінно поміняти систему, разом з ліквідацією пережитків совка — цими званнями «заслужених і народних». Зараз дуже важливий час для змін законодавства у сфері культури до здорового глузду, щоб функціонування закладів стало дієвими, ефективним, без опіки держави за принизливим «залишковим принципом». Без імітацій. Можливо, вони так довго тягнуть, бо ще не всі актори «95 кварталу» отримали звання «народних чи заслужених діячів». Сподіваюсь, хоча б процеси децентралізації, що розпочалися, матимуть позитивні наслідки для митців.
А.З.: Багато що залежить від місця, куди ці кошти спрямовуватимуться на місцях. У Франківську побільшало грошей «у міста», але раціональність їх використання під питанням. Громадський транспорт це добре, а от кількість заступників у голови міста дивує. Щодо культури, куди йдуть гроші — на народні доми, на методистів, тріо бандуристок і музичні фестини? Пережитки попередньої країни, котрі ніхто не наважується чіпати. Чи сюди потрібен іноземний менеджмент, щоб відбулися зміни?
Р.К.: Зміни в законодавстві, зацікавленість бізнесу підтримувати культуру, меценатство, спонсорство тощо.
А.З.: Війна — як результат ставлення до культури?
Р.К.: Звичайно. Маргіналізація: одягнути вишиванку і балакати про патріотизм, а тим часом дерибанити бюджет, ходити на російських театральних гастролерів, або, як наша «верховна еліта», замовляти концерти російської естради. Як писав ще незадовго до війни один діючий міністр у фейсбуці: «дорогая, спасибо за Мумий Тролль»… Чи дивні висловлювання закомплексованого галериста, що «все украинское – это село». Комплексу меншовартості так одразу не позбудешся. Може, хоч тепер прозріють.
І знову про викрадення Європи. Ростислав Котерлін
А.З.: На відміну від рашки, Україна не фінансує просування українського культурного продукту у світ. Український інститут, УКФ та інші працюють якось у пів сили.
Р.К.: Якщо подивитися на статистику, то здобутки є, але на живо цього не відчувається. Україна невідома світові. Навіть на бієнале у Венеції головна увага з боку чиновників і телебачення була не до інсталяції Макова, а до проєкту від ПінчукАртЦентру. Це показово. Але не хочу займатися критикою того що, не моє. До наших голосів не прислухаються. Не беруть до відома. Поки що більшість влаштовує те, що є.
А.З.: У своїх роботах ти займаєшся критикою того, що людина не є розумною.
Р.К.: Це інше. Це універсальні штуки.
Людина, радше, є неуважною.
Журналістка в Луцьку готуючи зі мною інтерв’ю, перечитала перед тим мій текст 2013 року про гівно. Там йдеться про те, якщо форма стає формальністю, тоді зміст перетворюється в лайно. Це основний постулат. Для мене головне, щоб зміст і форма зливалися, щоб не було цього гівна, щоб форма не була формальністю. Без несвідомого використання форми, і чергового продукування формальностей. Якщо нема форми — розсиплеться вся конструкція. Уважні побачать.
Марс. Ростислав Котерлін
Головне зображення: Вигнання з Марсу. Ростислав Котерлін
