Петро Буяк – художник, музикант, мандрівник, фотограф, який хоч і заперечує більшість з цих означень, та все ж залишає власні глибокі сліди на стежках Івано-Франківська кожним своїм захопленням.
Народився у 1981 році у Франківську та з того часу не покидав місто, за винятком кількох грандіозних подорожей чи то на мотоциклі, чи на ровері, чи автостопом, які сам собі придумує та успішно здійснює. А поміж мандрами Петро малює, вигадує історії, ремонтує мотоцикли, п’є пиво чи щось міцніше – словом, живе на повну.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Петра мобілізували в армію. На фронті він отримав поранення під артилерійським обстрілом і зараз повернувся додому на реабілітацію. Петро не хоче говорити про війну, але про себе розповідає з легкістю, іронією та вмінням до вигадок, яке нікуди не зникає.
Я не вважаю себе художником. Для мене художник — це людина, яка досконало володіє технікою і може професійно передати задумане. Я ж такий собі самозванець: називаю себе «образотворцем».
Я творю образи, а які вони вже виходять, для мене не так важливо. Проте вони мусять супроводжуватись великою історією: хто ці персонажі, як вони жили, що робили?
Так, свої картини я наповнюю історіями, які сам вигадую. Але не люблю означення «байкар» чи «казкар». Бо насправді мені важко захопити публіку у живій розмові, легше написати історію, в якій зможу докладно та правдиво переповісти все задумане. Потім людина собі читає і вже без моєї присутності аналізує, пропускає крізь себе мою оповідь, споглядаючи картину.
Розкажи, коли та чому ти почав малювати. Звідки береш натхнення до створення своїх образів? Хтось тобі допомагає?
Я не знаю, чому почав малювати. З’явилася така думка — висловлюватись через малюнки, і все. Це сталось не так давно, у 2015 році. Спочатку малював картинки «для себе», але після знайомства із Тарасом Кебом, який допоміг організувати першу виставку, захопився малюванням ще більше.
Звідки прийшли ідеї малювати саме на гуцульські теми, не можу сказати, бо так я видам своїх родичів «жидомасонів». Насправді родичі «жидомасони» й навчили мене, як вдало просувати та розкручувати будь-яку хуйню. Мій дорогий дядько «жидомасон» найбільше допомагає: по-масонськи приховано фінансує всі мої проєкти.
Одне можу сказати точно: я не маю родичів серед гуцулів, в мене нуль їхньої крові в жилах.
Робота з циклу Велика карпатська книжка
Родичі «жидомасони» – це серйозне озброєння, та й на гуцула ти не дуже схожий. А як щодо витоків Петра Буяка в художній тусовці Франківська – коли і як почався Петро-образотворець?
З молодих років мене дуже перло фотографувати. Любив дивитись всяке «дурне» кіно, типу артхауса, слухав нестандартну музику. Це все вкупі вплинуло на мене і я захопився фотографією. Фоткав все навколо. Як тепер кажуть, сканував місто. Особливо після пиятик та гулянь з друзями: приходилось ригати по всяких закутках міста, а там зразу око вловлювало сюжети на плівку ФЕДу. У 2006 році мав навіть спільну з колєґами фотовиставку «Таке життя».
Завдяки частим тусовкам і знайомствам з творчими людьми Петро опинився в молодіжній мистецькій формації «Форумс» – громадській організації, яку в 2006 році створили художники Микола Джичка, Ігор Васюта та Михайло Дейнега. «Форумс» об’єднав навколо себе творчих людей Івано-Франківська, серед яких Євген Самборський, Сергій Міщенко, Віталій Чупак, Віталій (Буржуй) Коваленко, Роман Бончук, Сергій Григорян, Мар’яна Глинська, Юрій Бакай та ін.
Ти приєднався до «Форумсу». Що тоді робив? Продовжував фотографувати чи щось інше?
Навколо «Форумсу» крутилось різне, організація постійно обростала новими людьми, які приходили навчитись малювати чи фотографувати. В малюванні тоді я взагалі нічого не шарив, а фоткати трохи набридло, тому захопився музикою.
У 2008 році ми створили гурт «Франшиза», в якому залучені були буквально всі – людей десь 20-30. На зламаному баянчику я пілікав якихось дві ноти і був солістом гурту. Музику для групи писали всі учасники. Це був щирий абсурдний шизофренічний франківський панк. Тоді все неслось легко, нас об’єднували спільні інтереси: алкоголь, мистецтво, фестивалі та дівки.
У 2008 році панк-гурт «Франшиза» пройшов відбірковий етап на фестиваль «Червону Руту». А один з їхніх гучних виступів відбувся на спільній виставці-акції «Вітання зі Станіслава», організованій у «Химері» у 2009 році.
Окрім сюрреалістично-шизофренічного виступу «Франшизи», глядачі споглядали фотоколажі Євгена Самборського на стінах, а також колективно поїдали зліплену на столі з салату олів’є фігуру гуцула.
Коли «Франшиза» припинила своє існування, ти захопився мотокультурою і на декілька років випав з мистецької тусовки. Влітку 2013 року була одна з найбільших твоїх мандрівок: чотири місяці експедиції на мотоциклі Дніпро-11 з коляскою, 20 000 кілометрів через Україну, Казахстан, Монголію, Росію з метою розповісти про українську культуру жителям Азії. Чи були поїздки після цих? І яка філософія твоїх мандрівок?
Мандри – це цікава штука. Я подорожував на велосипеді, мотоциклі, автостопом. Мені в кайф подорожувати самому, я так більше насолоджуюсь. Коли з компанією, то вже не мандри, то як на пиво разом в бар сходити. А якщо хочеш кайфанути від подорожі, треба самому, або максимум удвох їхати.
Я ніколи не мандрую заради того, щоб подивитись архітектуру чи музеї, наприклад. Мені цікаво зайти в бар, випити з місцевими людьми, з’їсти їхню місцеву страву, поговорити.
Знаковою для мене була подорож у Європу (Швеція, Німеччина, Франція, Італія, Чехія та інші країни) автостопом – «бомжотур», на який скидали гроші всі охочі. Тоді вдалось зібрати небагато, бо я відкрито писав, що буду їх пропивати та проїдати. Крім цього, був у мене й «алкотур»: їздив по всіх найбільш кончених генделиках Закарпаття, де випивав 50 грамів, закушував бутербродом і говорив з різними алкашами, а за тим їхав далі. Так пропивав задоначені кошти.
У 2019 році їздив у велотур – понад 500 кілометрів за пару днів на дамському ровері без передач. Я, ровер і рюкзак з наметом. Починав у Франківську, потім – Коломия, Чернівці, Тернопіль і назад у Франківськ. Це була кайфова подорож, бо всюди здибав старих друзів, з якими напивався по генделиках, або ж брав собі пиво до намету, напивався собі сам на природі, ото було життє! Подивився в кишеню, чи на завтра є гроші на пиво, є – кайф!
Зараз нічого не загадую щодо мандрів. Два роки тому планував дві грандіозні подорожі, але ковід та карантин все обламали. Я зрозумів, що світ відрубує: немає сенсу щось точно і надійно планувати. Як є можливість, треба брати й робити, а не чекати наступного місяця чи року.
Повернемось до твоєї образотворчості. У 2015 році ти з’явився як художник. Через п’ять років у тебе була виставка картин у віконних рамах закинутої молочної крамниці, проєкт «Пригоди пана Потоцького у Станиславові», галерея ГАК («Галерея Ахуєнної Картини»). Згодом народилися спільні проєкти з Мохом Перкалабою: науково-дослідницький проєкт-експедиція «Глибока Гуцулія», «Вся правда про Ісуса і 12 апостолів», «Вся правда про Rock-n-Roll», «Вся правда про Кримінальну Галичину». У 2020 році ти представив серію відреставрованих робіт «Десять бід і надмогильні трави» та серії про могутніх гуцулів «Великі вівчарі». Розкажи детальніше про ГАК, роботу з Мохом та чи працюєш над чимось зараз?
Під час чергової пиятики пальнула думка: один раз на тиждень проводити якісь «алкоголічні зустрічі» в моїй майстерні (тоді вона була в центрі міста) під приводом відкриття виставки. Мій колєґа, галерист Остап Бринський раптом вигукнув: «ГАК!». Я питаю: «Шо за гак?» А він рже і каже: «Галерея Ахуєнної Картини!» Так і народився ГАК.
«Галерея Ахуєнної Картини», створена з Остапом Бринським і Кирилом Кіріловим, діяла близько двох років. Вона виникла як альтернативний майданчик у мистецькому середовищі Франківська для молодих і незакомплексованих митців. На ГАКу висіли роботи Кирила Кірілова, Дідіки, Христини Пищ, Bob SP, Сергія Григоряна та інших. Згодом галереєю зацікавились художники з інших регіонів України, серед них Тарас Кеб, Андрій Хіра, Іван Семесюк, Станіслав Силантьєв, Олекса Манн та інші.
Коли мою майстерню довелося звільнити, ГАК переїхав в бар «Бардак», і вже всі подальші виставки відбувалися там щоп’ятниці. Потім був ГАК-тур (Львів-Київ-Ужгород). Своє післяслово галерея промовила у «Ваґабундо»: сам ГАК, як символ ахуєнної картини, залишився жити у підземних архівах міста.
Ми самі запрошували художників виставлятись на ГАКу. Шукали щось наївне, авангардне. Але було й таке, що просились деякі художники ледь не з пейзажами, то галерея їм відмовляла, а вони ще й ображались. Взагалі, існували правила, яких галерея свято дотримувалась, і які суттєво спрощували життя нам трьом, галеристам:
- ГАК залишає за собою право виставляти одну і не більше робіт автора. Винятком може бути диптих, триптих, серія робіт, з якої неможливо виключити жодної за страхом втрати сенс показу серії.
- ГАК залишає за собою право запитувати в живих тільки три запитання, а у мертвих авторів — понад три.
- ГАК залишає за собою право проводити виставки частіше, ніж раз на тиждень, або рідше, ніж раз на тиждень.
- ГАК залишає за собою право використання як в усному, так і письмовому вигляді нецензурної лексики.
- ГАК залишає за собою право відмовляти будь-кому у виставці й будь-кого запрошувати до виставки.
ГАК і роботи Марічки Островської
Кожне відкриття виставки на ГАКу супроводжувалось інтригою – картину, яка висіла на гаку від будівельного крана, накривали велюровою тканиною і ніхто до відкриття не знав, що під нею. А галеристи починали бесіду з автором картини?
Так, ми робили ГАК-інтерв’ю з художником. Воно складалось з трьох запитань, бо ж абревіатура ГАК – три літери, значить, три запитання. Але таке правило було лише до живих авторів. Запитань до мертвих художників, які теж успішно висіли на ГАКу, можна було поставити більше, ніж три. До мертвих завжди більше запитань. У книзі Ростислава Шпука «Модельний ряд. Хроніки» зафіксоване одне з таких інтерв’ю з померлим Парфьоном. Щоб поговорити з ним, ми тоді влаштували цілий спіритичний сеанс.
Що стосується серії робіт з Мохом, то це була колаборація. Ми сиділи, говорили, вивчали глибинно теми і переносили це все в люди. Але всі ці проєкти для мене вже в минулому, та й тих робіт у мене зовсім не залишилось. Бо я ніколи не відмовлявся, щоб мої твори хтось міняв на гроші і не відмовлявся десь комусь дарувати їх.
Зараз я не хочу нічого говорити про майбутні плани у своїй образотворчості, бо немає сенсу щось казати, а потім не зробити. Світ ще не готовий до моїх ідей. Коли буде готовий, тоді й побачить їхню реалізацію.
Фото: Ростислав Шпук
Добре, Петре, не будемо про минуле. Але хочу ще згадати, що у 2020 році тебе внесли до Каталогу наївного мистецтва України в рамках онлайнфестивалю наївного мистецтва «Наїв».
Бачиш, як я зумів їх наїбати! Мені подобається наїв як напрям мистецтва. Але чи мої роботи до нього належать, не мені вирішувати. Як я вже казав, мої родичі «жидомасони» мене туди просунули.
Скажи наостанок, що ти сам думаєш про себе, а заодно про Франківськ, в якому живеш і двіжуєш?
Я — алкаш-самозванець, образотворець, який приходить на виставки і зразу коситься на фуршет, пофіг, що там на стінах висить.
Бо всі ці виставки — це ж насправді балаканина з однодумцями, коли можна добре випити й щось закусити. Кажу це відкрито, бо хто з мистецької тусовки боїться визнавати себе таким, просто бреше.
Народився у Франківську і все життя тут живу. Побував у багатьох містах і селах, але Франик — моє рідне місто, де є моя хата, земля, моє коріння. Тут я відчуваю себе вдома. Крім цього, це найкомфортніше місто для життя, що вже багато хто прошарив. Тут під боком гори, багато води, Вовчинці, ліси, і навіть автобазар. Та найголовніше те, що тут десятиліттями тривають тусовки та двіжі. Молодші покоління замінюють старші, які теж, як не дивно, нікуди не зникають. І хоч останні два роки мене не пре ні малювання, ні музика, бо не бачу сенсу розтягувати речі, якщо перестав від них кайфувати, але залишаюсь у місцевій тусовці двіжувати й надалі.
Головне фото: Ростислав Шпук
