Арткритикиня та мистецтвознавиця Юлія Манукян розповідає про досвід п’яти митців, які в листопаді 2022 року ділилися своїми спостереженнями перебування у звуковому ландшафті п’яти українських міст — від Дніпра до Ужгорода. 

Одного дня в листопаді я пустилася у саундподорож «Звукові ландшафти. Слухання», створену в рамках лабораторії «Земля повернення, земля турботи».

Звукова трансляція наживо, що триває 12 годин, стала результатом співпраці митців з України та Великої Британії й була зміксована в Лондоні. Стрім — це частина лабораторії, що ініціював Музей сучасного мистецтва Одеси разом з громадською організацією «Слушні речі» та платформою культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Партнерами проєкту стали мистецький колектив Soundcamp і Acoustic Commons, які розробили методології роботи з живим звуком в реальному часі. Зазвичай вони розміщують свої стрімбокси — портативні пристрої, що працюють як відкриті мікрофони, транслюючи звуки на онлайн-мапу — в місцях екологічного й культурного значення. Тому ними нерідко користуються екоактивісти на екологічних форумах, протестах, або ті, хто переймається культурною спадщиною.

Співкураторка проєкту та очільниця «Слушних речей» Наталка Ревко розповідає, що запропонувала цей проєкт Музею сучасного мистецтва Одеси ще до повномасштабного вторгнення:

«Моя ідея ґрунтувалася на створенні звукової лабораторії, що фокусується на екологічних проблемах Чорного моря. Планували встановити довгострокові стрімбокси на Кінбурнській косі й в одному з портів Одеської області: наразі це ті ландшафти, які ми втрачаємо.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну стало необхідно переформатувати концепцію. Вочевидь ми прагнули реагувати на те, що відбувається тут і зараз, розширювати географію і проблематику. Я запросила кураторок платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Оксану Довгополову і Катерину Семенюк, аби разом розробити нове бачення проєкту. Так виокремився фокус на осмисленні досвідів війни та втратах довкілля через війну. 

Змінилася концепція й підхід до роботи зі звуком. Обговорюючи з британськими партнерами Soundcamp та Acoustic Commons розташування стрімбоксів, ми орієнтувалися на два моменти. Перший — не обирати заздалегідь локацію, а надати проєктам рухомості, позначивши багато місць на мапі України. Другий — задокументувати різні досвіди. Коли ми пропонували музикантам та музиканткам взяти участь, то намагалися забезпечити якнайширшу географію, наскільки це можливо з погляду доступу. Деякі митці та мисткині, з якими працюємо, наразі мають досвід переміщення. Наприклад, Максим Іванов з Кривого Рогу живе в Дніпрі, Ксенія Янус з Донецька зараз — на заході України, Ксенія Щербакова, яка жила останні роки в Одесі, — у Львові. Іван Скорина залишається в Києві, як і Віктор Констянтинов — в Одесі. 

Ми провели тижневий воркшоп з британськими партнерами й співкураторами у вересні, і це — важлива частина проєкту. Вчилися працювати з інструментами трансляції звуків наживо: партнери надіслали компоненти, а учасники та учасниці самі збирали стрімбокси, щоби зрозуміти, з чого складається ця чорна коробка, як вона стає медіа для комунікації з середовищем. Було зроблено 5 стрімів — як основу для подальших публікацій. Їх теж варто послухати (в архіві) — це дуже цінні історії, з яких, власне, і створюється враження про звукову текстуру теперішнього часу».

Sound is the message

Дозволю собі звузити відому «максиму» Маклюена «the medium is the message» (середовище є повідомленням) до нашої теми. Вона виникла не вчора. Є саундлабораторії й окремі дослідники, які працюють зі звуковими ландшафтами під час воєнних конфліктів. Подібні дослідження дають цікавий порівняльний матеріал, який сприяє кращому розумінню конкретного історичного періоду.

Автори статті «Sound Matters: How Sonic Formations Shape the Nuclear Deterrence and Non-Proliferation Regimes» вважають, що «розвиваючи концептуалізацію звуку як соціального явища та відстежуючи його зв’язки з відносинами влади, можна визначити типи звукових «даних», які становлять і впливають на наші соціальні та політичні світи. Як звукові утворення інструменталізуються, сприяючи динаміці насильства, домінування, опору та дипломатії».

І додають, що звуки були основою багатьох історій про досвід війни: «Вони також були джерелом фізичних і психологічних шрамів, які солдати принесли додому з собою, а також — уваги до звуку та шуму в післявоєнних суспільствах».

Іншим прикладом такого трансдисциплінарного дослідження є збірка «Sounds of War and Peace Soundscapes of European Cities in 1945», Renata Tańczuk / Sławomir Wieczorek (eds.).

Це —  комплексне дослідження міських звукових ландшафтів у 1945 році, яке охопило такі напрямки: 

• звуки повітряних нальотів і бомбардувань; 
• тиша і шум у звуковому середовищі руїн і порожніх просторів; 
• «уважне слухання» в містах, повних небезпеки; 
• звук і травма; 
• музична творчість; 
• звуковий аспект святкування дня перемоги; 
• деурбанізація та рустикалізація звукового ландшафту зруйнованих міст: вони стають тихішими й більш порожніми, ніби поступово повертаючись до минулого, не такого багатолюдного чи галасливого; 
• здорове середовище повоєнної відбудови; 
• звукові ознаки повернення до нормального стану; 
• постійні й мінливі звуки пропаганди: від нацистської до комуністичної; 
• звукові технології (радіо, трансляційний центр, вуличні гучномовці);
• трансформації національних акустичних спільнот; 
• адаптація незнайомих міських просторів завдяки звукам; 
• способи репрезентації звукових ландшафтів 1945 року в літературі, автобіографіях, художніх і документальних фільмах, виставках і музичних композиціях.

Photograph of the Altstadt. 1945. Фото: Richard Peter

Додали розуміння й роздуми Джой Дамузі — професорки історії в Школі історичних і філософських досліджень Університету Мельбурна, авторки дослідницького проєкту «Hells Sounds», що фокусується на переконцептуалізації історії двох світових воєн через звукові ландшафти та створений шляхом насильства над почуттями. Зокрема, дослідницю цікавлять звуки поля битви та тилу, що сформували досвід і пам’ять цивільних і комбатантів про ці події. Дамузі намагається об’єднати військову історію з історією культури, щоб розглянути ширший спектр досвіду воєнного часу та охопити різні досвіди війни та її спадок. Професорка вважає, що дослідження в цій галузі — життєво важливі, особливо в контексті того, як ці моменти надзвичайного насильства впливають на тіло та почуття: 

«Звук глибоко вкоренився в нашій пам’яті; слуховий вплив — це те, що люди зберігають навіть у нашому сучасному цифровому світі, насиченому зображеннями. Нам потрібно поставити в серцевину історичних досліджень важливість вивчення слухового досвіду. Ми не можемо писати про себе, у сьогоденні чи минулому, не розглядаючи проблеми звуку та слухання».

У проєкті «Звукові ландшафти. Слухання» фокус направлений на «німоту» війни, і голос повсякденності тут — панівний. Але лише записів конкретних звуків недостатньо, щоб зрозуміти, як люди сприймають та оцінюють певні звукові ландшафти. Тому автори написали супровідні тексти з роз’ясненнями щодо походження звуків і власних відчуттів. 

Одна з болючих тем для всіх авторів — відчуття ізоляції, втрати комунікації з друзями, колегами, рідними. Слухаючи ці стріми, перебуваєш в певному звуковому оточенні, звуковому світі й начебто — поряд з автором, якимось чином долаючи фізичну відстань. Таке живе відчуття буття разом.

Для мене це — перший подібний досвід. Для наших митців, більшість з яких музиканти, — теж. Робота з сирим звуком є викликом. Не можеш його почистити, обробити, зробити певну драматургію через композицію. Ти його просто транслюєш. Але в результаті починаєш розуміти структури звуку. Те, що здається «факапом», переривання зв’язку, так званий «шум», на якому зазвичай не фокусуєшся, бурмотіння голосів, загалом «вайб» бекстейджу — є інформативним.

Так я опиняюся всередині проєкту, що складається з пʼяти кіл стрім-занурення: неквапно гребу, тону, виринаю чи медитативно гойдаюсь на хвилях чужої, «технологічно» упакованої, сповіді. 

12 неймовірних годин досвіду слухання

Я сиджу в готелі «Інтурист-Закарпаття» (Ужгород) на резиденції «Вибачте, номерів немає» і слухаю перший стрім — Осіння екскурсія музиканта з Одеси Віктора Константінова.

Це — зовсім інша Одеса. Війна «спустошила» її, позбавила туристичного галасу: «усюди панує тривожна тиша, а зазвичай дискомфортні шуми заторів, юрби та аудіосміття стали меланхолійним спогадом».

Для екскурсії Віктор обрав шляхи, які, на перший погляд, мало пов’язані з «попсовим» образом міста: козацький цвинтар Сотниківської січі на виїзді з міста (що датується серединою XVIII століття); проїзд до центру міста 20-м «очеретяним» трамваєм; підйом узвозом Маринеска; стіна з графіті на будівлі Одеського художнього музею (з якого він з друзями допомагав евакуювати роботи на початку війни); будинок на вулиці Пастера, 52, де минули його перші місяці війни та де в 1917-1918 роках жили діячі УНР Іван і Юрій Липа; «зірка» напівзабутого поета і письменника Бориса Нечерди на Алеї зірок біля Оперного театру.

Під час поїздки трамваєм

Коли він каже про слабкий зв’язок через обстріли — раптом і за моїм вікном волає сирена повітряної тривоги. «Раптом» — бо тут це рідкість. Цей збіг — накладання моєї реальності на реальність Одеси, що документується тут і зараз — такий символічний. Все зараз просякнуте символізмом: «апокаліптичні» часи, де ти вбачаєш знаки й інтерпретуєш їх незгірш за провидців минуло. 

Я тільки-но приїхала з Одеси й все це дуже близьке. 

І там, і у мене волає сирена «швидкої». Здається, всі її зараз ненавидять — за удар по нервах. Вона ріже вухо під час прогулянки Одесою. А це врешті решт — мирний звук, хоч і тривожний.

Стрім зненацька переривається, і тиша стискає серце: зник з ефіру, як помер. Хоча смерть вже не є чимось несподіваним. Навпаки, дивуєшся: а чому ти досі жива, коли вона збирає такі пишні врожаї.

Паралельно мій друг запитує мене:
— Ти як платиш за мобільний, щомісяця?
— Кидаю гроші десь на місяці три, щоб не думати про це. Колись купувала річний пакет. Та зараз щось рука не підіймається. Може, завтра не настане, нащо переплачувати.

Це — теж ознака часу. Ми постійно прикриваємося цим: чи доживемо до завтра, які там плани. В цю мить автор заходить на цвинтар: повіяло вічністю, комеморативною «красою» і тотальною владою Танатоса. Шум міського транспорту згасає, а хруст щебінки (чи чим там посипані доріжки) навпаки — стає гучнішим. І таким реальним, начебто і сама крокую поряд.

Козацький цвинтар в Одесі

Слухаючи урбаністичну какофонію, намагаюся скласти коментар до виставки «Музей руху опору» Нікіти Кадана, артефакти з якої знайдено на «Свинячці» — стихійному ринку в мікрорайоні Радванка (ромський район в Ужгороді — прим. авт.). До речі, мали на Радванці пригоду з Давидом Чичканом. Там тихо, галасливість ромів геть себе не проявляє. Так ламаються стереотипи. Всі спокійні, навіть сторожкі, бо війна нікого не оминула. І це — теж штришок до загальної звукової картини. Декілька ромів пішли на фронт і Давид намалював за фотографіями їхні портрети, а потім зробив постери й роздав їхнім родичам. 

Отже, виставка Кадана — про музеєфікацію не так предметного ряду, як «трансгресивного» досвіду ментального спротиву на тлі фізичного опору і як вони корелюють в умовах «блискавичної» зміни ситуації:

«У час війни змінюються тіла, інтонації, звички, тембр мислення. Кістки та органи можуть бути у лічені секунди перемішані зі склом та бетоном. Ситуація, що блискавично змінюється, ставить нові й нові пастки конформних рішень. Думка перевстановлює стосунки з ідеєю майбутнього. Тіло проживає досвіди безупинних вливань адреналіну… Музей — це «робити війну історією» у режимі реального часу. Можливість музею, що зберігає периферійні наративи. Периферійні життя. Але музей — це водночас і суд…»

Як все чітко вкладається в концепцію миттєвої музеєфікації навколишніх маніфестацій опору — через саундпроєкти зокрема. 

Віктор минає стіну з графіті на будівлі Одеського художнього музею. Тут можна потонути в спогадах. Найсвіжіше й найсильніше враження — виставка «До війни», відкрита після прильоту ракети в порт, від чого в музеї повилітали вікна. Зухвалість жесту — адміністративного і кураторського — мене вразила. Знов задумалась про профітичне в мистецтві, про нашу обсесію есхатологією в моменти великих турбуленцій. І це «я передчував/ла!», коли «підвішений» месіанський час Агамбена таки вибухнув в чергову «радикальну кризу».

Графіті на стіні Одеського художнього музею

Раптом чую, як Віктор розповідає своїй подрузі, художниці Сані Шахмурадовій, якусь вельми цікаву історію. Максимально фокусуюсь, та дарма: його ледь чутно, вхоплюю тільки окремі слова, начебто йшлося про якогось письменника. Це дратує, адже я заінтригована. Трохи пізніше прошу його все ж таки розкрити цю загадку.

«Під час війни відкрив для себе творчість Бориса Нечерди. Десь півтора-два роки тому, живучи в Києві, стало цікаво, ким представлена Одеса в українській літературі, бо російськомовних одеських авторів чимало, а україномовних — треба пошукати. Власне, тоді й набрів на Нечерду в якомусь переліку шістдесятників. Детальніше не глянув, бо інформації загалом не так, що було мало, але треба «рісьочити». Інтерес повернувся вже навесні 2022 року. Згадав про нього й вирішив почитати його вірші, виявилися непоганими. Зрозумів, що в нього ще багато прози є (на Вікіпедії, наприклад, написано, що в нього один роман, а насправді їх три; я згадував на екскурсії повість «Вересень, жовтень, листопад»).

Отже, назамовляв його книжок і досі читаю їх. Вразила висока якість поетичної й прозової мови, а також доля автора: україномовний поет-нонконформіст, що жив і писав у (переважно) російськомовній Одесі 1960-1990-х років, залишив цікавий і цілісний творчий спадок, та за життя майже не був визнаний. Зате посмертно здобув Шевченківську премію і «зірку» на алеї в Одесі, в якій він нині є практично забутим. Таким чином, ця «зірка» і стала одним із моїх особистих маркерів української ідентичності в місті».

Зірка Бориса Нечерди

Таких пояснень впродовж екскурсії було декілька. Додам, що це — єдиний стрім, де вони були важливі. На жаль, їх було погано чути, це мене й досі засмучує.

Віктор і Сана крокують далі. Раптом монотонність міського шуму розриває жіночий голос: «Сина забрали на операцію». Знову — купа власних флешбеків і думки про чужих синів, що зараз на фронті або в могилах. Сум накриває. І тут — перехід на наступний стрім.

Крізь століття до спокою: Середнянський замок

Проєкт музикантки Ксенії Янус, яка вимушена була покинути рідний Донецьк у 2014 році: «Я народилася за 1500 км від місця, де перебуваю зараз. Російське вторгнення змусило мене перекочувати зі східного кордону України до західного. Донецьк — Ужгород — Одеса — Ужице — Бенешов — Одеса — Ужгород. Маршрут останніх восьми років. Маршрут пошуку втраченого дому, безпеки та спокою. Ужгород — моє місто-охоронець, місто-прихисток, що оберігає щоразу, коли ракети, снаряди й військові машини насуваються на мене. Тривога, яка завжди є моєю супутницею, яка супроводжує не тільки всередині, а й просякає усе, що я пишу й створюю, дивовижно контрастує зі спокоєм та неквапливістю Закарпаття».

Середнянський замок

Ксенія — авторка доволі жорсткої музики. Те, що вона з індустріального району, впливає на мистецьку практику: «Зазвичай працюю з темами відчуженості, внутрішньої міграції та рефлексії щодо досвіду дитинства в індустріальному регіоні. Моя музика — багатошарова, наповнена шумом, глітчами та тривожними синтезаторними партіями».

Але їй захотілося побути в середовищі спокою, навіть, якщо це відчуття безпеки й доволі крихке. Стрім є острівцем тиші: не тривожної, а тієї, що наповнена миром. Тобто, спочатку я чекала на якийсь твіст. Але — ніт.

Собаки гавкають, півні кукурікають, пташки цвірінькають. Селянська пастораль і магічна німота руїн. Взаємна байдужість людини й спадщини. Ми дозволили їй розпадатися, вона буде неемоційно споглядати нашу загибель. Дещо спільна доля в нас, тільки швидкість різна: руїни ще довго будуть повільно розчинятися в часі й просторі, складаючи цікавий археологічний шар для майбутніх дослідників, а ми — перетворимося на компост. Згадала архітектора Гундертвассера, який заповів поховати його в відкритій труні й посадити зверху дерево. Та це про добровільність посмертного переходу до стану добрива, а в нас — насилля і геноцид.

Проєкт Ксенії Янус для воркшопу «Захисток Церкви-ротонди» теж мені «зайшов», адже перебуваючи в Ужгороді, не могла оминути цю прекрасну архітектурну пам’ятку з розписами XIV століття, авторства, за поширеною версією, учнів Джотто. Я не релігійна людина, але розумію бажання шукати спокою, душевного і фізичного, в подібних місцях.

Церква-ротонда

Наш візит був ознаменований привітанням з визволенням Херсону від тамтешнього священника отця Богдана Савули. Він пом’янув загиблих бійців, попросив допомоги у парафіян для херсонців, що наразі страждають від гуманітарної катастрофи. Війна та її наслідки — усюди, не втечеш.

«Коли думала, який саме звуковий ландшафт хочу відтворити, перша ідея була про індустріальний пейзаж, до якого звикла з дитинства. Тобто перенести спогад про донецькі звуки в Ужгород, де я зараз. Основний звук — гул донецького металургійного заводу. Глибокий та відразливий, його було чути по всьому місту. Відразу розумієш, котра година: одні люди повертаються після тяжкої праці додому, інші — на неї йдуть. На працю, яка насправді вбиває. 

А потім стала думати, а що цікавого зі звукового оточення можна зафіксувати в Ужгороді, дистанціювалася від ідеї промислового звукового ландшафту. Обрала дуже спокійне місце — Горянську ротонду. Приваблювало, що це історична місцевість, яка в різні часи перебувала на території різних імперій. Намолене, святе місце сили для багатьох людей, нині є прихистком спокою, надії, молитви. Тут згадують загиблих, моляться за живих. З пагорба розгортається краєвид на індустріальний район Ужгорода. Виникла асоціація: це місце дозволяє мені подивитися, звідки прийшла (на звичний для мене індустріальний звуковий ландшафт), але перебувати в безпеці. Хоча під час стріму там було чутно і відгомін того промислового району, і звук літаків або безпілотників, біля мене гралися дві собаки. А потім почалася служба. Це було неймовірно, вся ця атмосфера: з природних звуків я поринула в гарні співи. Неочікуваний перехід від тиші до молитви. Стрім вийшов настільки атмосферним, що ми з чоловіком нарізаємо з нього семпли — звуки богослужіння — для нашого музичного альбому».

Про тишу на війні

Тиша теж приховує в собі травматичний досвід. За девʼять місяців війни ми призвичаїлись реагувати на звуки, бо це стало критично важливим для виживання. Відрізняти «тонкощі» системи сповіщення про повітряний наліт: «безперервні тони, посилення та зниження, високий-низький, синусоїдальні коливання між висотою приблизно 200 Гц і 400 Гц, перервані паузою». Те саме й про різновиди «арти». Це можна назвати синдромом вивченої звукової сенситивності. Та, правду кажучи, наша тривожність теж еволюціонує.

У перші дні ми клякли од жаху або миттєво падали долілиць. Сьогодні ми набагато стриманіші у своїх реакціях, швидко «зчитуємо» за звуками рівень загрози.

Тиша — теж багатошаровий звуковий ландшафт. Наприклад, тиша на полі бою — це буквально затишшя перед бурею. За словами Джой Дамузі, «солдати писали, що це було страшніше, ніж слухати бомби та артилерію. Вони точно знали, де стоять, коли була стрілянина, але коли панувала тиша, відчувався надзвичайний страх і підвищена тривога: що буде далі».

Таке зіставлення шуму та тиші передає парадокс фронтового досвіду під час конфлікту: з одного боку — моторошна тиша, з іншого — какофонія промислової війни. В «Sound Matters: How Sonic Formations Shape the Nuclear Deterrence and Non-Proliferation Regimes» теж наведено приклад про закінчення Першої світової війни. Для учасників бойових дій на західному фронті шум чотирьох років жахливого насильства змінився тихішим звуковим ландшафтом, коли об 11:00 ранку 11 листопада 1918 року припинився артилерійський обстріл. Звуковий вимір цього переходу — за хвилину до припинення бойових дій і за хвилину після неї — був зафіксований одним сонографом під назвою «Кінець війни». Але дослідників дивує, що не існує аудіозаписів лінії фронту, хоча технології були вже доступними. 

Коли прочитала про «11 листопада 1918 року», була вражена збігом: Херсон звільнили 11 листопада 2022-го.

У пам’ять про Романа Ратушного

Наступна подорож знов розвертає мене обличчям, тобто вухами, до конкретної  трагедії. Проєкт музиканта з Києва Івана Скорини — не тільки про вшанування героя, але й про «спокуту» власної недосконалості: «Цей спогад про власну наївність і сором за нерішучість наздогнав мене влітку цього року за химерних обставин. 18 червня на Майдані прощалися з Романом Ратушним. Це вперше, коли мені довелося ставати на коліно перед труною, покладати на неї квіти та торкатись її, схиляючи голову. Довелося почути, як дрижить від здавлених сліз голос Романового батька».

За гіперпосиланням в назві ви прочитаєте цю історію цілком. Лише додам, що подібні комеморативні жести є «гучнішими» за всі пафосні промови.

Іван йде містом до могили Ратушного покласти квіти. Згадую все, що пов’язано з цим ім’ям, про його подвиг і смуток, що охопив країну. Вкотре не можу змиритися, що, як і на попередніх війнах, першими з цивільних рветься на фронт справжня еліта — культурна, мистецька, інтелектуальна, молоді ідеалісти, які або гинуть, або розчаровуються, як «втрачене покоління» після Першої світової. Але є відмінність: наші такими не стануть, бо немає «за що вони віддають життя?». Є тільки гіркота — якою ціною. Хоч як би циніки знецінювали «моральний імператив», є ті, для кого він —  єдиний компас у житті. Згадала висловлювання Аніша Капура на його ретроспективній виставці в рамках Венеційської бієнале 2022 року:

«Війна виграється не завданим болем, а тим болем, який можна витримати».

Шум міста, гомін голосів, сміх, шаркання черевиків, стукіт підборів, хтось насвистує знайому мелодію, зітхання, пташки, шурхіт целофану (мабуть, щоби звільнити квіти). Тиша.

фото Дмитра Лиховія / “Новинарня“

В рамках воркшопу Іван Скорина зробив дуже ілюстративний проєкт «Час копати». Існують вже культові автобіографічні записи про життя в окопах, що показують, наскільки тісно досвід війни пов’язаний із певними звуками. Втім, звуки копання траншей можуть увійти до списку «домінантних» не тільки на лінії фронту. 

З початком війни Іван доєднався до волонтерської групи, яка допомагала теробороні, і почав копати траншею, що була задумана як фіктивна споруда для відволікання уваги від основної позиції тероборони.

«Я копаю фіктивний окоп і думаю про тих, хто копає справжні. Де вони? Чи звикли вони до військового життя? Чи втомились? Скільки окопів вони уже зробили? Як часто беруть до рук лопату, щоби так буквально піклуватися про землю, яку ми захищаємо?»

Згодом ситуація змінилася, Іван покинув групу. Втім, «та практика лишається зі мною як свіжий спогад». Тому спеціально для воркшопу Іван відтворив день копання траншеї, поїхавши на те ж місце. Як довго стукіт лопати буде асоціюватися в нього з часами найбільшої загрози для рідного міста, а ширше — з війною? Можливо, все життя. Можливо, колись цей зв’язок трохи або дуже знівелюється, перекритий гострішими сенсорними «шрамами».

Вмикаючи стрім з фестивалю DIY-культури «Чверть», чую електронний «кач» з Порохової вежі.

Це — проєкт Ксенії Щербакової, найактивнішої користувачки стрімбоксу. Вона транслювала звук з фестивалю, який організувала з друзями та творчою спільнотою: «На нашу роботу дуже вплинуло, що багатьом довелося змінити місце свого перебування. Більшість налагоджених зв’язків, що формувалися у фізичних просторах, зруйнувались. Але ці понівечені зв’язки стають підґрунтям для методів DIY. Цей стрім — про кожного артист_ку та учасни_цю, про їхній досвід роботи після повномасштабного вторгнення. Багато хто з нашої спільноти змінив сферу: більшість волонтерять, інші намагаються ретранслювати свій досвід війни й таким чином допомогти собі та іншим пережити його».

автор афіші — Ілля Тодуркін

Це все —  про подолання божевільного відчуття відчуженості й ізоляції. Ксенія зробила для воркшопу стрім у формі щоденника про свою подорож нічним потягом зі Львова в Одесу саме з таким меседжем:

«Цю роботу присвячено всім, хто зараз не має своїх близьких людей поруч та відчуває дистанцію у фізичному та емоційному сенсі. Пропоную вам сісти зі мною в потяг та уявити, як ми разом долаємо цю відстань».

Щемко, бо дуже впізнавано.

Трансляція довга, аж до 23:00, тому я приймаю запрошення ужгородського стрітартиста і фотографа Еріка «Cuba Cube» на фотографічну виставку в кафе Libertad.

Чорно-білі хроніки тусовок начебто непогані, але добре не розгледиш, люди там їдять-п’ють, і всі потихеньку вичавлюються на тераску перед закладом. Ті, кому насправді цікаво, вимагають від авторів робіт і куратора щось розказати про сенс події, відбувається мужня, але надто стрімка спроба кураторського стейтменту, чекали більшого, ну як є: всі тусять далі, в атмосфері нульових та з ностальгічним шармом флешбеків.

Знов підключаюся до стріму зі Львова. Мене питають: «Що ти слухаєш?». Чесно кажу: «Життя». І рушаю додому, де на мене чекає…

«Камерний концерт» з Дніпра, записаний музикантом і композитором Максимом Івановим впродовж комендантської години.

Якби потрібно було назвати звуковий ландшафт, що є взірцем нестерпного болю й обірваного життя, обрала б «Кімнатний концерт».

Месмерична і депресивна річ — поодинокий стукіт по клавішах. Цвяхи безнадійності вбиваються в серце з кожним звуком. Від шлейфу безтурботного вечора не залишається і сліду. Стирає піднесений настрій, мов ластиком. Я навіть дещо розсердилася за такий стрім наприкінці дня. Але текст вже отрутою побіг по венах: бо я все знаю про гнітюче-мертву тишу і її рятівний для розтрощених нервів «облівіон». 

«Зараз двері моєї квартири щільно зачинені, а на вікнах висять важкі штори, які не пропускають світло і поглинають вуличні звуки. Тільки в цій гнітюче-мертвій тиші почуваюся в безпеці. Сиджу на брудній холодній підлозі у своїй темній квартирі й працюю над камерним концертом. Концертом настільки камерним, що він вміщує в себе лише одну людину. Людину, яка виконує цей концерт лише для себе. За вікном — мій улюблений жовтень і порожні очі, які все ще блукають вулицями у пошуках чогось…»

Це —  чистий експеримент: як довго ти будеш слухати чужі стріми, чи звабишся грою в перетікання двох «світів»? Тут є велика доля перформативності — не тільки з боку авторів, але й слухач_ки, якщо вони до того схильні. Цьому сприяла й шкала різноманітних емоцій, іноді діаметральних: Скорина з квітами на могилі Ратушного, Ксенія з фестивалем. Це може когось зачепити, викликати нерозуміння такого міксу. Та це є наша справжня реальність: шануємо загиблих і ходимо на культурні події, що якнайліпше маніфестує нашу незламність і підсилює її.

Переломом у війні вважаю не тільки наші успіхи на фронті, але й чітко артикульовану на світовому рівні відмову від образа жертви. Меланхолійна нота, що превалює впродовж усього дня слухання, вбила б саму суть ідеї.

Фільми про війну будуються на ефектах, що буквально бомбардують своїх глядачів звуками. Реальний звуковий ландшафт має набагато складнішу структуру і може розповісти про воєнну реальність набагато більше. Як пише викладачка факультету мистецтв і соціальних наук Маастрихтського університету Аннеліз Якобс (Annelies Jacobs) у своєму есеї «Barking and blaring: City sounds in wartime»:

«Один зі способів дістати доступ до порожнечі чи плутанини, викликаної війною, — це розглянути чуттєвий досвід повсякденного життя».

Учасники та учасниці звукового стріму: Віктор Константінов, Іван Скорина, Ксенія Щербакова, Ксенія Янус та Максим Іванов.

Партнери проєкту: Музей сучасного мистецтва Одеси, громадська організація «Слушні речі», платформа культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», мистецький кооператив Soundcamp та платформа Acoustic Commons.

Проєкт «Земля повернення, земля турботи» підтримано Британською Радою та Українським інститутом в межах Сезону культури Велика Британія/Україна «Сценарії майбутнього».