Можна було б сказати просто: коли форма перетворюється на формальність — до змісту закрадається лайно. Проте не все так просто. Живі істоти випорожнюються. Це природно і дуже помітно у тих країнах, де на вулицях багато безхатченків, безпритульних тварин, де біля неприбраних смітників харчуються люди, собаки, коти, птахи, комахи.
Тобто — як не крути — навколо нас багато нужди, сміття, гівна.
Ставши сенсорним маркером сучасності, лайно нав’язує своєю матеріальною присутністю до безлічі алюзій. Це так само як Zeit Geist, тільки не в сенсі «духу», а швидше «нюху» часу. Гівно стало першорядною розмінною монетою теперішньої політики, культури, мистецтва. Добрий знак, чи не так? «Консерви» Манзоні ростуть в ціні. Криза, що не затяглася, а простяглась.
Це саме та речовина, що об’єднує всіх, велика метафора відходів ґлобальної людської спільноти.
Люди різні — білі, чорні, багаті, бідні, праві, ліві, ліберали, фундаменталісти, — але усім доводиться щодня виконувати спільну справу, яка очищає і єднає всіх з усіма — особливо на рівні каналізаційному. Подібно й з мистецтвом.
Дуже багато посвячених, освічених і неосвічених поєдналися у незадоволенні сучасним мистецтвом, але заразом і життям. Воліють кращого мистецтва й кращого життя. А за мірило того, що є, вибрали собі гівно — в символічному аспекті, звісно. Знаний американський теоретик мистецтва Дональд Каспіт у своєму тексті «Тріумф гівна» (2008 р.) згадує Бретона, котрий говорив, що перетворення лайна життя в художнє золото було старою алхімічною ідеєю. Водночас Каспіт зводить до нарцисичного аванґардного шоу-бізнесу творчу діяльність таких визнаних ретрансляторів гівна як Андреас Серрано і Пол Маккарті.
Відомий польський драматург, прозаїк, філософ, теоретик мистецтва і художник Станіслав Ігнаци Віткевич в 1939 році у листі до німецького філософа Ганса Корнеліуса написав: «Усе є гівном — тобто усе поза філософією. Без неї був би гівнюхом…»
Того ж 39-го сталося дві події. 1 вересня почалася Друга світова війна. За 17 днів по тому Віткевич покінчив життя самогубством. Дух і виклики того часу стали сильнішими за філософію. Лайно перемогло.
Джонатан Свіфт так і не зміг змиритися з тим, що його коханка, з красивим досконалим тілом, випорожнюється. Це протиріччя позбавило його розуму.
«Гівно! Гівно! Гівенце! Гівенце! Ах! Гівенце»! Такі слівця примовляв Вольфґанґ-Амадей Моцарт до своєї сестри, намагаючись схилити її скуштувати тієї «смакоти». Сучасні психологи, вивчаючи його листи і дошукуючись причин його зачарування лайном, кажуть про так звану анальну фазу, котру проходить кожна дитина. Загальновідомо ж, що цей геній музичного компонування залишався дитиною усе життя. Анальна фаза сучасної культури…
Вірш з народу:
Перед вбиральнею митці сиділи,
Гівно клепали молотком,
Проте гівно на те й гівно,
Нерівно клепалось воно.
Нещодавно в одній з розмов двоє, може, відомих, російських діячів мистецтва голосно заявили, що «в усі часи мистецтво на 99 % було гівном». Сказали б — 100 відсотків, — стали б такими собі сучасними Малевичами, а так балачка залишилася банальним периферійним сеансом копрофагії.
Стратегією аванґардних графітчиків недалекого майбутнього, напевно, буде проникання у важливі споруди, де здійснюється влада і, як результат, виконання гівном в інтер’єрах тих будівель сміливих контрвладних образів. Прийшов з наповненим кишечником, десь у закутку швиденько отримав речовину для художніх робіт, вправно розписав стіну, зробив фото, миттєво скинув в мережу і — 15 хвилин слави, титул аванґардиста, успіх і гроші або ж тюрма і звання борця проти системи.
Чимало ідеалістів нашого часу марять утопічними чи антиутопічними візіями, де маси людей ходять строєм з лопатами чи кирками, у пов’язаних на шиях галстуках або декоративних фартушках, всі усміхнені, дружньо й зі співом виконують якусь роботу — усе так, начебто діється «воля Божа». Мало хто здогадується, що кожного дня усі й без того ідеалізму виконують волю Божу.
А численні нарікання на кризу, занепад, хаос неістотні. Нерівність і складність завжди присутні у світі. Є нужда, і є свято, є війна, і є карнавал, є свобода, і намагання її обмежити, є воля особистості, і наполегливі спроби її контролювати, є куратори, і є виконавці. Не все добре, але й не погано. Шлях до пізнання широкий і відкритий. Бо коли усі справді, з чиєїсь волі, підуть одним строєм, то усмішки зійдуть з облич дуже швидко, а спільний спів хутко замінить хоровий вигук в порожнечу: «Гівно!!!» Політична клізма буде стократ боліснішою за художню.
Каспіт називає ряд великих артистів, дехто з котрих символічно, а деякі натурально бавилися з цією алхімічною речовиною. Пікассо, Дюшан, Далі, Манзоні, Воргол, Олденбурґ, Шнееман, Франкл, Теренс Ко, Маккарті, Серрано… Всі добре знають художників-героїв пострадянського простору, котрі долучилися до такого героїчного процесу.
Подібно до онтогенезу, етногенезу чи філогенезу в контексті нинішньої масової культури можемо говорити про таке явище як копрогенез. Те, що виробляють з лайном Серрано чи Маккарті, — це «ідеал», вершина жанру. Чергова спроба художньої клізми. Ця серія була задумана, як певне внутрішньо-цехове, іронічне послання. Тобто — послання до художників. Але в процесі створення межі було перейдено. Серія називається «Коротка історія неістотних формальностей».
Присвячується всім!
Головне фото: кадр з виставки «Неістотні властивості»
