Марія Русінкевич — художниця родом із Калущини. Вісім років тому переїхала до Івано-Франківська для навчання в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, і залишилася у місті. Експериментує з медіа та способами висловлювання: працювала з графікою, відеоартом та інсталяцією. Графічні роботи Марії легко впізнати завдяки яскравим антропоморфним і зооморфним мотивам та химерним сюжетам перетворень.
Коли і як мистецтво з’явилося у вашому житті?
Я з дитинства знала, що буду художницею. Це звучить дуже самовпевнено, якщо врахувати ще й те, що малою майже не малювала й не робила нічого дотичного до мистецтва. Або таки робила, але до кінця не усвідомлювала, чим це є для мене.
Найперший мій спогад — як мене й сусідського хлопчика мама замкнула в кімнаті, щоб не заважали, дала олівці й папір, і ми змальовували усе підряд. Тоді я чомусь вирішила, що маю стати художницею.
Так воно й розвивалося — здобувала практичні навички в університеті та через власні пошуки. І дійшла до того, що зараз роблю і ким я є.
Розкажіть про період навчання в Інституті мистецтв Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.
Не дуже добре пам’ятаю той час. Можливо, під час навчання не усвідомлювала досвід, який здобуваю. Намагалася виходити за межу, окреслену суспільством. Не слідкувала за якимись правилами чи успіхами. Це був добрий досвід, якому вдячна. Були люди, які мене навчали, з ними розвивала свої вподобання. Тоді багато чого почерпнула для майбутньої практики.
Пам’ятаю уроки рисунка й типографіки. Мені подобалось робити щось з літерами. Типографіка надзвичайна тим, що з готових елементів можна складати різні композиції — й щоразу вийде по-іншому. Мене навчала викладачка й художниця Надія Бабій. Вона була досить строга, але певною мірою мене розуміла. І досі люблю дивитися на роботи дизайнерів, які працюють у цьому жанрі.
Як формувався ваш художній смак і мистецький стиль? Що на них вплинуло — течії, напрями, постаті?
В університеті я частенько сиділа на задніх партах, спостерігала за роботою інших: що і як для них було важливо в композиції, який стиль вони обирали. Любила визначати певні риси, щоб потім зрозуміти, що підходить мені. Тоді я не досить вільно виражала власне мистецтво. Не поспішала, хотіла набратися досвіду та сил для його відтворення. Роки мого студентства — це період творчого страху. Вже після університету почала по-справжньому малювати.
Потроху знайомилася з художниками в Україні, стиль яких мені подобався. Таким чином формувала своє візуальне бачення. В інституті мала однодумців, які підтримували мене. Десь тоді познайомилася з Миколою Толмачовим. Привабив його стиль візуального висловлення, а роботи надихнули мене розпочати.
Тепер цікавлять сучасні українські художники, а тоді дивували й захоплювали класичні митці — Пікассо, Матіс, пуантилісти. Не зовсім розуміла, як це робиться, тому частенько розглядала їхні роботи. Коли була дуже мала, любила роздивлятись репродукції Далі, Рембрандта. Навіть намагалася відтворювати побачене. Хоча в інституті й навчали рисунка, вдома малювала своє.
Графіка Марії Русінкевич
Розкажіть про вашу теперішню мистецьку практику: що і чому ви робите зараз? З якими медіа та мистецькими техніками працюєте?
Я працюю як незалежна художниця. Через війну трохи випадаю з творчого процесу. Обдумую питання: чи етично рефлексувати про війну, та чи я взагалі готова на таку рефлексію. Радше готую матеріал і збираю свої уявлення на майбутнє. Сподіваюся, що така робота принесе свій плід.
Для мене найважливішою є ідея свободи художнього висловлювання. Оскільки митці однаково діють у полі суспільства, то мистецтву й суспільству треба вибудувати етичну систему взаємодії. Бо ж як тільки мистецтво вступає в поле суспільства, то й суспільство втрапляє на його територію. Як мисткиня я взаємодію із суспільством, а воно реагує — такий обмін відбувається постійно. У роботах намагаюся залишити великий простір для того, щоб глядач і я були на одному рівні.
Малюнок — це мій активний інструмент. Були періоди, коли припиняла з ним працювати, і зверталася до інших способів висловлювання, як-от інсталяція чи відеоарт. Планую знімати ще. Мені сподобалося випробовувати нові форми, хоча й розумію, що я така молода в цьому.
Хаос чи системність: як ви вибудовуєте творчу практику?
У мене немає певної системи, слухаю внутрішній поклик. Вважаю, що іноді мистецька діяльність знає про мене більше, ніж я сама. Здебільшого творю, коли цього прагну. Звісно, будь-яку творчість потрібно вписувати у межі соціального життя. У якомусь сенсі хотілося б системності, бо вона може видати згодом чітку історію. Однак у хаосі досить легко відшукувати нові смисли. Він заохочує зазирати у найглибші комірки й відкривати інші поняття та сенси.
Хто є вашою авдиторією?
Завжди шукаю дуже різну авдиторію. Досліджую, чи вмію належно комунікувати із геть інакшими від мене людьми. Чи зможу побудувати з ними зв’язок, хай навіть неглибокий. Хочу, щоб люди, які спостерігатимуть за моїми творами, були дуже різними. Тому намагаюся залишити достатній простір для обдумування. Мені цікаво, як глядачі зі своїм досвідом сприймають мої роботи. Вірю, що будь-яка рефлексія на твір — це розповідь про себе. Виходить, що у творчості розповідаю щось своє, а глядачі через неї осмислюють себе.
Мистецька комунікація — це спільна робота глядача та митця. Разом ми намагаємось збагнути якусь частину себе і таким чином перебуваємо на одному рівні.
Як ви спостерігаєте контакт із глядачем? Чи важливо для вас, щоби він отримав пояснення до робіт?
Бачу цей зв’язок, коли люди підходять до мене на виставках чи заходах і діляться тим, як вони зрозуміли мій твір. Не схиляюся до певного «правильного» трактування роботи — мені цікаво, як вони рефлексують на мою роботу крізь призму своїх поглядів та досвіду. Комунікація між мистецьким твором та глядачем тісно пов’язана з кураторським текстом. Робота куратора підсилює відчуття від робіт митця та спрощує шлях до розуміння.
Якою для вас є творча співпраця «митець — куратор»?
Співпраця з куратором для мене є визначальною. Вона увиразнює сенс, вкладений у твори художника. Дуже зрідка митці створюють щось спеціально до виставки, часто навпаки — куратор та художник разом добирають роботи за спільною ідеєю та мотивами. Кожен з них робить своє і має власний підхід. Перед ними постають виклики, зокрема певні побоювання митця, про які дбає куратор. Я ціную співпрацю з куратором, бо у нього є незалежна точка зору, свіжий погляд на роботу. А ще люблю слухати кураторів на виставках і спостерігати, як вони вибудовують історії.
Найбільше я співпрацювала з Анею Потьомкіною з «Асортиментної кімнати». Вона курувала мою першу персональну виставку графічних робіт. Аня вела мене до певного роз’яснення історії. Не зазіхала на мій приватний простір, а допомагала об’єднати усі елементи та створити завершену історію.
Анна Потьомкіна на відкритті виставки Марії Русінкевич. Фото: Асортиментна кімната
Що важить для вас у творчості?
Для мене головне — не позиціювати себе до кінця як художницю. Можливо, у цій ролі виступаю провідницею. Тому не хочу забирати забагато уваги на себе, коли вже є готова робота. Для мене важливий сам процес творення, намагаюся не включати в нього багато людського аспекту. Тож мало інтерпретую й коментую. Хочу дати повну свободу собі у творчості, але водночас — не додавати у роботу забагато себе.
Тобто ви хочете транслювати у творчості те, що вас хвилює, але при цьому зберігати особисті кордони?
Коли відкриваю свої кордони, про це не розмовляю. Я не ословлюю певну тему, але не соромлюся «проговорювати» її у творах. Не впевнена, що у спілкуванні чи коментарі до них я б змогла про це розповісти. Якщо є робота, то мені й говорити не доводиться: вона «промовляє» сама. Надто, коли вона дуже особиста. У чомусь можу натякнути, але намагаюся не розповідати забагато від себе.
Тут на допомогу і приходить куратор чи кураторка, які допомагають розповісти стільки, скільки ви б хотіли сказати.
Розумію, що творчість не може бути до кінця особистою. Але для мене важливо, щоб залишалася певна межа приватного. Разом з куратором ми обираємо, який рівень інтимного можемо відкрити назагал.
Так було в роботі з Анею Потьомкіною. Вона завжди з точністю підхоплювала те, що я розповідала, і давала такі факти, які я нізащо не знайшла б сама. Мені подобалося, як Аня оформлювала словесно те, що я говорила іншими засобами. Вона дуже особисто підійшла до формування кураторського тексту до моєї персональної виставки. Коли я його прочитала, зрозуміла, що він — ідеальний. Тому робота з Анею стала важливою для мене. Імовірно, спрацювала ще й наша дружба, бо ми могли проговорити усілякі моменти.
Спілкування з іншими кураторами було інакшим. Буду рада попрацювати з ними глибше та пізнати їхнє бачення. Адже вони є носіями історій, пов’язаних з Франківськом — цікавих мені історій.
Розкажіть про знайомство з Франківськом.
Вісім років тому, коли переїхала до Франківська, щоб навчатися в інституті, одразу почала визначати для себе, що це за місто, як і куди воно рухається. Франик виявився досить спокійним, але з яскравими вкрапленнями.
Спершу познайомилася з музейним простором. Зрозуміла, що у ньому цінністю є культурно-історична доба. Молодим митцям дуже важко залазити у цей простір. Якщо й робити це, то дуже виважено й обережно. Згодом відвідала незалежні мистецькі інституції міста. Там спостерігала, як вибудовується зв’язок між митцем і глядачем. У них нібито опиняєшся у замкненому колі, де є ти й картина чи експозиція, і можна безпосередньо взаємодіяти з виставкою. Незалежні простори передбачають велику кількість свободи та дають гостям більше варіантів для самостійної навігації. Це мені дуже сподобалося!
З відкриття виставки Марії Русінкевич. Фото: Асортиментна кімната
Як, на вашу думку, працюють мистецькі спільноти міста?
Для мене це одна неподільна спільнота, у якій всі мають бути заодно — за ідею. Це начебто набуває якоїсь форми квазірелігії, за якою усі мають поважати художників та співпрацювати з ними. Мені подобається, що останніми роками різні інституції Івано-Франківська почали тісніше взаємодіяти. Пригадую виставку Нікіти Кадана у краєзнавчому музеї (художньо-дослідницький проєкт «Ревізіоністський синдром» Нікіти Кадана та Юрія Андруховича, експозицію якого показували у грудні 2021 року в краєзнавчому музеї — прим. ред.). Я подивувалася з місця виставки, бо музейний простір — відповідальний та консервативний. На тій виставці було помітно взаємодію поколінь. Гарно, коли вони комунікують, підтримують спільну ідею чи теорію.
Хто тепер відвідує у Франківську виставки сучасного мистецтва?
Авдиторія може бути дуже різною. Часто це молоді й класні люди, які постійно щось шукають у собі, а мистецтво їм у цьому допомагає — відкриває нові межі не лише у побуті й світі, а й усередині. Старше покоління так само прагне розуміти молодь та втримати зв’язок. Я ціную, коли різні сторони намагаються встановити між собою зв’язок. Можливо, не прямий, але міцний.
Як ви ставитеся до думки митців старшого покоління, які творили «Імпрезу»? Чи вплинули/впливають вони на вашу творчість?
Мені доводилося поспілкуватися з Анатолієм Звіжинським. Подобається те, як він турбується про молодих митців: начебто ненароком у розмові дає корисні поради. Він доволі строгий, але ця суворість виправдана.
Тепер у молодих митців є незмірна свобода, а коли була «Імпреза» — не певна, що її було так багато.
Досвід творців «Імпрези» потрібно брати до уваги, тому підслуховую поради старшого покоління і сподіваюся використати їх у майбутньому.
Як мистецькі простори у місті обираєте ви?
Мені до вподоби переглядати виставки незалежних галерей, як-от «Асортиментної кімнати» чи галереї «Детектор» Лілії Гоголь (галерея зупинила роботу у 2021 році — прим. ред.). Музейні простори не завжди відповідають своєму часу та запиту авдиторії. У них представлені виважені експозиції, які недовго викликають цікавість. А молоді митці шукають сміливих рішень. Полюбляю дивитися на щось сміливе, і від того сама стаю відважнішою. Це зміцнює мій вибір творити своє мистецтво. Хорошими ми завжди можемо бути, а от сміливими — треба ще наважитися.
Розкажіть, як ви вписуєте власну творчу практику в простір міста? У 2020 під час карантину ви разом з Анею Потьомкіною створили стритарт-проєкт «Аліса в Країні Чудес», фрагменти якого донедавна можна було побачити на вулицях Франківська.
На початку пандемії у місті не було людського голосу та його ваги. Така відсутність заворожувала, але хотілося наповнити простір чимось, що могло б хоч невербально поспілкуватися з жителями Франківська. Аня запропонувала мені зробити отакий проєкт, який би вніс життя у порожнє місто. Мені сподобалася ідея. Дотепер, напевно, не залишилося жодного плаката з нашого проєкту. Ще два місяці тому на початку вулиці Чорновола висів один.
Цікаво було спостерігати за тим, як плакати знімають. Більшість локацій з фрагментами проєкту були закриті й неочевидні для людського ока, але якщо людина вже помітила роботу, то наче сталася випадкова невипадковість. Це якраз у дусі книги про Алісу. Окремі плакати комунальники одразу здирали й викидали, але це — теж взаємодія з мистецтвом.
Частина проєкту, присвяченого Алісі. Фото: Куфер
Як це — бути жінкою-мисткинею у франківському середовищі, яке є здебільшого чоловічим?
Я органічно почуваюся у Франківську та його мистецькому середовищі. Не відчуваю дискомфорту. Напевно, це тому, що тема рівноправності чоловіків та жінок у мистецтві розвивалася не тільки в Івано-Франківську, а й в Україні загалом. В останні роки жінки можуть вільно висловлюватися.
Розкажіть про саморефлексію у вашій творчій практиці. Як ви себе зараз позиціюєте?
Мені дуже відгукується кураторський текст Ані Потьомкіної, який найближче характеризує те, що усвідомила про себе. Просто не знаю, чи можу сказати краще.
Намагаюся не обтяжувати себе зайвою термінологією. Напевно, [позиціоную себе] як незалежна художниця чи мисткиня. Люблю, коли робота з’являється своїм чином і стараюся не перешкоджати цьому. Творю у власному ритмі. А далі — нехай люди щось скажуть.
Як мистецтво може проговорювати табуйовані у суспільстві теми?
Проговорення непроговореного тягне за собою прогрес. Коли у нашому суспільстві не надто сприймається людське тіло, чи воно, до прикладу, має відповідати певним нормам, то мені важливо говорити про це. Так само — про стосунки між людьми. Молодше покоління вільніше, ми сприймаємо себе як належне, як частину природи й суспільства, а старше — часто скептично або з острахом ставиться до тіла чи інакших стосунків. Є навіть відповідні приказки чи прикмети, вірування і стереотипи, які це підтверджують.
Разом з іншими мисткинями ви досліджували табуйованість сексуальних тем на Галичині та Гуцульщині у проєкті «Позор». Розкажіть про той досвід.
У проєкті «Позор», над яким ми працювали з художницею Христею Войтків та кураторкою Анею Потьомкіною, ми проговорювали тему ЛГБТ в Івано-Франківську. Нам важливо було показати, що відчувати по-іншому — це нормально. Людина має бути вільною. Суспільство не повинно нав’язувати, а скоріше — радити та підказувати. Тоді ми зробили одноденну виставку «Позор», у яку увійшов перформанс та наші спільні роботи. Кріс фотографувала нас з Галею, моєю тодішньою партнеркою.
Ми хотіли показати, як це — мати інші стосунки й бути закритими у кімнаті, якомога далі від людського ока. Це була одна з моїх приватних тем, тож мені було страшно побачити несприйняття.
Відвідати виставку прийшло багато гостей. Зрозуміла, що франківчани готові відкривати для себе інших. Було начебто правильно, що проєкт тривав один день, але хотілося б повторити той досвід.
З виставки “Позор”. Фото: Асортиментна кімната
Що ще ви рефлексуєте у творчості? Чи ви обираєте різні фокуси рефлексії у роботі з різними жанрами медіа (графікою, відео, інсталяціями)?
Зважаю насамперед на те, чи можу відтворити якусь думку або ідею у тому форматі, який би мені повністю сподобався. Частину ідей відкладаю у примарний резервуар, до якого повернуся, коли знайду відповідну техніку. Окремі теми не одразу формуються, а вимагають певних напрацювань чи пошуку інших медіа. Я ще не готова їх озвучувати. На етапі дослідження теми ховаю свої перші думки від суспільства.
Хочу продовжити досліджувати тіло. Я робила фільм: про те, як будується тіло в просторі, яке воно, чи воно може знаходитись на одному місці. Хотіла б продовжувати цю тему в художній діяльності — у форматі відеоарту чи графіки.
Розкажіть про участь у мистецькому проєкті «Болото» — про дух болота в атмосфері Івано-Франківська, який ініціювала кураторка Лілія Гоголь у галереї «Детектор» у червні 2021.
Я завжди намагалася відносити свою творчість до якихось первинних потягів. А вже в процесі творення пояснювати, що і як виникає, ловити себе на якихось ідеях й трактуваннях сенсів. Для мене важливо, якою є людина у своєму первинному стані, яким чином нами керують бажання й потреби. Прагнула провести цей зв’язок від початків — від первинних потреб людини. Таким чином шукати нове значення й ставити питання. Чи були б ми такими, якими є тепер? Це дуже велика тема, яку хочу розкрити.
Зооморфні образи та мотиви метаморфоз у візуальному стилі вашої графіки теж свідчать про потяг до первинного?
Гадаю, що так. Таким чином окреслюю свій зв’язок з природою, висловлюю власну потребу в ній та через неї шукаю внутрішню гармонію. Ці теми між собою пов’язані. Зооморфні мотиви для мене також про зв’язки та перетікання одного в інше — таку собі плинність, флюїдність людини в природу чи природи в природу. Процес плинності безперервний — щось кудись завжди перетікає.
Графіка Марії Русінкевич
Як війна позначилася на вашій творчості? Прокоментуйте ваші роботи у виставці «Увага! краса та жах, виставка» під кураторством Анатолія Звіжинського, яка відбулася у травні 2022.
Переді мною тепер постає моральна дилема: чи можна користуватися темою війни у творчості? Тобто мистецтво таким чином народжується на геноциді. Не знаю, чи зможу зробити висловлювання про війну етичним. Є багато повторюваних думок, і здається, що мої роботи мають візуально відповідати певним критеріям.
Якщо використовувати воєнні реалії як образи — я так знецінюватиму війну. Тож поки не готова про неї рефлексувати.
У мене є лише одна робота про тепер — візуальна, але промовиста. Через війну відчуваю творчу скутість, вона ніби тисне з усіх сторін, і я стаю дещо апатичною. Раніше під час роботи мене надихав енергетично заряджений побут, який був чиїмсь. Тепер здається, що речі легко можуть стати безособовими, холодними, без енергетики людини та функції.
У виставці Анатолія Звіжинського була одна з моїх попередніх робіт. Вона відгукнулася для кураторського змісту й, імовірно, працювала як нагадування.
Якою є місія художника в осмисленні війни?
Моє завдання як художниці — зберегти іншу історію. Не буквальну історію про події, а розповіді інших людей про те, як вони їх переживають. Цінно почути про самих людей, їхнє сприйняття, щоденний порятунок. Хочу знайти баланс між тим, щоб творити щось про війну та про людей водночас. Тепер художники висвітлюють болючі розмови та ситуації. Таким чином вони намагаються встановити зв’язок між людьми та показати справжні людські історії.
Рефлексія війни може бути не лише у звичних візуальних образах, які її символізують.
Маю сумнів, що людську трагедію можна мистецьки перетворювати та візуально осмислювати. Можливо, треба знаходити баланс між воєнною реальністю та людським життям. Говорити про відчуття, переживання, асоціації та що це взагалі таке — смерть, втрата, розлука, любов.
Головне фото: Андрій Сидорук, Асортиментна кімната
