25 лютого
Коли все закінчиться і ми виграємо, серед нас буде багато людей з татуюваннями «Рускій корабль, іді нахуй». Будуть татуювання з мапами наших міст, і з островом Зміїний, і з кожною лінією нашого кордону. (…)
27 лютого
Після 23-ї в нашому дворі стає абсолютно темно. Ми вимикаємо світло, щоб нас було гірше видно з неба. Чи справді це допомагає? Не знаю, але це не те, що мені кортить перевіряти на собі.
Дуже тихо, але увімкнула канал «Рада», і тепер зі мною хтось говорить. Трішки бракує розмов телефоном і голосових повідомлень, але питання «Як ти?» набагато інтимніші й тепліші за будь-які розмови, що колись були.
Стався ситуативний прорив таймлайну, бо пішла і забрала сукні з пошти, які замовляла ще в якомусь минулому житті. Тепер в мене є дві нові сукні, щоб святкувати перемогу і пити за смерть імперії.
Бо ми будемо ходити на побачення і розповідати, хто, де і як їбашив рускіх. І танцювати на танцмайданчику, який знову відкриють у Києві на місці знесеної Арки дружби народів.
Як колись казала моя прекрасна подруга: вічно можна дивитись на те, як Макґонеґел зачаровує статуї Гоґвортсу, як Пітер Певенсі б’ється з королем Міразом і як сурмить ріг Гельмового Яру.
І тепер щовечора ми сурмимо в ріг.
3 березня
Десь поміж цим пеклом і ніжністю хочеться щось писати — бо вмію думати лише, коли щось пишу. Не заголовки, не новини, не заклики, не запитання «Як ти?».
Але мені збиває подих, і майже нічого не пишу. Розповідати зараз комусь — про що? Ми й так все бачимо і відчуваємо.
Та приходять повідомлення, які не знала, що хотіла отримати, але які були дуже потрібні. Приходять новини з міст, за якими слідкую (як багато, виявляється, в Україні таких міст, де живе хтось рідний, або рідні рідних). Приходять втома у м’язи й ніжність у серце. Приходять любов і злість.
У нас, очевидно, буде колективна травма, і ми будемо чути сирени ще довго. Будемо замість укриттів шукати доторків та обіймів. (…)
Набиратися сил — як і набиратися злості — треба щодня. Засинати, їсти й дихати — теж.
Замість текстів й чужої шкіри місце під пальцями займають повідомлення, цифри, допомога, пошук, контакти, адреси, підтримка. Тобто — найголовніше. (…)
Якщо ви теж набираєтесь слів, то хоча б їбаште ними. Бо саме для цього ми й тримаємось тут поміж пеклом і ніжністю. Поміж ними й плекаємо злість і любов. З ними й переможемо.
4 березня
…не вірю, що те життя, яке ми живемо, можна комусь пояснювати. Треба. Але не знаю, чи можна.
Такі речі, як проживання життя, взагалі не розумію, як пояснювати: ти або відчуваєш, або ні. Ми ж не пояснюємо, як дихаємо? (…)
Ми не встигли набутися доторків після пандемії — як вони знову стали безцінними.
Живу у відносно спокійному місті, але весь час думаю, що чую сирени. Не знаю, як живуть люди, які дійсно чують їх увесь час.
Чим далі, тим важче наговоритись і намовчатись. Хочеться дбати про кожного, ділитись теплом і злістю, ніжністю й кавою, словами й тишею. Тиша зараз взагалі на вагу золота.
Це все настільки по-справжньому, що виглядає нереальним. Життя таке різке й гостре, що відчуваєш його запах. Повітря таке мінливе, що весь час потребує оборони. Слова такі крихкі, що потребують укриттів. Серця такі гарячі, що зігрівають підвали. Це все відбувається з нами, а ми намагаємось це комусь пояснити — хоча б самим собі.
Колись в минулому житті, коли Росія захопила Крим, на питання «що ж робити?» Сергій Рахманін, повільно курячи, відповів студентам-журналістам:
«Молитись і качати м’язи».
Ми робимо це вже 8 років: молимось, качаємо м’язи, запалюємо цигарки. Читаємо вірші. Адже:
«в один із днів повернеться весна
з південних регіонів Батьківщини…»
Тому: південні регіони Батьківщини — ми з вами, тримайте їх та себе. Всі решта регіонів Батьківщини — ви теж.
Весна повернеться. Вона завжди повертається.
5 березня
…люди чомусь стають особливо красивими. Над Франківськом гудять українські літачки. (…)
Ми сміємось: коли б ще всі разом зустрілись. Сміємось, куримо, весняні сніжинки падають на наші пальта, цигарки й самокрутки спалахують, згасають і знову спалахують. У нас було стільки планів, і ось ми тут: сміємось, куримо, розповідаємо, як тут опинились, нагадуємо, що нас чомусь супроводжують дивні часи.
Колись ми здебільшого говорили про літературу, але зараз є тільки новини. Зрештою, так чи так, кожен тепер щось пише — чим не література? Говоримо про міста: які залишились на нас чекати і які плануємо ще побачити. Міст, які щось для нас означають, набереться так багато, що всього тіла не вистачить, аби записати їхні назви й змалювати їхні райони.
Відчуваю стільки любові та злості, що вистачило б ще на кілька справних сердець (і на ще більшу кількість не зовсім справних). Тобто, мабуть, на кожне наше серце.
Хочу обійматись так жадібно, як курю цигарку за цигаркою, споглядаючи це спокійне місто, в якому довелось опинитись. Бездумно і безсенсово хочеться в Київ, і тому розумію, чому люди не їдуть зі своїх міст. Хочеться торкатись до кожного, і тому розумію, чому вони звідти їдуть.
Ми опинились в цих днях настільки готовими, наскільки могли. Наші написані й прочитані вірші, наші нічні розмови, наші новини й діалоги зібрали нас саме такими й саме тут. У нас не було іншого шляху, окрім як дістатись сюди.
Ми намагаємось не помічати, наскільки невиспані, натомість — цінувати сміх та ніжність. Кров далі рухається, як евакуаційні потяги. Сніг далі завмирає в повітрі. Кава холоне, чекаючи на нові історії.
Дихати. Дихати. Видихати.
8 березня
Зрештою, у нас буде дуже багато історій: цікавих, смішних, моторошних. Про пошуки квартир, про будинки з вишитими бісером іконами, про сусідських собак у підвалах, про те, як поруч з Поясом Оріона пролітають супутники Starlink. Про сукні, які чекають на пошті. Про книжки, які не можуть дістатись до пошти. Про побачення, на які ми (не) пішли й побачення, які тільки плануємо. Про вино, якого ніби й нема, а воно вперто ніяк не закінчується. Про дзвінки й повідомлення, коли не можеш додзвонитися на світанку. Про будинки на кожній улюбленій вулиці, які можна перераховувати, проводячи пальцем по ребрах. Про пісні, які не послухали. Про смерті, яких не оминули.
Зрештою, записуємо цю історію саме для того, щоб потім її розповісти. Жартуємо, запалюємо, печемо хліб, приносимо одне одному ковдри та чай, пишемо, монтуємо, не спимо, варимо каву, варимо каву, крутимо самокрутки, позичаємо цигарки, не спимо, працюємо, жартуємо. Можливо, іноді молимось.
Бог не розв’язує наших проблем, але принаймні записує повідомлення — зможе потім передати їх до Гааги.
Можливо, все обертається саме тому, що обертаємось ми: на птахів, драконів, воячок, щитів, привидів, перевізників, перекладачів, вісників, чаклунів, оборонців, відьом, закоханих, ковтачів вогню, подорожніх, мрійників.
Можливо, нам треба не забувати іноді слухати музику поміж новин.
Ніщо не закінчується, навіть життя, яке ніби розсипається піском крізь пальці — воно просто набуває іншої форми. Без піску міста не збудуються теж.
Можливо, ми знову і знову шукаємо вихід між люттю і ніжністю, сексом і смертю, сиреною й тишею, зірками й згаслими ліхтарями, навпомацки скрученою самокруткою й запальничкою, світлом й відсутністю.
Можливо, як пише мені Л., якось ми зустрінемось всі в одному бомбосховищі — й будемо писати казки.
Можливо — страшні, додаю я.
9 березня
У ритуалах скорботи мало сенсу для тих, кого ми оплакуємо. Хіба що ви вірите у безсмертя душ і що без певних дій перевізник не перевезе їх на той бік. Хіба що святим у воріт треба буде показувати перепустки, без яких ті не пропускають нікого далі. Але в умовах війни треба бути надто дріб’язковими перевізниками, щоб просити по дві монети за кожну душу. Можна й піти на поступки.
Ритуали потрібні живим, щоби зайняти руки та голову, дати чіткий план дій, розписаний на багато днів наперед.
Десь у казках чи історіях про героїв казали: оплакувати полеглих ми будемо потім, зараз же час гострити мечі, чистити обладунки, запалювати сигнальні вогнища на сторожових вежах.
Можливо, в цьому є сенс. Адже цей план про те, чим зайняти руки та голову — перелік чітких і зрозумілих задач, які треба виконувати, розписаний на багато днів наперед. (…)
Іноді здається, не відчуваю нічого.
(…) Залишаються злість і спустошення, по той бік яких лежать турбота й ніжність. Не віддавати нікому своєї любові, не давати її випалити. Тримати на зворотному боці, у внутрішніх кишенях, як монетку, яка нагрівається у кулаці.
Залишаються сурми, мечі й обладунки, які все ще потрібно чистити та гострити. Щось завжди залишається, навіть коли здається, що це — нічого. Стишити серце. Зібрати уламки інших сердець. Написати про них.
Вдих. Вдих.
Видих.
11 березня
Наскільки тісно ми всі зав’язані та перемішані всередині країни.
Всюди є друзі, знайомі, брати, сестри, батьки, чужі друзі, знайомі, брати, сестри, батьки. Які великі наші родини. Як багато у нас людей, про яких ми дбаємо чи хоча б намагаємось подбати. Всюди, в кожній області, в кожному місті хтось у нас є.
У нас відстані мірялись ночами, які можна поспати у потягах; кількістю чаю й вина, які можна випити в потягах; альбомами, які можна встигнути послухати з міста до міста. Деякі міста були неймовірно близькими — на відстані одного сну. До інших було далі, але там завжди були люди, які простягали руку — і ця відстань скорочувалась.
Можна було сісти на світанку після «Ночі поезії» у Львові й поїхати в Київ. Можна було співати «Ми помрем не в Парижі» в електричці та їхати з Тернополя у Львів. Можна було пити вино на літературних фестивалях. Можна було курити довгі розмови на балконах в будь-якій точці країни. Прокидатись в теплих наметах і торкатись босими ногами роси й трави.
Ми проростаємо в кожному з міст, до якого встигаємо доторкнутись. Записуємось в списки, за якими нас зможуть знайти у барах й кав’ярнях. Залишаємо записки у стінах, монетки в фонтанах, запальнички в чужих домівках. Ми завжди обіцяємо повернутись.
Часом просто стоїмо, немов на станції «Дніпро», і дивимось, куди насправді прямує річка.
Пишу мамі: я зараз з харківськими людьми та котами. Вона відповідає: «Івано-Франківськ — це маленький Харків».
Що ж, зараз це дійсно він.
14 березня
…Наша злість росте з нашої любові. Наше бажання жити росте з нашої любові. Наші міста стоять на нашій любові. Наші пальці зараз торкаються зброї саме через те, що серце переганяє крізь нас дуже багато любові.
Дуже сильно хочеться любити зараз тих, хто тримає всі ці міста. Дуже міцно любити. Стискати обійми. Відчувати тепло під замерзлими руками й литками. Чути, як пульсує кров і працюють легені. Працювати разом з ними.
Дуже хочеться любити так, як не любили ніколи раніше. Насичувати цією любов’ю зв’язки, лінії електропередач, шляхи до кожного з міст. Передавати її з рук в руки, перевозити далі, зберігати, діставати з закруток, запасів на потім, бо якщо нам й були потрібні запаси такої любові та ніжності, то саме тепер.
Ніжність й любов завжди лежать на зворотному боці від злості. Дають їй сили. Підтримують, коли стає тяжко.
Зрештою, якщо Бог делегував зараз свою роботу всім нам, відчувати любов — це теж дуже чесна робота. Бо ніхто, крім нас, цього не зробить.
18 березня
«Війна в Сараєві почалася шостого квітня 1992 року. Переломна дата; від того дня відлічується початок страждання.
Шостого квітня всіх нас попустило від жаху, що звалився на місто. Людина переносить нещастя легше, ніж невідомість і страх, а ми чітко того дня, шостого квітня, з періоду нестерпної невідомості перейшли в період блаженних нещасть.
(…)
Ми отримали більше історії, ніж здатні були витримати. У цій країні жодне покоління ще не померло природною смертю, кожне застало війну.
(…)
Отже, що таке Сараєво? Ніщо, пуста абстракція, темна пляма на біографії нашої планети. Весь світ живе нормально, п’є собі свою каву. А тут час зупинився. Наше коротке замикання полягатиме в тому, що ми поміняємося ролями зі світом. Якщо спитаєте нашої думки, цілий світ божевільний, і лише Сараєво нормальне. Тут – єдина реальність, усе інше просто імітація життя».
19 березня
Сьогодні закінчилась передостання пляшка вина. Не дуже важлива подія, на перший погляд, проте це вино я купляла ще до великої війни, починала пити до великої війни — і ось так, келих за келихом, повільно допила за ці тижні.
Мене досі дивує слово «довоєнний». (…)
Звертаю увагу на вино, бо це частина мого нормального довоєнного життя. Зрештою, навіть герої Ремарка весь час щось пили.
Така тонка межа між спогадами, як все було; планами, які не склались; планами, які вдається планувати заново; мріями про повоєнне життя. Я існую на цій межі, балансую нею, завмираю, забігаю наперед і роблю обережні кроки назад. Завмираю над прірвою.
(…)
Як називається та кількість вина, коли його вже нема, але ти залишаєш ковток і йдеш курити? Як називаються плани, яких ніби нема, але ти все одно їх плануєш: курс німецької, поїхати в Київ, поспати у тиші. Перераховуєш імена всіх, кого треба буде обов’язково побачити. Механічно водиш пальцями по шкірі, ніби намацуєш заблоковані траси та гуманітарні коридори.
На початку цієї зими купила нове пальто: красиве, довге, чорне, в якому не холодно ходити в сукні під низ, в якому їздила пити вино біля Шпреї й ходила в «Жовтень». Тепер це моє довге чорне пальто, в якому не холодно сидіти в підвалі. Чесно кажучи, рада буду купити потім нове пальто — і більше ніколи не вдягати це.
Але залишити на згадку.
Мовляв, ось моє довоєнне пальто, дуже тепле, практично щасливе: бачило Шпрею і бомбосховища. Як і я.
5 квітня
Ходити крізь сон і туман в голові. Не запам’ятовувати розмов. Не розуміти, як робити найпростішу роботу. Ковтати мігрень замість сніданку, запивати її кавою.
Це, очевидно, не найкращі дні з усіх, які були за це життя. Очевидно, будуть і не найгіршими. Достеменно мало що про них пам’ятатиму.
Попри те, що ми всі трохи померли у Бучі та Бородянці, у всіх цих теплих й красивих, страшних і кривавих київських передмістях —
ми
не
померли.
Ми не померли, повторюйте це собі, ми не померли. У нас все ще теплі руки, замерзлі стопи, наша шкіра спрагло чекає на потепління, наші серця вперто продовжують розганяти кров і штовхати нас на пригоди та подвиги.
Ми не померли.
У нас є робота; є теплі коти й не почухані песички; є кава, яку треба продовжувати варити; вазони, які треба підливати; є волонтерка, яку хтось мусить робити; люди, про яких ми мусимо дбати; сни, яких ми ще не побачили; міста, де на нас чекають; поцілунки, які ще не завершились; книжки, які стоять біля ліжка і ждуть, коли їх дочитаємо.
Ще стільки планів, стільки життя, стільки обіцянок, які мусимо виконати.
Бо ми не померли. Нам боляче, але ми все ще тут. Живі. Ми можемо дихати. Запивати мігрень знеболювальним, розмішувати каву з вином, спостерігати щодня, як бруньки на деревах все впевненіше обіцяють справжню весну.
Ми живемо у Києві, Харкові, Сумах, Чернігові. Ми б’ємось, ніби серце, в Херсоні та Маріуполі. Ми дихаємо — разом з Мелітополем та Ізюмом. Важко — але дихаємо. Раз за разом. Повільно. Вдих. Вдих. Видих.
Жити нестерпно важко навіть у спокійніші часи, але нічого кращого ніхто нам не пропонує. Жити означає виконувати божу роботу краще за Бога. Можливо, потім він нею теж скористається, а поки що — хтось же має це все робити.
І поки що ми — перші у списку охочих. Без варіантів. Хоча б заради тих, за ким потім справимо тризну. Зрештою, щоб всіх пам’ятати, ми теж маємо бути живі.
