Івано-Франківський міжнародний фестиваль короткого метра «4:3» анонсував прийом кінострічок. Заявку можна подати до 1 липня. Фестиваль присвячений презентації актуального українського та світового документального, ігрового, анімаційного та експериментального кіно у форматі 4:3.
Некомерційний кінофестиваль відбудеться втретє і триватиме цьогоріч з 30 серпня до 3 вересня. З організаторами поговорила Дар’я Христинюк.
Розкажіть, якою є задача фестивалю і чи, на вашу думку, вдається її досягати?
Соня Слюсаренко:
Наша задача — урізноманітнити мистецьке життя міста.
Фестиваль і Франківськ дуже пасують одне одному через свою нішовість, яка відбувається в мистецькому колі. Думаю, нам вдається це реалізовувати.
Олександр Гойсан: Майданчика, де можна було б в одному місці збирати й показувати кіно 4:3, просто немає. За допомогою нашої нішовості ми можемо робити цікаві добірки фільмів, які ніде більше не показують, — це розв’язує нам руки для різних речей і комбінацій. Це цікавий прецедент.
У якому стані зараз фестиваль? Адже попередні дві події відбувались за складних обставин (пандемія, війна).
Олександр Гойсан: Ми міцніше стали на ноги, проте поки ще нема розуміння, наскільки далеко вдасться добігти. Перший тиждень подачі заявок ми зробили безплатним — і вже прийшло 600 фільмів. З них тільки 30 — з України, все решта з-за кордону. Далі у нас платна подача і кількість фільмів різко зупиниться. Будемо когось окремо ловити та пропонувати, щоб подались, дехто буде сам подаватись за гроші. На інших фестивалях теж будемо гантити фільми. Думаю, таким чином складатимемо програму.
У нас підтверджена співпраця з Довженко-Центром: цього року матимемо ще одну спільну програму з ретроспективою українських класичних кінострічок 20-го століття у форматі 4:3. Також вдалося податися на УКФ, що вже широка дистанція [для планування].
Чи вистачає Франківську інфраструктури для культурних подій, зокрема фесту «4:3»?
Олександр Гойсан: У місті два кінотеатри, які не дуже спішать йти назустріч. У нас ще не було кінотеатральних показів — тобто двічі проводили фестиваль не в кінотеатрі. Я б дуже хотів нарешті зробити третій у залі, але це дуже складно. Надіюсь, нам вийде дійти згоди. Зрозуміло, що на комерційних засадах, але сподіваюсь, буде хоч якась згода, і ми зможемо туди зайти. Якщо ні, то далі доведеться шукати якусь комірчину, щоб втиснутися там з проєктором і екраном.
Класно, коли є змога показувати кіно в альтернативних місцях, але й класно, коли є опція залу, коли є кінотеатри, які це підтримують.
Насправді є Палац Потоцьких, де висить наш екран, і коли нам треба прийти щось показати, вони ніколи не проти. Думаю, навіть якщо не знайдемо кінотеатр, у нас вийде. Просто хочеться, щоб був зал, щоб була ця можливість.
Чи вдалось зібрати свою спільноту довкола події? Хто ці люди?
Соня Слюсаренко: У нас є досвід першого і другого фестивалю, вони були дуже різними. Але це — люди з навколомистецької тусовки, які щиро зацікавлені в чомусь новому, молодь, представники нішового мистецтва різного формату (відвідувачі «Асортиментної кімнати», рейвів, незалежних театральних і перформативних подій).
Олександр Гойсан: Подобається, яка у нас є віддача. З минулих років до нас з’їжджаються люди з усієї України — це не тільки франківці.
Соня Слюсаренко: У нас зросло поширення, про нас знають більше людей, і сподіваємося цього року збільшити співпрацю зі ЗМІ — у нас в команді є люди, які займаються цим. Думаю, цього року можемо розраховувати на більший наплив людей з різних міст.
Олександр Гойсан: Повертаючись до торішнього досвіду — у мене насправді було гігантське розчарування. Напевно, найбільше у моєму житті. Думаю, ми просто зайшли не до тих людей. Нас запхали в інше середовище, яке нам не близьке, і пробували нав’язати свої методи, які ні я, ні Соня не відчували взагалі. Якраз в цьому і була гігантська проблема: що у нас не було жодного розуміння одне з одним.
Організація, з якою ми співпрацювали на другому фестивалі, — більше про масового глядача, про масову культуру. Це не про нас — у нас нішовий формат, якому не потрібен мільярд глядачів.
І [нам не потрібно] щоб всі жителі Івано-Франківська ходили на наш фестиваль — це не треба насамперед їм.
Того року частина аудиторії, яка відвідувала наші події, щиро не була у них зацікавлена. Вони приходили, бо організація-партнер — це місце, куди вони ходять дивитися, вибачте, «Гуцулку Ксеню». Тому на наших подіях вони були розчаровані — і це окей. Це більше про нерозуміння того, що ми взагалі робимо на цьому фестивалі.
Соня Слюсаренко: Навіть ці негативні досвіди різноманітних співпраць і організації все одно укріплюють команду, допомагають притертися роботі. Буде круто, якщо через декілька років в Івано-Франківську з’являться фестивалі, які заповнять нішу масової культури, але якісної; будуть фестивалі, які займуть своє нішове місце — і якщо це все зможе співіснувати в одному середовищі. Але коли через недостачу одного заповнюють інше і навпаки — це перетворюється у проблему.
Головне фото з офіційної сторінки фестивалю