З нагоди Великодня публікуємо уривок з монографії Володимира Шухевича «Гуцульщина», у якому описані великодні традиції гуцулів. Саме дослідження складається з 5 томів і вперше було видане у 1899-1908 роках. Ознайомитись з усією книгою можна, звернувшись до бібліотеки post impreza.
Оригінальний правопис збережено.
Дуже богато Гуцулів купує паску у так званих паскарів — пекарів міських, а найбільше ті, що не уміють хлїба печи (гуцули живлять ся вареною кулешою з бриндзею).
Дукарки — богатші гуцулки, розпочинають печи паску в великодну середу; деякі печуть одну паску з 10-15 фунтів муки, а иньші печуть менчі, за те більше їх, а понадто хлїб та перепічки; біднїйші печуть одну паску в суботу великодну.
Паску розчинюють із пшеничної питльованої муки; скоро замісять тїсто, мастять рідким тїстом хрести на стїнах під сволоком, верх дверий, образів, вікон і постелї. У сволоках серед хати кладе ґаздиня восковий хрест, почім виробляє паску, так, що робить з одної части тїста великий хлїб з другої хрести, якими накриває той хлїб на вхрест, а верх хрестів у місци, де вони перехрещують ся, кладе ружю; надто опасовує хрести плетеним тістом немов вінком.
Як уже виросла паска і в печи добре натоплено, значить час паску саджати у піч, виходить ґазда з хати глядїти, аби нїхто у хату не входив та не урік паски, а ґаздиня замикає за ним двері, ловить курку кілько їх у хаті має, пхає її хвіст через дїрку у лавици і вириває піря, скілько захопить, часом і цїлий хвіст; те пірє кидає вона на грань у піч, і зажмуривши ся, промовляє: «Йик я не виджу, де ти падеш, так аби не видїв пополовик курку! Се помагає проти половика, бо хоть він паде лабами на хвіст, а як курка не має фоста, половик паде на землю, а курка утїкає», — запевняла Анна Ковбчучка з Яворова.
Вигорнувши грань з печи, втече ґаздиня у ню ґрис і каже: «Не ґрис палю, а палю всї нетлї на сьвітї», потім уриває кусень тіста, що стоїть у нецках, та звивши з него хлїбец, кидає єго у піч; з сего упече ся віхопник; єго виймає ґаздиня скорше, як паску; з того можна би догадуватись, що Гуцулки, не уміючи печи хліба, з того, чи і як віхопник спік ся, вимірковують, як довго має паска стояти у печи. Вкинувши віхопник у піч, саджає ґаздиня на великій лопаті першу паску, поміастивши єї зверха сметаною або маслом, підчас чого стріляє з пістоляти ґазда, що дивить ся з надвіря у вікно, а ґаздиня промовляє: «Йика ти лїзеш у піч ладна, гладонька, така аби-с вілїзла!» — значить: абис не попукала, бо з того, як паска у печи пукне, ворожать, що умре ґазда або ґаздиня або маржина, або той, на котрого ґаздиня, саджаючи паску у піч, помінит си.
Витягнувши лопату з печи, закладає ґаздиня піч деревяним кругом, а шпари обмащує глиною або обтикає мокрими шматами, при чім промовляє:
«Не застаю піч, але рти (роти) з цілого сьвіта, аби на мене ніхто не говорив, ніхто не зіпав, ник піч не зіпає на хату; аби заперті рти, засклеплені були, йик ся піч, аби до мене так ніхто рота не створив через цілий рік, як оця піч сама не отворит си!».
Після того бере ґаздиня лопату в руки і то робить хрести то соває нею верх печи, по стелі, столу, вікнах, полицях, промовляючи: «Ти, нетленна божко (божок посту), іди собі на двір, — тобі тут не вольно бути; я хочу свйита сама опроводжьити без тебе, а ти меш сї дивити, хто на дворі віє у ночі їсти або воду пити». До опроводів не вольно у ночи анї їсти анї воду пити, бо «з’їв би ци випив би нетлю, яку прогнано з хати!» В кінци торкає лопатою три рази у двері, а як ті створять ся, кличе: «Вон, божка, з хати!». Лопату не кладе уже коло печи, але у кут у хоромах, де вона стоїть через 2 недїлї. В тот час гинуть звичайно нетлї мотилїв.
Як довго паска у печи, не вольно нїкому у хаті сісти, бо паска не росла би, ба навіть могла би сїсти, з чого прорікають, що когось з хатїних у землю сховають (хтось умре).
Заким упече ся паска, завязує ґаздиня волїчкою ножиці, перевязує нею на вхрест стіл по дошці, а під нею завязує ґудз. Завязуючи ножицї, промовляє ґаздиня: «Не ножиці завйизую, але серце мому чоловікови, аби він мене не міг так позбиткувати, йик цими ножицями не може нічо урубати. Аби єму руки були так зйизані, йик сї ножицї!» — Завязавши ножицї, кладе їх у постіль, де вони стоять через сьвята.
Опісля перевязуе поясом своїм грьиди у куті над постелею, причім говорить: «Не завйизую грьиди, але себе з ґаздов, абисмо так жили, йик до тепер; аби він не міг мене збиткувати, аби сї не міг другій удати, нї друга єму, лиш тілько зо мнов ґаздувати і я з ним, так йик цес пояс з сими грьидами буде сї тримати, і аби так ніхто не мав волі ні охоти і він аби ні з ким не дав си перемовити нї переговорити, аби був зо мнов знизаний і утримання, аби сї так тримав, аби мене не збиткував нї я єго, йик цесї грьиди з цим поясом ніхто не розірвав!» Так перевйизані стоять стіл і грьиди до волочівного понеділка.
Волїчку, якою був перевязаний стіл, перериває дівка в волочівний понеділок і заплїтує єї у кіску, аби єї ніхто не урік; у кого нема дівчини, там ґаздиня перевязує тою волїчкою хвіст корови, як вигонить у полонину, або як корова уположить ся; се на те, аби неврічлива була.
Як ґаздиня змірковала, що віхопнпк вже спечений, виймає єго, і скоро простигне, ломить єго собі за плечима і на відлїв і, недивлячись на него, роздає усім, що у хаті є, з словами: «На! Це за титюшину душу!» — (титюха = тристя, febris interm.).
Як упече ся перша паска, призначена до посьвяченя в церкві, ложать її серед стола, почім печуть меньші паски призначені до покраяня на дору — поману, опріч того перепічки — малі хлїби, та иньше печиво, а в деяких селах печуть ще стільник = застівник — великий хлїб, в який тичать глухим кінцем тілько яєць, кілько є душ у хатї; з того, чи і яке яйце пукне підчас печеня стільника, виворожують смерть того, для кого яйце було призначене. Стільник кладуть побіч першої паски на стіл.
З кождого тїста, призначеного на печиво, яке ґаздиня пече на сьвята, надто з сира, яєць, солонини і т. и, лишає ґаздиня по трохи на худобйину паску, яку з того усего замісить, домішуючи ще черваточини з улія, погиблі бжоли, цукор, що оси роблять, і вимісуючи, промовляє: «Абис була така старлива, така плідна, така приязна, така легка, як бжола; йик бжола сидит при купі та вертає си, хоть аби куда пішла, і одна другу не липит, а вертає у улій, так моя худоба аби через цїлий рік вертала ід своїй кошьирі, ци ніч, ци днина, йик іде бжола у вічко, а так аби сї плодила, йик бжола плодит сї, йик сї роїт». Тоту паску сушать, труть на муку, мішають із сілю та дають маржинї з нагоди усяких слабостий, на які вона западає.
В живний четвер вечером, на поклінниіі вечір, на страстях завязує знахорка у церкві ґудзи на мотузі: один на дївку, другий на парубка, як вже висватані, а як ні, то вяже тілько один ґудз на дївку на те, аби вона в тім році не висватала ся. Завязуючи ґудзи, промовляє: «Так аби за єї сватане голосу не було чути, як не буде чути до неділі голосу дзвону; аби єї так ніхто не вісватав, як ніхто від тепер у дзвони не задзвонит, а она аби була така осужена, така осмутнена, як цілий сьвіт осмутнений без голосового дзвону; аби она тогди сї віддала, коли би я цес ґудз розвйизала, тай тогди аби вона з вінцем до церкви вступила і сьвітло уздріла!» Той ґудз стоїть у знахорки захований; як вона схоче, аби дівка віддала ся, розвязує тот ґудз; він може і ціле житє стояти завязаний, «тогди ніхто до дівки не приступає женити сї» — запевняла Марія Мерендьичка з Ясенова.
Окрім того завязують знахорки при читаню кождого євангелія по ґудзови, значить разом 12. Сими ґузами відганяють вони опісля усяке лихо, хоробу і т. д. через цїлий рік, а розвязуючи при тім узлик, промовляють: «Не вузлик розвйизую, а болу».
В велику пятницю або чорну не кладуть ватри; ґазди ідуть до церкви, де коло положіня до гробу Суса Христа кладуть купні сьвічі. Того дня не їдять нічого аж до вечера, хиба маленькі діти. У велику пятницю не вольно згадувати про гадину, аби літом будь коли не укусила.
В велику суботу — білу, кінчать кутати коло хати, а під вечір наставляє ґаздиня до готовлена скором, накрише бураків, наставить варити борщ, докинувши до него солонини та будженицї; опісля варить яйця.
Паскевник
Заки скором зварить ся, лагодить ґаздиня до посвйищіня; вона бере паскевнйк — дорінник, умисне на се споряджену деревину посудину переховану з року на рік, — кладе у ню на спід дору — покраяні кусні паски, хліба, худобяної паски, сира, ковбаси і з усего по кусневи, що приладила на сьвята, поверх того кладе букату сира, ракву з маслом, солонину, облуплені яйця, поміж ними одно сире, яке посьвячене помагає против «зґаґи», — писанки, фляшу з водою, в якій варились яйця, (тота вода має помагати «на очи»); відтак накопає в городі хріну з косицев листєм, чеснику і укладає їх з боку у паскевник; верх того усего паскевник впихає в одно ухо бесаг, а у друге тоту паску, що насамперед сажала у піч, перепічки, сьвічки, куснї солонини і т. и. Приладжені бесаги завішує ґазда у хоромах на кілку, а ґаздиня відставляє борщ, бануш і иньший скором.
Упоравши ся з приладженєм до посвйищіня, умиває ся ґаздиня, причісує волос а за нею роблять се усї другі, — відтак вносять із клїти нове чисте лудинє; приладивши усе, лягають спати; перед тим ставить ґазда на землю при постелі сокиру.
Вже коло півночи встає ґазда, за ним ґаздиня і другі та ступають одно по другім босими ногами на покладену сокиру, «аби ноги були такі дужі, як зелїзо!» — потім умивають ся усї по черзі у воді, в яку кинула ґаздиня який гріш і писанку, «аби були богаті у гроші, а красні, як писанка». Умившись, убирають ся в прилюдне убране; ґаздиня ховає кури у темне місце, «аби не виділи ніякого сьвітла, бо як би кури того дня перед паскою побачили з надвору сьвітло, то виловив би їх літом половині».
Лишивши дітвору у хаті, кладуть ґазди бесаги з паскою на плечі, або на коні та спішать до церкви. Се одна з найчудовіщих картин, коли усїми дорогами та гірськими плаями наближають ся до церкви Гуцули в сьвяточнпх строях, одні пішо, другі на конях. Їх мальовничий, переважно червоний одяг красує ся на причуд гарно на зеленім тлї смерекових лісів та мурав, що починають як раз зеленїтись.
Коло церкви присплюють приїзші свої коні до придорожних плотів; знявши з коний бесаги, перебирають ся у сьвяточне убране, після чого несуть паскевнику та паску на майдан коло церкви, де розкладають їх на мураві до посьвященя. Накупивши у паламара витиц — тоненьких воскових сьвічок, наліпляють їх довкруги паскевника, почім одні лишають ся коло пасок, другі ідуть у церков, а иньші розносять поміж бідних перепічки, сир, яйця, писанки, солонину і по одній витици. Є й такі, що лагодять для бідних цілі менчі паскевники та роздають їм то за простибіг, то з приговіркою: «Прийміт за душечку Марійчину, Аннину…»; передаючи або перебираючи дору одно від другого, цюлюють ся по руках.
Декуда обдаровують біднїщих аж по посьвяченю. Звичай сей вкорінений так глибоко в цілій Гуцульщинї, що нема й одної найбіднїйшої хатчини, де би не було доволї богато сьвяченого, придбаного в повисший спосіб. Обдарованє таке є так загальне, що не конче мусить натрафити бідних прошаків, яких у Гуцульщинї майже нема; воно є в загалї поспільним звичаєм поміж Гуцулами, так що ледви одна ґаздиня принесла другій дору, вже тота дає їй своєї дори, або отриманої.
Посьвященє кіньчить сьвященик звичайно бажанєм до своїх прихожан, висказуючи радість з того, що діждали паски, бажає їм діждати в здоровю другої і кінчить: «Кушайте, здорові, сего, що Бог дав, на щастє, на здорове, у довгий вік!»
Хто перед посьвяченєм не роздав дору біднїщим, той робить се тепер.
При посьвященю нема звичайно молодїжи, вона держить ся на боці від місця посьвященя, а то тому, «бо їм соромно брати що небудь за простибіг!».
Пообдїлювавши одні других та повінчувавши собі посполу, спішать усї до дому, аби як найборше дістатись до него. Як доматарі побачать із далеку повертаючих ґаздів, загонять усю рогову худобу до стайні; а скоро повернуть ґазди, несуть паску до маржини, кладуть єї 3 рази коровам на хребет, промовляючи: „Йикий дар красний, такі аби Бог давав телицї красні!».
Деякі обходять із сьвяченим 3 рази ціле обійсте, почім ідуть до хати, де на порозі кличуть 3 рази: «Христос воскрес!», на що хатїні відповідають: «Во істину воскрес!. Ґаздиня кладе паску, стільник та паскевник на стіл; підчас того не вольно у хаті нічого говорити, «аби худоба була така тиха, як тихо було у хатї!». Ґазда зажегає сьвічку, притулює єї до дорінника і накришивши худобяної паски й соли, іде з тим до маржини, подає їй «попахати дорінник», кладе єго відтак кождій маржинї на хребет, потому кладе серед стайнї на землю, перемішує сіль із паскою і сипле у ясла, промовляючи: «Абис була така весела, як цеся божа днина, абис не переходила кождого року, як не переходит цеся днина кождого року; абис була така весела, йик цеся божа дора, абис була така цьвітна, йик цес день цьвітний; аби тобі було так скрізь створено, йик нинї церков на ввес нарід була створена».
Зі стайні іде ґазда до пасїки, де ковтаючи дорінником у головицу вулия, промовляє: «Ци ти, матко, спиш, ци чуєш? Ци зробила матїнник? Ци ти вже ночуєш у матіннику? Уставай, бо Сус Христос воскрес! Кілько я разів ковтну, тілько роїв аби ти, матко, пустила. — Йик я тебе не забув, свяченої дори тобі даю, посвйити і ти свою родїю і сама себе, бо тебе би вже чьис віпускати, аби ти ішла по сьвітї старати, по всему сьвіту і по всему цьвіту, абис була цвітна, йик цьвіт, кьижка з вощинов, йик я здоров, абис несла меду на собі так, йик я несу дору, абис віск робила Богови на віддьику, Сусови Христови на посьвіт, людей на розлучінє душі з тілом, а мід собі на уживане, людем на спомаганє; йик я з своєв ґаздинев робю та праную, аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала а від мене повоженого абис не втікала. Абис сі так тримала пасіки, йик сі тримає цеся дора мене!»
Коли верне ся ґазда у хату, засідає ціла родина до округи стола, ґаздиня зажегає сьвічку і притулює єї до першої паски; помоливши ся, кінчать у голос: «Абисмо дочекали й на рік свйитого воскресеня, абисмо діждали свйиту дору споживати і від нарік до поза нарік, і рік від року, доки Бог призначит віку і аби маржина миром була! Христос воскрес!» — почім починають споживати у одних селах від того, що «закусуют свйиченого хріну, аби були острі, як хрін», у других від яйця, а в иньших від накраяної паски, беручи дору з миски, до якої ґаздиня наклала усего сьвяченого по кусневи.
В деяких селах починають від тогідної посьвяченої просфори, або паски, яку на ту цїль через цїлий рік переховують. Опісля харчують та попивають, хто що і чим має; декуда зготовять в суботу в вечері бануш і тепер їдять єго теплого, бо стояв у печи.
У одних кутах, особливо подальших від церкви, сходять ся сусіди до себе та баюють до пізна, другі сходять ся по верхах, грають у скрипку, танцюють, їдять те, що з собою поприносили, а близші церкви ідуть туди на набуток — їдять те, що з собою принесли, трактуючи одні других; не обійде ся і тут і там без гри в карти, яка вкралась і у наші гори через робітників при зелїзній дорозі та при нафті; старші парубки дзвонять раз-у-раз, аби видзвонити за своїх померших, або забавляють ся, але се не всюди; ті забави не подобають на гаївки, якими забавляв ся молодїж на долах. У горах беруть участь у тих забавах лише парубки, а дівки постають громадками та розказують собі «усьике».
Фото з архіву Параски Плитки-Горицвіт
