Мультидисциплінарна художниця Оля Михайлюк розповідає про те, як 20 років у Карпатах придумали фестиваль, що дбав про довкілння, залучав публіку до спільної творчості і не боявся експериментувати з форматами та локаціями.
За три дні, що була нині в Карпатах, сніг остаточно зійшов. Медунка, барвінок, вероніка, примула, фіалки й маленькі смерічки, що всю зиму ховалися під снігом… Я не забула про війну. Тут, в Карпатах, вона відчувається інакше. Тут немає зруйнованих будинків, як на Київщині. Але і фестивалю, який завжди відчувався в людях, зараз нема. В кожному селі, яке виникало за вікном на улюбленому маршруті «Коломия-Верховина», — жовто-блакитний і червоно-чорний прапори, і майже в кожному домі — свої драматичні історії.
Навесні 2003-го ми приїхали в Карпати в пошуках місця для фестивалю, який мав поєднати етнічну музику (в нашому випадку це містило дуже різні напрямки — від автентики до world-music експериментів) з лендартом. Ми уявляли собі щось таке прекрасно-аудіовізуальне у відкритому просторі, в максимальній взаємодії з людьми й ландшафтом.
Напередодні взимку ми потрапили в Косів і були причаровані — горами, колядниками, чортами, маланками, музиками, сопілками-флоярками-телинками, танцями, самогоном, банушем і блискучими кептарями, всією цією яскравістю, дикістю й свободою. І ми дуже захотіли сюди повертатися.
Нам пощастило дорослішати в той час, коли Україна вже стала незалежною, кордони були відкриті.
Ми багато мандрували Європою. Але відкриття, які траплялися всередині своєї країни, були не менш значними за силою та емоцією. Я з Києва, але з дитинства в моєму житті були Карпати й Крим — такі величні й містичні казкові країни, подорожі до яких траплялися щороку. І це були найщасливіші моменти дитинства. Подорослішавши, стала шукати приводи й далі ходити горами, вивчати, відчувати, бути.
І після тієї зими карпатських одкровень нагода трапилася. Друзі вирішили провести в Україні «Екотопію» — міжнародний молодіжний екологічний табір. Щороку він проходив у різних країнах і привертав увагу до екологічних проблем регіону. Ми на той момент вже двічі були на ньому — в Шотландії й у Чехії, та мріяли про подібні події в Україні. Словом, ми запропонували Карпати.
Привід, звичайно, був не дуже оптимістичний: екологічних проблем в Карпатах тоді вже вистачало — вирубки лісів та, як наслідок, ерозія ґрунтів, повені та зсуви, шкідливі матеріали в будівництві та водоспади сміття в гірських потоках. Саме тому і вирішили провести фестиваль в Шешорах — селі занепалих радянських санаторіїв — і завдяки зеленому туризму дати йому нове життя.
Щоб ця альтернатива почала працювати, власне, і потрібен був фестиваль. Друзі серед художників та музикантів в нас були, бажання змінити світ — теж. Вмотивовані та натхненні, але без жодного розуміння схем, за якими працюють держструктури, ми поїхали знайомитися з Косівською райдержадміністрацією. Зустріч світів відбулася. Але, здається, ніхто нічого не зрозумів: ні адміністрація — нашого глобального задуму з порятунку людства, ні ми — чому вони рятуватися не хочуть. Словом, ми почали.
Першою приїхала група волонтерів-ентузіастів з Нідерландів, аби облаштовувати табір. Косівські називали їх «ваші наркомани» і хитро посміхалися. Якось місцеві ДСНС-ники приїхали кинути дріт для електрики в таборі, й п’яні перекинулися вантажівкою в Пістиньку. «Нашим наркоманам» довелося їх діставати. Стосунки між місцевими й «наркоманами» з того часу покращилися.
Потім поступово почало проявлятися, чого бракує для проведення фестивалю. Спочатку не було грошей на друк афіш. Ми якось знайшли, надрукували, розклеїли. Потім не виявилося грошей на дорогу музикантів. Але наше бажання врятувати світ було настільки великим, що я почала писати друзям і переконувати, що їхати таки варто — хоча б і автостопом. Дехто так і зробив. Мій друг з Чехії Давід Сінак — він грав на диджеріду в гурті Cankisou — ночував в капличці, ховаючись від дощу (потім розповідав, що то був особливий сакральний досвід). Давали собі раду, як могли. І от коли мені здалося, що найскладніше позаду: музиканти й художники їдуть, анонсова кампанія йде, публіка збирається, а отже, фестивалю бути (як і зеленому туризму в Шешорах, чистим річкам і здоровому споживанню ресурсів) — прийшла новина, що грошей на сцену і звук теж нема.
В «Екотопії» була традиція ранкового кола, де всі віталися, обмінювалися новинами й побажаннями. Там ми й озвучили ідею: якщо хочемо фестиваль, маємо самі зробити сцену. Це було неймовірно. Навколо ідеї об’єдналися дуже різні люди — від англійського хірурга та німецьких студентів до шешорців, яким було не байдуже. Місцеві дали дерево, щоб робити поміст, волонтери з різних країн взялися за його виготовлення. З Бабина, 20 кілометрів від Шешор, люди передали нам весільний намет — замість покриття на сцену. Забирати довелося круто в горах, волонтерам сподобалося.
Але потрібен був ще і звук. І тоді в Івано-Франківську сталася доленосна зустріч з Олегом Івановичем (Мохом) і «Перкалабою». Він все миттєво залагодив. Віра в людство, фестиваль і музику повернулася. Потім були гуцульські бабусі, що несуть райські яблучка, якими ми разом прикрашаємо сцену. І нічна варта, коли з друзями лишаємося охороняти техніку. В якийсь момент вони засинають, а я рахую зірки й загадую одне-єдине бажання: хоч би нам завтра все вдалося! Через кілька годин на полі з’являється постать. Вона наближається. Бачу сухого жвавого діда з посмішкою.
Ми вітаємося, і він питає: «Ти що тут, малий (я захрипла, і була в капюшоні) робиш?» Я чесно відповідаю, що охороняю сцену, на якій завтра буде фестиваль, і запрошую його відвідати. Він йде. Але хвилин за двадцять повертається з банушем, самогоном і сокирою. «Тепер охороняй, — каже. — У тебе ще багато попереду».
Попереду, дійсно, було багато. Фестиваль відбувся. Найбільшим кайфом, який відкрила для себе, стала та потужна спільна радісна хвиля — коли незалежно від віку, професії, національності ми всі на одному зеленому полі, десь серед Карпат, слухаємо одну музику і танцюємо. Зі сходу і заходу, з великих міст і маленьких навколишніх сіл — ми нарешті знайомимося і раді один одному. В ці моменти була щаслива, що живу в Україні.
Вперше тоді почула «Перкалабу» й полюбила на все життя. З того часу, хоч хто б виступав на фестивалі, вони були гедлайнерами. Не можу пояснити, чому. Були суб’єктивні. Бо то любов.
Це був перший фестиваль такого формату — мультидисциплінарний, екологічний, партисипативний і по-справжньому експериментальний. Наступного року ми продовжили. Квитків на «Шешори’2004» не передбачалося. Проте був диск, записаний на попередньому фестивалі, в красивому конверті з технічного картону. Зробивши благодійний внесок, можна було отримати диск, підтримати фестиваль та наші прагнення працювати з вторинною сировиною і робити світ чистішим. Зелений туризм потроху розвивався. Місцеві жителі вже не ставилися до туристів з недовірою, скоріше з цікавістю. Дреди й купання голими в Пістиньці вже не так напружували, як розважали. Того року на фестивалі виступили Red Cardell з Франції, Maraca з Чехії, Orkiestra św. Mikołaja з Польщі. І, що не менш важливо, Ансамбль Тафійчуків грав традиційні гуцульські мелодії, а «Бір Тайфа» і «Сартанські самоцвіти» з Маріуполя познайомили з музичною культурою греків Надазов’я. Майстеркласи з українських танців і урумських пісень; дивовижні істоти, створені лендартистами, серед яких Петро Бевза, Андрій Гуренко, Жанна Кадирова, Анатолій Бєлов, Ілона Сільваші, Мирослав Вайда й решта чудесних авторів; казки; кіно; перший виступ «ДахаБрахи» як новоствореного музичного гурту.
Шешори, 2005
У 2005-му і 2006-му ми набирали обертів.
Косівська адміністрація, яка спершу вважала нас надто юними та зухвалими, мала змиритися, що тиждень посеред літа район живе за законами фестивалю.
В програмі з’являлося все більше цікавих гуртів з різних країн. У 2006-му Шешори вже не могли прийняти всіх охочих — в автомобільних заторах стояли по кілька годин, на березі Пістиньки відпочивали сотні людей, намети розташували і в таборі, і на подвір’ях, і на закинутому стадіоні, концерти тривали до 5-ї ранку. Фестиваль починався «на Петра» і тривав кілька діб. Двері до раю в цей час були відчинені. Ми відчули, що наступного року людей може бути ще більше — й вирушили в мандрівку.
Шешори, 2005
«Шешори’2007» були вже не карпатськими, а подільськими — на мальовничому узбережжі Південного Бугу, неподалік від Вінниці. На фестивалі тоді діяло три сцени. Знаковою була участь шведського Hedningarna та Transglobal Underground з Лондона. Оновилася лендартова програма, тепер художники працювали з новим лендом. Розширилася й екологічна: до використання дружніх до довкілля технологій і сортування сміття додалися подорожі на фестиваль альтернативним транспортом (вирушали спеціальні велотури) та екскурсії в дику (наскільки це було можливо) природу.
Щороку фестиваль мав певну наскрізну тему. Якщо у 2007-му це була дорога, то «Шешори’2008» — це багатоголосся. Музиканти з України, Грузії, Польщі, Росії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Великобританії, Швеції, Німеччини, Франції. Сучасні українські витинанки від Анатолія Бєлова і традиційні єврейські витинанки мізрахім. Індійські танці. Польські танці. Гуцульські танці. Хороводи. Грузинський спів. Деякі майстеркласи відбувалися в справжній юрті. Крім того, архітектурна студія фестивалю знайомила з техніками спорудження індіанського тіпі й традиційного українського житла із саману.
У 2009-му фестиваль — це вже одна величезна лабораторія просто неба. Тим, хто хотів просто послухати музику і потусувати, ми радили приїжджати в останні дні на події великої сцени. Тим же, кому кортіло взяти участь у створенні об’єктів, відвідати майстерні, малу музичну та театральну сцени, ми пропонували приїхати на тиждень.
Основною темою була взаємодія митця і середовища.
Тепер публіці пропонувалася ще активніша позиція — припинити бути публікою.
З безлічі навколишніх елементів можна було створювати унікальні світи. Глина, папір, вода, пісок, вугілля, сир, нитки, каміння, рослини, скрипи, шарудіння, плюхання, голоси птахів і музичних інструментів, промені сонця і нічних ліхтарів, люди навколо — в яку композицію їх зібрати, залежало від кожного. Зробити це твором допомагали митці, що протягом тижня працювали у своїх унікальних просторах-студіях. Подібною була й музична історія фестивалю. Музиканти мали не лише зіркові виступи на великій сцені, але й в інших просторах, комбінаціях, ситуаціях. І так, легко мігруючи від однієї техніки до іншої, від одного мистецького напрямку до іншого, виникали нові живі твори, що потім розвивалися й вдосконалювалися. Так виникли витинанки-гіганти, що прикрасили сцену. І капелюхи-троянди, які одразу вирізняли «людей-квітів». І мультфільми, що знімалися і одразу монтувалися в студії, облаштованій в сільському клубі. І щоденна фестивальна газета. І мала сцена-риба. І хор «Як умієм, так і пієм», що катався фестивальним майданчиком на вантажівці. І каміння, яке пустило коріння, і крилаті човни й інші дивні об’єкти.
Тут — на фестивальному полі — фестиваль став називатися «АртПоле». Він став масовим — близько 50 тисяч відвідувачів, а отже, доволі прибутковим, але це загрожувало втраті вкладеного в нього змісту. За такої кількості людей нам не лишалося місця й часу на експеримент. Для довкілля це теж не могло бути friendly. Знову виникла необхідність у трансформації.
Ми різко змінили локацію. 2010 рік — лиман Куяльник і тема фестивалю «Місто на горизонті». Цим містом була Одеса. Лиман настільки солоний, що в нього не можна пірнути, хіба полежати на поверхні, а дно-багно — лікувальне, як в Мертвому морі. Чорні блискучі постаті стоять вздовж нього, гріються на сонці. Хлопці на березі ганяють у футбол. Зизоока дівчинка з відкритою посмішкою запускає змія. Три корпуси санаторію. В одному з них живе лиш кілька відпочивальників. Якщо гучно постукати, жінка в розтягнутому спортивному костюмі відчинить двері. В неї багато собак, вони теж там живуть.
Хоча лиман має унікальні цілющі властивості, цей курорт, як і Шешори свого часу, занепадав: по-перше, радянське минуле, по-друге, загроза висихання лиману через будівництво на ріці, яка живила лиман. Нам важливо було привернути до цього увагу. І знову місцева адміністрація багато на що підписалася. На той момент ми вже забули про свій перший, косівський, досвід співпраці з владою, бо на Вінниччині все відбувалося інакше. Куяльник виявися найдраматичнішим (в емоціях і фінансах) та найкомічнішим (в усьому іншому) фестивалем.
Ця милозвучна назва — Куяльник, ці комахи, багнюка, запах (сірководень?), балкон, зачинений на ложку, 13-й поверх, де обабіч від пінопластових цифр — Ісус і Марія. Напередодні фестивалю я зламала ногу. Потім вітер понівечив стовпи, що мали б тримати дроти для електроживлення сцени. Потім ми позичили генератор в лунапарку. Потім водій вантажівки, яку в допомогу фестивалю виділила одеська адміністрація, виявився п’яним, його занесло на повороті, борт злетів, генератор теж — з розмаху в лікувальне багно лиману. Машини загрузали на піщаному узбережжі, люди скаржилися, гроші вичерпувалися. Відчувала себе, як «жінка в пісках». Щодня ми намагалися випростатися, і щодня вгрузали ще глибше.
У 2011-му ми знову повернулися на Франківщину. Цього разу не в Карпати, а в Дністровський каньйон — Уніж.
Через наші «лиманні експерименти» ми втратили багато грошей і частину аудиторії. Але ті, хто любив «АртПоле», нашу музику, відкриті нами місця, цього літа знову були з нами. Small is beautiful. Ми знову змогли дотримуватися принципів, задекларованих в Шешорах. Волонтерські екобригади, багаторазовий посуд у кафе та їдальнях, сортування сміття й решта методів практичної й творчої боротьби з непотребом: наприклад, створення аудіоскульптур з брухту, дослідження місцевих рослин і птахів, висадка дерев.
Восени 2011-го ми, натхненні як після першого свого фестивалю, організували першу подібну подію в Криму — на Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая.
Влітку 2012-го знову Уніж. Вперше виникла нічна експериментальна сцена, де музика поєднувалася з поезією, театром, відео. Яблуневий сад — дерева, люди, птахи, гнізда. Того року ще й шпаківні від Мирослава Вайди, що склалися у великий дерев’яний хрест, він і зараз стоїть над Дністром. Час до часу в ньому живуть птахи, час до часу жителі Унежа приходять сюди на свята, а ті, хто сплавляється Дністром, роблять біля нього спеціальні зупинки. У 2013-му ми продовжили фантазувати на тему образу й втілення різних варіантів сцени. Одна зі сцен, наприклад, припливла на фестиваль по Дністру разом з «ГИЧ Оркестром». Музична програма унізьких фестивалів була такою ж насиченою: крім тих, кого ми любили й запрошували не вперше — «Перкалаба», «ДахаБраха», Port Mone, — ще і постійні відкриття, як Feloche чи Fantazio з Франції, британське Trio VD, австралійський Wild Marmalade. Загалом там не було пересічних. Боюся когось не згадати, тому краще заходьте на сайт.
Фестиваль — це було щось, як дім, сім’я і робота, але все водночас 365 днів на рік. 12 років. 6 локацій. Тисячі щасливих людей. Тисячі романтичних історій. І не знаю вже, скільки прекрасних пісень.
І потім 2014-й рік, Майдан: холодні (іноді дуже холодні) ночі, колядки, покришки, гімни, барабани, бруківка, канапки, поранені, вбиті, така примарна перемога. Потім я поїхала в Крим, бо після нашої події 2011-го мала там багато друзів і бажання повертатися з українськими проєктами. Був початок весни, танки, турецьке кафе, іноземні журналісти, страх, викрадені, музика, друзі, вітер (дуже холодний), жерсть, поразка, в яку ми не повірили. У 2014-му — після Майдану київського й сімферопольського — ми зібралися знову.
Ті з наших, хто був на фронті, казали, що маємо вчитися радіти навіть за таких обставин, аби їм там, на фронті, було за що воювати. Тоді ми вчергове трохи змінили формат — вирішили зібратися не один раз і гучно, а тричі й трохи тихіше, і не лише на заході, але й на сході та в Криму. Small is beautiful. Ми хотіли тримати зв’язок.
Замість «АртПоля-Крим» вже довелося провести «АртПоле-ПроКрим» в Одесі. Схід і захід були того року в Селезнівці під Алчевськом і Унежі. Перечитую реліз того року: «На обох територіях свого часу розташовувалися маєтки та садиби: в Унежі — шляхтича Якуба Потоцького, в Селезнівці — підприємця Казимира Мсциховського. Зараз про це нагадують залишки алей і будівель, старі фруктові дерева у зарослих садах. У радянські часи на території унізького маєтку розташували ферму, а садиба Мсциховського використовувалася як база відпочинку, жіноча колонія, наркологічний диспансер.
Садиба Мсциховського
Потім — розкрадання й спустошення. І лише кілька років тому з’явилися люди, які вирішили наповнити об’єкти новими сенсами — висаджуючи дерева, залучаючи місцевих жителів, влаштовуючи фестивалі та семінари. І якщо у відомому нам з вами яблуневому Унежі більше простору, природи й бажання вдихати повітря на повну, співати голосно й рухатися швидко, то простір навколо садиби вимагає виваженості й обережності на кожному кроці — як місцевий сад зі старими дубами, туманом і ще невідомими нам істотами».
Ми провели фестиваль біля Алчевська тоді, коли навколо нього починали з’являтися перші блокпости.
Ну а потім був останній Уніж — вирішили обмежитися показами документального кіно, дискусіями (зокрема, про геозалежність), особливою музикою та майстернею для дітей. Досі пам’ятаю підслухану під час обіду розмову дівчаток, що приходили до мене на майстерклас:
— Ти звідки?
— Я з Крима.
— А я оттуда, где война.
— Из Донецка? Понятно. Но ведь у нас тоже война. У тебя блинчики с каким джемом?
Перед фестивалем у 2014-му в Унежі проводили вишкіл для тих, хто йшов на передову. В приміщенні, де раніше був кіноклуб, розташували тир.
Складно було облаштувати його для дитячих майстерень, в якийсь момент здалося, що казці тут більше не місце. Але ми змогли, ми знову провели фестиваль.
Потім поїхали в Алчевськ — востаннє відвідати садибу. І далі окупація, блокпости, тексти, запах м’яти, музика, друзі, загиблі, дуже спекотне літо. Багато друзів і знайомих з фестивалю пішли на війну.
Ще більше — у 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення. Павло Нечитайло і Саша Буль, які в різний час були ведучими фестивалю. Петро Шкутяк, який фінансово підтримував нас ще на перших «Шешорах», Валера Чоботар і хлопці з його фріфайт-клубу, з якими познайомилися вже в Унежі, вони були найкращою охороною на нашому фестивалі. Марк Токар, контрабасист, який брав участь в багатьох проєктах «АртПоля». Юра Стецик, який у 8 років на фестивалі проводив свій перший майстерклас «Хто забув панамку», — він переймався за людей, що ходили без панамок під пекучим сонцем і міг навчити робити паперові корони.
Юра загинув під Гуляйполем за кілька днів до нового 2023 року. Йому було 23. Багато його ровесників, яких ми щороку спостерігали на нашому фестивалі трохи дорослішими, зараз або воюють, або беруть участь у волонтерських рухах, що допомагають фронту й наближають перемогу.
Expression of Freedom! — співають сьогодні Transglobal Underground. Вони записали цю композицію в березні 2022-го і доповнили архівним відео з «Шешор’2008» Viva, viva, Ukraine! Central access to freedom is love!
І це лишається незмінним — любов до наших ландшафтів, людей і до музики. Central access to freedom is love.
