14 липня в межах лекторію «Міської читальні» на «Промприладі» відбулася лекція артменеджерки та кураторки сучасного мистецтва Олесі Островської-Лютої «Культура і новий суспільний договір». Ми публікуємо конспект цієї події: що таке суспільний договір, які концепції передували йому в українському публічному дискурсі і як ідею суспільного договору можна відчитати у сфері культури.
Що передувало концепції суспільного договору
Зараз багато уваги приділяється ідеї суспільного договору. Та ще років 15 тому була популярна інша, але дуже схожа за формулюванням концепція, — національна ідея. Тоді багато говорили, якою є національна ідея українців, як вона впливає на те, чим є Україна. Також йшлося про те, що Україні бракує національної ідеї — хоч що б це означало.
Тобто національна ідея, подібно до суспільного договору, — це якесь інтелектуальне утворення, що має визначити нас як спільноту.
«Наступником» інтересу до національної ідеї бачу інтерес до суспільного досвіду. Це є певним маркером нашої потреби в самопізнанні та самоформулюванні: для того, щоби зрозуміти, що ми за спільнота, як ми бачимо наше спільне майбутнє і чого нам бракує для якогось «золотого віку», який має настати. Це пошук самовизначення себе як суспільства. Думаю, що це симптом того, що часто називаємо суб’єктністю: ми вважаємо себе центром чогось важливого. Але друге слово, яке б тут вживала, — це «аґентність». Не тільки здатність бути центром, а здатність діяти від свого імені. Бути аґентом — тим, хто рухає. Цей пошук, потреба цієї аґентності та суб’єктності, час до часу «вихлюпується» у вигляді дискусії — чи то про національну ідею, чи, пізніше, про суспільний договір.
Що таке суспільний договір, культура та мистецтво
Коли йдеться про суспільний договір, то це не якась закріплена наукова ідея, що має дуже точне і зрозуміле визначення. Його інтерпретація залежить від того, хто аналізує цей суспільний договір.
Ми можемо зустріти інтерпретацію суспільного договору як буквально якусь угоду між громадянами й державою, яку вони певним чином укладають. Та дотримуюсь трохи інакшої інтерпретації: суспільний договір — це певна метафора, яка позначає згоду, спільні правила, що існують всередині певної спільноти чи великої групи людей. І ці правила дозволяють цим людям жити разом. Під словом «правила» також не маю на увазі щось дуже конкретне. Це непрописані норми, звичаї, переконання, які створюють мережу регуляторного середовища для певного суспільства. Вони дозволяють функціонувати в певній спільноті.
Неможливо, щоби існувало суспільство, всередині якого жодної згоди немає.
Суспільний договір як ідея є продуктом модерності. В європейському світі, до якого Україна все ж належить через християнство, модерності передувала ідея божественної сутності, яка перебуває поза людською істотою, та еманує до людини через реципієнта і виразника — короля. Це було основне переконання Середньовіччя та домодерних часів. Але в новий час виникає ідея укладання спільного життя людей на базі людського розуму. Це концепт, з яким ми досі живемо.
В одному зі своїх текстів філософ Володимир Єрмоленко теж розмірковує про природу суспільного договору: як європейська ідея суспільного договору втілюється в філософських текстах Томаса Гоббса, Джона Лока та Жана-Жака Руссо. Першочергово йдеться про визначення філософами суті держави. Адже саме в державу втілено те, як певне суспільство хоче собою керувати. Гоббс вважає, що держава — це великий Левіафан, який придушує будь-які прояви екстремальної поведінки й таким чином створює суспільну безпеку.
Якщо пригадати, коли жив Гоббс (він був сучасником Кромвеля) — це період кривавих подій в Британії та загалом турбулентності в Європі: коли між собою ворогують важливі суспільні групи, коли відбувається дуже багато насильства. В Україні певним відповідником цих подій є козацькі виступи проти шляхти. Як каже той же Тімоті Снайдер, Хмельниччину можна вважати «протореволюцією» — протодемократичним антимагнатським рухом. Коли Гоббс описує свій суспільний договір через тип держави, йдеться про часи, які потребують величезного контролюючого впливу.
Наступна теорія — це теорія Лока, на основі якої пізніше народжується американська демократія. Лок каже, що суспільство можна організувати на раціональних принципах: треба послуговуватися розумом, треба розподіляти владу через різних аґентів — тобто вже відходить від ідеї «держави-левіафана».
Третій, кого згадує Володимир Єрмоленко, — це Жан-Жак Руссо, який описує людину як про добру істоту, котра має повернутися до свого природного стану. Ми маємо справу з зіпсованою людиною в зіпсованому становищі, і всі суспільні виразки випливають з цього. Тому треба повернутися до нашого кращого природного стану.
Українською постаттю, котра теж описує суспільний договір періоду Жан-Жака Руссо, є Григорій Сковорода. Він ословлював, що найважливішим для людини є самопізнання: своїх меж, своєї природи — і розуміння своєї природи, наповнення її активною дією. І для нього це є щастя. А добре суспільство — це співдружність людей, які перебувають в постійному процесі пізнання себе.
Чи можна це вважати внутрішньою міграцією, що має в наш час вже дещо негативну конотацію та асоціюється з ескапізмом та відмовою від активної дії? Сковорода це каже в період занепаду Гетьманщини. Можливо, це єдина дія, яку можна реалізувати в момент такого катастрофічного занепаду того світу, яким був занепад Гетьманщини.
Цими сюжетами хочу зауважити, що наша ідея про суспільний договір є великою мірою наслідком наших історичних і суспільних обставин. Тобто, це не якась Богом дана ідея, яка є незмінною і притаманною тільки конкретній нації. Це щось таке, що формується і має процесуальний характер, залежить від великої кількості обставин, в яких перебувають суспільство і конкретна людина.
Як суспільний договір відображається в культурі та мистецтві
Загалом, в терміну «культура» є багато визначень. Але якщо звести їх до спільного знаменника, культура — це спосіб структурувати, описати й побачити світ. Це те, що дозволяє нам взаємодіяти зі світом. А мистецтво є тим, що дистилює культуру. Можна сказати, що мистецтво дорівнює чутливості: воно дозволяє нам зрозуміти, з чим ми живемо та як ми живемо, в який спосіб ми є людьми.
Митець — це, метафорично, сейсмограф і посилювач. Це дуже чутлива одиниця — той, хто захоплює слабо помітні суспільні сигнали й здатний їх посилити та показати через художній твір.
Це стає дуже очевидно, коли відвідуєш виставки сучасного мистецтва. Коли заходиш в галерейний простір, з художніх робіт бачиш, що саме є «больовим нервом» цього суспільства: що його тривожить, про що воно замислюється, де є суспільна дискусія і в чому полягає суспільний конфлікт. Саме тому мистецтво не є розважальним каноном. Воно може мати розважальний аспект, може бути приємним, цікавим, захопливим. Але це тільки побічна функція.
Мистецтво дозволяє побачити, яким є (або був) суспільний договір для певної спільноти. Суспільний договір — це така річ, яку не можна охопити повністю «тут і зараз». Це щось, що можемо зрозуміти ретроспективно, коли стан вже закінчився, коли можемо бути відсторонені від ситуації. Набагато легше зрозуміти, яким був суспільний договір, постфактум через мистецький твір, ніж зрозуміти його зараз.
Художній твір — це те, що резонує з духом часу і духом суспільства. Постфактум він може вже не так відчуватися, але відкривати щось з минулого. В такому випадку мистецтво стає або симптомом, або засобом діагностики.
Коли намагаюся подивитися на себе, як на свідка якихось художніх процесів за останні 30 років, усвідомлюю, що нічого не розуміла про мистецтво 30 років тому. І це не тому, що чим довше живеш, тим більше в тебе накопичується досвіду і маєш ширше поле для інтерпретації. Річ у тім, що ти не можеш зсередини розуміти якихось ситуацій.
Подивимося, наприклад, на найважливіші теми 1990-х в таких авторів, як Арсен Савадов, Олег Голосій, Олександр Ройтбурд, Андрій Сагайдаковський. Ці художники здебільшого працювали з двома темами: сексуальність і подолання обмежень та розмаїтих табу. Тому що люди, котрі творили мистецтво в 1990-х, великою мірою реагували на ситуацію, з якою вони мали справу в 1980-х — період жорстких обмежень, контролю за творчістю і собою як людиною. Це були важливі, цікаві й актуальні теми 1990-х років, а твори того часу були дуже контроверсійними — навіть з сучасної точки зору. Вони долали табу, були на межі або, часом, поза межами пристойності. В тодішньому мистецтві було набагато більше образів насильства, ніж ми готові зараз прийняти. В 1990-х ти міг робити все, що завгодно, найбільш неможливі речі — й ніхто цього не помічав. Це був час величезної травмованості, коли люди мало і слабо реагували на шокуючі елементи. Це була реакція на репресивний світ 1980-х.
Про 1990-ті ми говоримо як про світ дуже гнучких і плинних обмежень, правил і взагалі якихось кордонів. В цей час можлива Києво-Могилянська академія, яка народжується саме через величезну гнучкість меж. І водночас народжується український олігархат — те, що нині ми називаємо «імперією Ріната Ахметова».
Це все народжується з одних умов, і коли ми дивимося на художній твір ретроспективно, можемо побачити, якими були ці умови. Як функціонувала ця спільнота чи суспільство, яке зробило можливим такі неможливі речі.
Про що говорить сучасне нам мистецтво
Мистецтво зараз говорить про війну. Це досвід більший, ніж будь-що для всіх нас, і це, безумовно, першочергова тема.
Але як ми говоримо про війну? Тут помічаю таку річ, яку для себе називаю автентичністю. Це коли намагаєшся дуже глибоко і дуже чесно сказати щось про себе. Це може бути дуже відверта розмова про своє соціальне походження або про свою недосконалість. Про те, щоби показати свою рану. Оця здатність бути беззахисним, мені здається, зараз присутня, як ніколи раніше.
Ще одна річ, яку теж бачу в мистецтві зараз, — розмивання кордонів між фікцією і реальністю. Візьмемо «Паляницю» Жанни Кадирової: це невеликі скульптури, зроблені з закарпатського річкового каменю, який виглядає, як невелика хлібина. І в цьому проєкті є багато шарів сенсів.
Перший очевидний сенс — саме слово «паляниця». Жанна створила ці роботи навесні 2022 року, коли було багато жартів про те, що за вимовою слова «паляниця» можна виявити російські ДРГ.
Другий шар — суспільство, яке пережило Голодомор, для якого хліб має величезне значення. Хліб взагалі асоціюється з чимось теплим і дуже домашнім. Та водночас ми бачимо, що це — камінь: щось, що є точно не їстівним і загрозливим. Це гра між близькістю, м’якістю, теплом, затишком і загрозливістю.
Також пам’ятаємо, що річковий камінь на Закарпатті — це символ екологічних викликів і проблем. Тобто третій шар — це також розмова про екологічні загрози. І ці всі шари сенсів концентруються в цих невеликих скульптурах.
Таких інтервенцій і творів, де межа між реальністю і художністю розмита, є багато. Мені здається, це теж є знаком часу і свідчить про певну згоду всередині суспільства. Принаймні, так це виглядає, коли знаходимося всередині процесу. Можливо, за 20 років, коли подивимося на ці мистецькі твори ретроспективно, я так само зможу сказати, що було важливим щось інше. Але зараз бачу саме це.
Фото: Антон Сорочак
