Серпневий Івано-Франківськ став тим містом, де мистецьке об’єднання MemoryLab Ukraine презентувало публіці, скажімо так, незвичну для пересічного франківського глядача театралізовану подію «Синя борода» — виставу-дослідження, виставу-синтез.
Її ідея об’єднала вісім мисткинь/перформерок з восьми міст: Києва, Харкова, Львова, Дніпра, Тернополя, Херсона, Бахмута та Миколаєва. Аня Потьомкіна, Маша Вишедська, Вікторія Рома та Іра Лоскот — художниці; мультидисциплінарну мисткиню Алісу Єпіфанову цікавлять містичні аспекти буття та енергетика людини; Катерина Музика, Дарина Федина і Ганна Ярмоленко — акторки/перформерки.
Режисерка вистави — Соня Слюсаренко, перформативна тренерка — Оксана Погребенник, композитор — Максим Йосипенко, відеорежисерки — Діана Дерій та Кріс Войтків.
На пресконференції, що передувала події, підкреслили: її стрижневою темою є «дослідження пам’яті роду» учасниць, а метою — спроєктувати це розуміння на «мапу колективної пам’яті України XX-XXI століть через оптику жіночого досвіду».
Куратори проєкту несподівано чесно окреслили коло літературних джерел, спільне читання яких дало старт «Синій бороді». Це «Отруєні пейзажі» Мартіна Поллака, «Криваві землі» Тімоті Снайдера і світовий бестселер Клариси Пінколи Естес «Жінки, що біжать з вовками».
Власне, це читання, як зрозуміли гості пресконференції, і було першим етапом реалізації проєкту. Другим стало спільне перебування мисткинь на Гуцульщині, у Верхньому Вербіжі. А, власне, саме творення «Синьої бороди» склало третій етап.
Результат цього складного шляху глядачі побачили на піддашші у франківському середмісті, що пахло свіжою деревиною, натякаючи, що мапи пам’яті найкраще креслити на природі, серед дерев і каміння. Креслити там, де тече вільна вода, без запаху шампуню та гелю для душу.
Можливо, саме вільні води гуцульського краю вплинули на те, що вистава почалася і закінчилася під знаками водної стихії. Почалася відеорядом з жінкою, що ритуально єднається з річкою, а закінчилася обмиванням акторками одна одної.
Можливо, це був медитативний обряд очищення. Можливо, ми бачили маніфестацію жіночої солідарності, у якій вода відокремила світ мокрих жіночих рук від сухого пилу брутальної чоловічої цивілізації. Можливо також, що мисткині таким чином передали нам послання автора «Отруйних пейзажів»:
«Водойми, річки, озера, навіть ставки завдяки своїм природним властивостям наче створено для того, щоб усувати зрадливі сліди… Вони дозволяють перетворити себе на спільників. І, головне, вони мовчать, як та могила із приказки. Таємниці, анонімність жертв вода береже краще, ніж будь-яка суша».
У цьому разі «Синя борода» — це змагання з водою як з могутнім і безвинним спільником безпам’ятства, спільником катів і тиранів, котрі воліють, щоби про їхні злочини забули. Змагання зі всіма потоками, що протидіють фіксації, не дають можливості зупинити те, що ми для себе визначили як «рідне», «важливе», «щасливе». А ще це вперте викликання з темряви того, що час, вода і вологість не знищили, не встигли знищити.
У коді першої історії викликають пам’ять колективного тіла, що невпинно еволюціонує. У другій — пам’ять про прапрадіда Петра, що заплатив за свою самобутність званням «ворог народу», висилкою на Соловки та спочинком у твердому північному ґрунті. В третій на виклик із темряви випливає райське місце в Карпатах, де можна сховатися від безжальної реальності, у четвертій — отруєне місце, дача, збудована на руїнах знищеного села. П’ята історія розповідає про те, що родова книга, якій було призначено викликати з темряви, кульгає на праву ногу. Шоста і сьома оповідають про темряву насилля над тілом.
Моторошно, могильно, мордорно.
Чому раптом «Синя борода»? Що спільного у цієї середньовічної романської казки, літературно обробленої Шарлем Перо, з цими сімома українськими креативними й сценічними «дослідженнями пам’яті роду», виконаними у XXI столітті під час війни за збереження нашої ідентичності? Відповідь можна знайти у згаданій книзі Клариси Естес. Американська психоаналітикиня пише:
«Казки на зразок “Синьої бороди” розповідають, що робити з жіночими ранами, які ніяк не припинять кровоточити».
І дійсно, всі ці історії оповідані жінками. У всіх цих історій питомо жіночий голос. І у всіх, без винятку, згадуються/обігруються рани, патології та каліцтва. У першій — розірване лоно, у другій — покручені судомою кінцівки, у третій згадується відібраний голос, у четвертій — роздуте черево, у п’ятій історії з’являється така собі блудна права нога, що ніяк не може знайти під собою землю. У шостій йдеться про переповнений слиною рот, а у фінальній історії патології й рани утворюють ціле сузір’я: тут і власноруч вирвані зуби, і відірване вухо, і глибокі шрами, і травмовані пальці на руках і ногах. А родзинкою на усьому цьому «торті болю» — тисячократно згризені нігті. Акторка, pro sancta veritate artis, відгризає їх просто перед глядачами — і кидає на сцену.
Деякі з глядачів при цьому виходять з зали. Залишають піддашшя, йдуть сходами до базової поверхні міста. Хтось з них бурмоче собі під ніс: «Сирий матеріал».
Але ж MemoryLab нас попереджали: це — вистава-дослідження, вистава в русі. А така не претендує на deep frying. Навіть на середнє просмаження не претендує.
Зрештою, ти толеруєш, розумієш і приймаєш все, пам’ятаючи інші слова пасіонарної юнґіанки Естес:
«Усі ці історії — це лезо інтуїції, полум’я пристрасного життя, подих говорити те, що знаєш, сміливість не відводити очей від того, що бачиш; це — запах дикої душі».
Ти припускаєш, що дослідниці родової (плюс колективної народної) пам’яті намагаються дістатися її глибин не через тексти сімейних листів і не за допомогою гендерно викривлених родинних книг або ж альбомів з тисненими палітурками.
Вони йдуть до червоно-чорної темряви минулого через біль і пам’ять своїх тіл. Через пошуки у своєму єстві нічних енергій нескореної й всезнаючої Богині. Йдуть отруйними ландшафтами Поллака, кочують тими споконвічно залюдненими землями, ґрунти яких насичені наспіх похованими трупами, невідомщеною кров’ю та священною сіллю, що її не донесли до вівтарів, розсипали полями, городами та байраками.
Дійство від того втрачає абстрактність, і наче насичується плинною матерією, неспокійними речовинами, живою плоттю.
Режисерка і сценаристка «Синьої бороди» Соня Слюсаренко підтверджує це припущення:
«Ми зосередилися на питанні тіла й тому, чи може бути колективна пам’ять виражена як живий організм, який дихає, мутує, постійно змінюється».
Відповідно, на сцені будується «сукупне тіло» нації, частинами якого і були батьки, дідусі, бабусі, прапрадідусі, прапрабабусі мисткинь з MemoryLab. І ті, які померли на засланні, серед війн і під час Голодомору, і ті, котрим пощастило прожити відносно довге життя, побачити своїх урбанізованих онуків та онучок і залишитися в їхніх кольорових спогадах про втрачений сільський рай.
Це тіло народжується та еволюціонує на самому початку вистави. Спочатку це жінка, яка вилуплюється, немов з первородного яйця, з капронового кокона, а відтак — група акторок, що виконує такий собі «танець творіння» колективного тіла, яке стає все складнішим та еластичнішим і, зрештою, наповнюється сердечним ритмом.
І пульсує в ньому, повідомляючи світові: «Я живу. Я ускладнююся. Я борюся. Я пам’ятаю».
А далі з кожною історією це символічне тіло все більше і більше вкривається шрамами. Нехай також символічними, але від того не менш реальними.
«Ваш глибокий шрам — це двері, ваша давня-предавня історія — теж двері», — каже нам авторка «Жінок, що біжать з вовками». А ще у «Синій бороді» незримо присутні двері до тієї забороненої кімнати, де маніяк з аквамариновим волоссям на підборідді тримав тіла своїх замордованих дружин. Вісім мисткинь шукають ключа від тих дверей.
Здається, вони знають, що відвідини таємної кімнати є необхідною частиною ініціації. Що без занурення до істинної Темряви неможливо подолати ту хижу істоту, яка живе у кожній жіночій душі. Неможливо вигнати звідти того тисячолітнього зачаєного скорпіона, ту невиразну чорну постать, яка нависає над суверенною жіночою волею з часів споконвічних.
У таємній кімнаті, кажуть, мешкає злий дух патріархального минулого. Відвічний ворог Богині, відвічний вбивця Дикої жінки. Саме він, цей дух, живить диктаторську владу, наснажує насильницькі воїнства, розгортає залізні імперські крила над жіночими душами вільних народів. Вистава-дослідження у своєму заглибленні до Темряви неминуче зустрічає двері його кімнати.
І зупиняється перед ними.
Фото: Олександр Галущак
