Франківський Драмтеатр — один з найпомітніших культурних осередків Франківська. У розмові з театрознавицею Іриною Чужиновою режисер, а також директор і художній керівник театру Ростислав Держипільський розповідає про новий сезон, роботу театру, зміну репертуару через велику війну і ставлення до нової драми.
У цьому сезоні театр заявив одразу 12 нових постановок. Коло авторів вражає розмаїттям — Вільям Шекспір, Мігель де Сервантес, Фрідріх Шиллер, Ірен Роздобудько, Жан-Поль Сартр, Іван Нечуй-Левицький.
Можеш розказати, як відбувається процес планування репертуару зсередини — хто обирає, чому обирає?
Планування відбувається абсолютно по-різному. Очоливши театр, зрозумів, що такого рівня, такого масштабу в нашому місті та області він — єдиний. Відповідно, він має задовольняти смаки й потреби різних прошарків населення.
Чесно скажу, мені подобається лиш один вид театру, яким займаюся як режисер. Але як директор театру — не можу собі дозволити моностиль. Бо інакше потрібно йти з цього великого театру і займатися приватно тим, чим хочу особисто. Тому це «різнобарв’я» — свідомо заплановане.
Цей сезон для мене є власним підсумком — очолив театр 15 років тому. Так склалося, що і для мене особисто, і для театру закінчився певний період, до чого ми йшли, до чого я персонально чесно йшов. У якийсь момент навіть відчув, що далі не цікаво робити те, що вмію, — думаю, життя надто коротке, аби витрачати його на повтори. Тому в мене було щось на кшталт особистої кризи, такого перехідного етапу.
Були думки залишити і режисуру, і керівництво театром. Не тому, що погано виходить, а просто інколи треба давати дорогу іншим.
Думав про це тільки з добрих міркувань. Бо бачив приклади, на жаль, ми всі їх бачили, коли керівники театрів створювали його, підіймали на вершину — і потім успішно топили, бо не йшли вчасно.
Тобто 12 вистав — це таке подолання кризи роботою?
Насправді ні, не у кількості справа. Розумів, що нам треба щось змінити. Звісно, можемо далі їхати на «Гуцулці Ксені», на виставах за творами Марії Матіос, які дуже люблю. Але розумів, що і для мене, і для колективу потрібна нова сходинка. Зокрема тому й відбувся оцей порух до співпраці з європейськими режисерами.
Ми напрацьовували це довго. Намагався їздити на шоу-кейси, зокрема в Литву (до речі, зараз теж туди збираюся). Були у Франції, коли у нас працював головним режисером Жуль Одрі.
Усвідомив, що це правильний шлях: коли наші українські реалії можуть побачити люди звіддаля, в цьому разі — з-за кордону. Вони по-іншому дивляться на нас чи на нашу класику. Чи навіть через їхню класику — на наші реалії. Тому, слава Богу, почали сходитися пазли й ті гачки, які закидав раніше. Вони спрацювали. На жаль, можливо, спрацювали зокрема і через повномасштабну війну, тому що Україна опинилася у фокусі уваги. Але передумови до цієї співпраці закладалися набагато раніше.
Зрештою, ти сама мені розповідала, що одна з концепцій національного театру може бути — концентрація найкращих режисерських сил країни, як зробив Аудроніс Люга, коли очолював Національний театр у Вільнюсі.
Відповідно, національний театр повинен репрезентувати стан театрального процесу на рівні країни, а не закриватися в собі.
Звісно, у нас весь час виникають якісь перепони: війна і коронавірус, початок повномасштабного вторгнення… Дякувати Богу, що він мені це дає: не боятися когось запрошувати, не лякатися, коли приходить хтось сильніший за мене. Давно казав всім режисерам, які кращі (до речі, це теж прикольно: дивитися, хто переможці чи ті, хто проходять у фінал фестивалю-премії «ГРА»), аби вони у нас ставили. Тоді в національному театрі буде відображений реальний стан мистецького процесу країни. І ось зараз, дякувати Богу, все сходиться. Тому в новому сезоні є закордонні режисери, і я запрошую режисерів, які є лідерами в Україні. Окрім цього сезону, якщо Бог дасть ще надалі, то вже маю домовленості з іншими українськими режисерами.
А щодо формування репертуару… Можу щось закидати як ідеї, в мене є якісь побажання. Щодо закордонних режисерів: мій меседж їм був, що нарешті ми — і я зокрема (ніколи не кажу, що я якийсь інакший в цьому плані) — позбулися колоніальних наративів, які нам впихали століттями, а ми вірили й жили ними, про «вєлікую русскую культуру», літературу, драматургію, Достоєвського, Чехова і всіх, всіх, всіх. Я так само був інфікований усім цим. А про те, що відбувалося поруч, ми не знали. Або знали, але дуже мало.
Підкреслюю, що я це кажу про себе насамперед. Я — середньостатистичний культурний діяч, годі й казати про тих людей, які не дотичні до культурного поля аж так. Моє завдання, аби через театр знайомилися з культурою, з літературою, драматургією, театром інших сусідів. Виявляється, у них є дуже круті тексти. Навіть оцей монолог Конрада із «Дзядів» Міцкевича, який у нас не такий відомий, — здається, що це про мене, про моє життя, про те, як митець шукає і падає, розмовляє і з Богом, і з дияволом. Підозрюю, що таких крутих матеріалів у інших культур є дуже багато.
Тобто прошу режисерів думати передусім про їхні національні літератури. Не завжди це збігається. Але завжди, відколи став директором, питаю режисерів: який матеріал вам просто хочеться поставити? Деколи це збігається з моїми очікуваннями, деколи — ні. Якщо режисер пропонує різні варіанти, обираю на свій погляд той, який якнайкраще пасує нашому театру. Цей сезон — бажання знайомитися з сусідами. Українських режисерів і надалі буду просити, щоб це був паритет з українською літературою та драматургією.
На наступний сезон хотілося, аби було більше української сучасної драматургії. У нас це одна з найважчих ланок, яку ніяк не можемо подолати.
А чому не можете?
Не знаю, чому… Якщо йдеться про мене особисто, то, мабуть, не до кінця щось розумію в сучасній українській драматургії.
Але відповім як режисер та директор. Вже мав розмову, скажімо, з режисером Максимом Голенком, який вміє працювати із сучасними п’єсами, — чекаю на його пропозиції. Готовий зробити спільний воркшоп з драматургами та режисерами (знаю, що Національна спілка театральних діячів України має подібний формат шкіл), аби пробити цю стіну та створити кілька п’єс. Усвідомлюю, що і мені особисто, і нашому театру потрібно подолати цю планку. Це те, що бачу своїми завданнями.
Якщо повернутися до кількості: чому 12? Бо саме стільки домовленостей спрацювали. Ще у нас працює Назар Панів як штатний режисер, і я теж ще не покинув режисуру.
Чи це добре для творчого стану колективу? Десь по-доброму навіть заздрю і дуже тішуся за акторів, бо багато хто з них — мої учні й ті, хто прийшов з інших курсів. Так чи так, вони вже стали одним цілим з цим театром: з ким їм доводиться працювати, з якими режисерами, з якими творами.
Дуже цікаво, коли кожний режисер відкриває в акторові щось нове. Вони стають творчо багатшими для наступної роботи. Тобто вже бачу, які класні результати це дає. Ще раз хочу наголосити, що для мене немає самоцілі, аби в нас просто був закордонний режисер. Придивляюся, вивчаю, що це за режисери, наскільки вони будуть корисними для нас.
Хоча, знаєш, до кінця прорахувати це неможливо. Це у математиці два на два — чотири, а в мистецтві, як правило, — ні. Тому це — шлях.
Добре, а чи можемо проаналізувати заплановані вистави через тему чи проблему? Бо, як на мене, сучасна українська драматургія стає потрібною там, де з’являється потреба озвучити сучасні теми. Звісно, в класиці їх подеколи теж можна розчути. Тож про що говоритиме театр з глядачами?
Ясна річ, що всіх режисерів, яких запрошував, намагався м’яко наштовхнути, щоб це було суголосно з сьогодні. Бо в нас іде війна, не можемо вдавати, що нічого такого не відбувається, — і ми живемо, як живемо.
Змусити не можу. Але, наприклад, навіть в тих виставах, які ставляться, тему війни в Україні неможливо оминути. Скажімо, Міхай Тарна, який буде ставити «Дона Кіхота», казав, що думає про цей твір у контексті війни в Україні: про лицарство — є воно чи немає; про ідеалізм; про героїв, які зараз є.
Тобто розумію, що більшість речей, які з’являтимуться в нашому репертуарі цього сезону, будуть про війну.
І «Кайдашева сім’я» — теж про війну. Не буду все розповідати, але що ми втратили колись, чому маємо зараз такий результат? «Кайдашева сім’я» саме про це. В українському театрі це завжди канонічна комедія «на посміятися», тим паче — твір зі шкільної програми, тому в мене є бажання переосмислити цей матеріал. «Макбет» Маї Клечевської точно буде про війну — в шекспірівському сюжеті вже є військовий конфлікт.
Якщо йдеться про Сартра «Мертві без поховання», то можу трошки заспойлерити, бо прем’єра вже невдовзі. Ми з режисером довго вибирали щось литовське. Раптом він запропонував саме цей твір, і я зрозумів, чому. Загалом вважаю, що це класно: через класичні твори, які були написані колись, шукати сенси — сьогодні. Цей твір Сартра — про Другу світову війну і окупацію Франції, зокрема про колаборантів. Режисер і сценограф, приїхавши в Україну, побули тут, почули сирени повітряної тривоги — і запропонували іншу сценографію, що буде нагадувати зруйнований амфітеатр. У пам’ять про всі зруйновані театри.
Для нас це вже стало буденністю, бо звикаємо жити з цими втратами, а вони бачать це все гостріше.
Якщо Бог дасть мені поставити Шевченка, то цей автор — це ж символ Революції гідності, тому вже зараз знаю, що останніми словами вистави будуть: «…І на оновленій землі врага не буде супостата». Так, на «оновленій землі», бо ми зараз проживаємо очищення. Ми самі та наша земля, яка, на жаль, зазнає величезних втрат і руйнувань. Ось так.
Про Ірен Роздобудько: скажу чесно, не знаю, як там буде резонувати сьогодення, але воно все одно пробиватиметься, тут, власне, було бажання… Завжди намагаюся збалансувати репертуар, щоб актори були максимально задіяні. Це данина нашим старшим акторам.
Намагаємося зрозуміти, які є актуальні теми в суспільстві, крім війни. Мені здається, однією з таких є тема людей поважного віку, які залишаються самотніми. І вона досі актуальна. Сказав Назарові Паніву: пошукай щось таке.
Мене ця тема також стосується: батьки в певний момент починають потребувати уваги й підтримки, але є твій робочий графік і ритм життя… Плюс, є набагато важчі ситуації, коли не просто доводиться скасовувати якусь поїздку, а геть змінювати стиль життя. Власне, Назар запропонував цей твір, де не просто літні люди, а актори. В нашій професії вік — дуже болюча тема, ти знаєш. Бо це про людей, які мали славу, але наприкінці життя залишаються на самоті.
Зараз час говорити про війну з героїчним пафосом, підкреслюючи позитивні картини майбутнього, — «врага не буде супостата». Але війна загострює або створює нові соціальні проблеми, які пов’язані з приватним і публічним життям. Насилля в сім’ї, радикальні настрої в суспільстві, через високу міграцію — руйнування родин, втрата близьких на війні, діти, які опинилися без опіки… Можна довго перелічувати.
Чи передбачаєш, що театру доведеться порушувати й ці складні теми? Говорити про негативні наслідки війни?
Так, це дуже важливо, дякую за питання. Прекрасно розуміємо, що вже зараз є багато наслідків війни, а протягом наступних десятиліть їхня кількість тільки збільшиться, тому що вся нація травмована. Спостерігаю зараз тут, у Франківську, два паралельні світи. Один — це люди, які брали участь у бойових діях, які втратили родичів на війні, або яких війна безпосередньо зачепила в інший спосіб і для яких це трагедія, вони живуть в цій трагедії. Другий світ — це ми, яких, слава Богу, це не так ще торкнулося — відносно інших. І ось я йду і розумію, що йдуть люди по різні боки вулиці — і це таке роздвоєння суспільства. І це триватиме, це не може просто минути.
Тому вважаю, що театр може бути, ми намагаємося бути сильною терапією. Мали спробу у виставі «Інтерв’ю з Богом» якось зачепити це питання, бо співпрацюємо з громадською організацією «Родини загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська» (ще у квітні 2023 року там було 200 членів, а зараз вже вдвічі більше). Театр може докладатися до заліковування цих душевних ран. Також співпрацюємо із психотерапевтами — вони кажуть, що театр може бути одним з найсильніших інструментів терапії.
Однак для того, щоб одужати, потрібно захотіти, попросити про професійну допомогу і прийти до лікаря. Ти знаєш, що не кожен це робить. А в театр ходить більшість. Завдяки прямим асоціаціям люди можуть побачити себе в героях на сцені, і за півтори-дві години, проживши ці долі, можуть вилікуватися.
Є ще така цікава річ. Спілкувався з практикуючим психотерапевтом, він розповідав про методи, за допомогою яких працює з пацієнтами, — це ті ж методи, які використовую з акторами над створенням образу. Вони згадують своє минуле, пишуть біографії, шукають психологічні особливості свого героя. Тому театру обов’язково потрібно думати над тим, як працювати з травмованим суспільством. Ось тут, мабуть, будуть потрібні саме сучасні п’єси, які рефлексують актуальні події, які містять нові знання і нові здобутки цивілізації. Ставлю тут для себе знак оклику — аби цього на сцені з’являлося більше.
Ти казав, що мав відчуття завершення певного етапу для театру — і для тебе особисто, і що було досягнуто певного рівня. А чим би міг виміряти цей успіх або ці досягнення?
По-перше, мабуть, тим, що наш театр, кажу вже без зайвої скромності, в контексті Франківська й області зайняв одне з ключових місць. І це правда, це вже дані опитувань, люди одне одному його рекомендують. Про нього знають всі. Наших акторів і мене впізнають в усіх магазинах та на базарах. А це значить, що ми зуміли зачепити різні прошарки суспільства.
Звісно, це величезна відповідальність. Чудово це розумію. Відповідальність мистецтва взагалі є високою, адже важливо, що ми «сіємо» в душі людей, яку людину формуємо. Тому розумію, що за ці 15 років зроблена велика робота.
Якщо йдеться про мапу України, про наш театр теж багато хто знає. І ми гастролюємо багато, і до нас приїжджають. Наші актори є зірками кіно, їх знають в усій Україні.
Добре, популярність — як один із критеріїв успіху. Чи є інші?
Те, що в нас дають згоду ставити відомі режисери з України та з-за кордону. Бо запросити можна будь-кого, але актори можуть не впоратися. Вважаю, що зараз, крім популярності, трупа нашого театру — одна з найсильніших в Україні. Про це кажуть усі. Режисери, які у нас працюють, теж вражені рівнем акторської майстерності.
Що ще сказати? Не знаю…
А ти відчуваєш конкуренцію? Бо коли кажеш «найкращий»…
Один з найкращих
… один з найкращих, то маєш враховувати ситуацію конкуренції. У Франківську немає другого національного обласного театру. Тому чи відчуваєш конкуренцію як таку, чи вона тобі потрібна і якщо потрібна, то для чого?
Якщо йдеться про Франківськ, то, порівнюючи масштаби театру, зрозуміло, що конкуренції немає. Намагаюся сам собі створювати конкуренцію. Сам собі створювати, в позитивному сенсі, бар’єри, висоти, які маю долати. Ти знаєш, люблю цю думку: якщо не рухаєшся вперед, ти деградуєш.
Якщо йдеться про всю Україну, то, звісно, конкуренція є. Я ще не в тому стані, аби її не помічати. Та якщо у когось з’являється щось гарне або краще — тішуся цьому.
Загалом вболіваю за театр як такий. Тому не реагую: «От, десь краще, а в мене гірше!». Чи це мене стимулює? Може стимулювати. Аби я не зависав, аби я не розслаблявся. Тоді починаю думати…
Дуже хочу вчасно піти з театру. Але це можна по-різному робити. Можна просто перейти в іншу роль. Скажімо, піти з режисури, бути просто менеджером, займатися організацією життя театру. Мені це теж подобається. Віднедавна помітив також, що радію за акторів, якщо у виставах інших режисерів у них роботи кращі, ніж в моїх спектаклях.
У театрі заздрість і хвороблива конкуренція вбивають людину. Це жахливі речі. То Бог у мене це забирає. Але здорова конкуренція має залишитися. Є хороша думка, якою зі мною поділилась акторка Наталя Половинка: порівняння ріже енергію. Тобто треба розуміти всіх, але робити своє.
А якщо йдеться не про театральний, а про культурний контекст міста, чи відчуваєш конкуренцію за аудиторію, яка ходить на інші події? Чи ці аудиторії перетинаються?
Чесно скажу, була одна така дивна річ, коли тільки приїхав у Івано-Франківськ, і потім теж: тут існували розрізнені тусовки.
Тепер розумію, чому. Багато хто не ходив у той театр, яким він був 15 років тому. Теж колись не знав, що відбувається поряд. Одне з завдань Стратегії міста, яку ми створили разом із «Промприлад.Реновація» та «Теплим Містом» — об’єднати ці різні простори. Хоча, звісно, на сто відсотків ми цього не можемо досягти, але намагаємося.
У нас з’явився «Ваґабундо» — гордість міста, ще один магніт, де збираються люди з різних тусовок. Ми з ними також тісно співпрацюємо, ходимо одне до одного в гості. Здається, нарешті почав з’являтися баланс.
Точно можу сказати, що є і невдоволені. Спробую дуже м’яко ословити: це ті місцеві митці, з якими у нас не збігаються погляди на мистецтво. Просто вже перестав звертати на них увагу. Але вони ображені, чому не запрошуємо їх до співпраці. Намагаюся пояснити, що це не наш формат.
У репертуарі театру є кілька вистав з локального контексту: «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича або «Гуцульське весіллє» за книгою Володимира Шухевича. Екзотизація — один з інструментів колонізації, перетворення локальної культури в ерзац і сувенір. Як встановлюєш для себе ці межі дозволеного?
Зауваж, що ці вистави ставлю тільки я, тобто це моя персональна історія передусім.
Розумію, що це, швидше за все, моя надмірна любов до свого коріння, яке мене живить. Якщо повернутися до трилогії за творами Марії Матіос — «Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки» — то в ту мить знайшов письменницю, яка писала про те, що хвилювало мене, про складні моменти в історії нашого краю. Моїм завданням було розповісти про це зі сцени — не плакатно, не «в лоб», власне, як це і є у творах Матіос.
Якщо мова йде про «Гуцулку Ксеню», то це була данина композиторові Ярославу Барничу, який до Другої світової війни працював у нашому театрі диригентом. Це такий осучаснений сценічний варіант, спроба іншими очима подивитися на гуцульську традицію.
Якщо брати вистави за Шухевичем «Коляда та й плєс» і «Гуцульське весіллє» — на мою думку, це якраз спроба деколонізації пам’яті про себе. Тому що радянська влада знищила гуцулів, їхню культуру поставили на конвеєр народних промислів. Тобто автентичне вбивали. І ці дві вистави — моя спроба повернутися до джерела. На сцену ми винесли те, що гуцули самі не знають. Бо вони пам’ятають XX століття як час репресій, коли гуцулів вивозили з їхніх земель і вбивали. Тому це, з одного боку, данина тим, кого з нами вже немає, а з іншого — внутрішня потреба передати ці знання далі. Але навіть те, що було в ХІХ столітті, ми реально вишукували й те, що самі гуцули не пам’ятають, бо майже нічого не збереглося.
Тому не вважаю, що це якась «гуцулізація». Хоча розумію, що збоку так може виглядати. Просто такий збіг, що я гуцул. Мене виховували баба з дідом, чисті гуцули. Змалечку говорив тільки гуцульською говіркою. Цю мову знав завжди, а літературну українську вчив потім. У 6 класі батьки забрали мене до себе у Чернівці й жахнулися, що я не розумів української мови. Коли вступив на акторський у Львові, мова і вимова були одними з найбільших моїх проблем.
А ще збіг — це територія. Ми найближчі до гуцульської культури навіть географічно. В Європі, до речі, теж є подібні практики: коли локальна культура відтворюється один в один — такий опір глобалізації та уніфікації.
А як така любов до своєї культури тоді поєднується із бажанням ставити Достоєвського? Вибач, не можу не запитати про репертуарні плани театру буквально у переддень повномасштабного вторгнення, адже наступною прем’єрою був заявлений «Ідіот».
Власне, це ось про знищення і про зомбування. Багато-багато років нам казали, що та культура — найкраща у світі. З іншого боку, приховували інші зразки, в яких, будьмо чесними, багато з того вже існувало. Ось буквально зараз у нас вийшла прем’єра «Підступність і кохання» Фрідріха Шиллера в постановці Івана Уривського, і подивіться на леді Мілфорд — це ж взагалі Настасья Філіповна, один в один. Таких речей було дуже багато.
Наше свідомо зробили «шароварним», навчили думати, що це щось недолуге. Як пояснює театрознавиця Ганна Веселовська, був сформований такий кондовий стереотип про «театр корифеїв» — забрали знання про живих людей, залишили «бутафорію» в поганому розумінні цього слова. І значить п’єси її теж «бутафорські».
Тому маємо усвідомлювати, яка величезна відповідальність на всіх без винятку інституціях, які займаються вихованням, навчанням, які впливають на суспільство. Та ж відповідальність і на медіа. І на владі, яка визначає вектори державної політики. Нарешті маємо шанс сьогодні сміливо, без жодних застережень, з усвідомленням, що йдеться вже про рівень нашої безпеки й виживання, формувати нову доктрину і створювати нові наративи — чесні, правдиві, демократичні.
Ти щойно розповів, що говорив гуцульською говіркою краще, ніж українською літературною. Але Достоєвського ти читав в оригіналі? Де ти вчив російську?
У дворі, в Чернівцях, коли був школярем, — це завжди було багатонаціональне місто. Ось тобі приклад: коли вчився в музичній школі в Чернівцях на вулиці Ольги Кобилянської, в мене було двоє найближчих друзів — Алік і Мар’ян. Алік був єврей, Мар’ян — поляк. І на вулиці ми завжди розмовляли тільки російською мовою. В школі теж вчили російську інтенсивніше, ніж українську — не всім класом, а поділеними групами.
Тому говорив і писав російською дуже непогано. Це зараз розмовляю російською смішно, бо забувається…
Дякую за відвертість. Повернімося до театру і заявлених планів. Окрім вистав, ти анонсував шоу-кейс і Шекспірівський фестиваль. Як пояснюєш доцільність проведення таких подій саме зараз? Ні безпекова, ні економічна ситуації не є сприятливими. До того ж суспільство все більш радикально реагує на витрати не на фронт.
Тоді почну з кінця, а потім поясню, що маю на увазі. Маємо бути готові після перемоги впевнено зайняти ключові позиції у європейському та світовому культурних просторах. Власне, вже маємо цим займатися.
Українська нація зараз платить непомірно високу ціну, тому програти потім просто не маємо права. Бо вакантні місця або відкриті можливості миттєво займають інші, а точніше — росіяни. Ворог нікуди не зникне. Тому маємо максимально мобілізувати всі сили, аби бути конкурентоздатними.
Звісно, завжди кажу, що ті речі, які робимо, мала б робити держава, зокрема, Міністерство культури та інформаційної політики України. Але, на щастя, хоча б маємо фестиваль-премію «ГРА», який проводить Національна спілка театральних діячів України…
Але держава — це ти.
От тому і сказав, держава — це я. Чому маю від когось щось вимагати? У мене є моя прекрасна команда, ми, дякувати Богу, мали досвід організації та роботи на міжнародних фестивалях «ГогольFEST» і «PortoFranko», набралися зв’язків і знань.
З Шекспірівським фестивалем — мені прийшла ця ідея. А якщо з’явилася ідея, то вже не можу її не реалізувати, бо виходить, що Бог подарував мені її, а я такий лінивий, що не спромігся втілити. Шоу-кейс — це важлива річ для стимулювання процесу. Ми, дякувати Богу, тилова область, тому можемо запросити до себе в гості. І хочу наголосити, що не для себе красивих ми це робимо.
Ти ж розумієш, що з-за кордону гості можуть не приїхати, тому це ризик для шоу-кейса.
Так, це ризик. Але хтось все ж таки приїде. Треба пробувати. Для українських фахівців це теж може бути і цікаво, і корисно. До того ж буде пілотний варіант, будуть помилки, які треба буде врахувати надалі. Це все про те, що потрібно бути готовим вже. Потім, ми це робимо не на голому місці. Інтерес до українського театру формують сьогодні багато людей.
Так само як з Шекспірівським фестивалем — ми вже зайшли на продуктивний діалог із мережею шекспірівських фестивалів і домовилися, що будемо запрошувати директорів цих фестивалів, аби вони бачили для себе потенційних учасників. У нас є попередня згода від них на приїзд в Україну. Також хочемо влаштувати презентацію їхніх фестивалів, бо один на інший геть не схожий. А ще будемо запрошувати шекспірознавців. Тобі добре відомо, що Майк Добсон, директор Шекспірівського інституту в Бірмінгемському університеті, вже був у нас під час повномасштабного вторгення і до того — не маю сумнівів, що він приїде. Величезна трагедія для всіх нас смерть Майї Гарбузюк, театрознавиці, деканки факультету культури та мистецтв ЛНУ імені Івана Франка, яка б найкраще з усіх могла взяти на себе наукову частину, але будемо старатися і зробити це в пам’ять про пані Майю. Вона дуже хотіла, аби цей фестиваль з’явився в Україні. Тому в мене немає сумнівів, що це треба робити — попри все.
Не буду сперечатися з тими, хто говорить, що фронт передусім. Це правда. Але ми переможемо тільки всі разом, тільки коли кожен на своєму місці буде працювати на країну. Бог поставив мене сюди, тож мушу робити все, аби Україна була знаною у світі, аби ми мали потужний голос і репутацію. Бо російська пропаганда діє зокрема й засобами мистецтва, і досягає цілей, викривлюючи свідомість європейців.
Ти згадував про Стратегію розвитку міста. Знаю, що цей документ готувався ґрунтовно і доволі тривалий час. Хочу уточнити, яке місце культури й театру в цьому документі?
Ми активно були залучені у створення Стратегії, власне, я координував роботу групи, яка напрацьовувала саме культурний напрямок. Не так давно презентували своє бачення для інших стейкголдерів. Якщо дуже коротко, то наша ідея полягає в тому, аби Івано-Франківськ перетворився на місто фестивалів. Але це вже точно після перемоги. Про що йдеться? Буквального щомісяця в місті має відбуватися фестиваль. А, скажімо, у вересні відбувається один масштабний мультидисциплінарний фестиваль, який презентує різні мистецтва. І це створює «туристичні магніти», відповідно — позитивно впливає на інфраструктуру міста та економіку.
Але у Франківську досі немає такої потужної мистецької інституції, недержавного артцентру, який би зміг це все об’єднати. Тому одне із завдань — це консолідація зусиль різних гравців, встановлення робочих горизонтальних комунікацій. Це величезна робота, розрахована на цілий рік, і, відповідно, її потрібно буде організувати.
Формула «маленьке місто — великий фестиваль» давно успішно працює в Європі. Але, крім вигід, це створює і певний дискомфорт для місцевих жителів — сміття, шум, безпекові питання і далі за списком. Чи враховували ви ці ризики, а головне — чи місцева громада була долучена до обговорення цієї концепції?
Звісно, ми проговорювали ці ризики. З нами працює Євген Глібовицький, який є фахівцем зі створення подібних стратегічних документів розвитку. Муніципальна влада є одним із ключових гравців, тому намагалися ці ризики врахувати й передбачити рішення. Зрештою, фестиваль буде все ж таки не цілий місяць тривати, тобто буде зона відпочинку для місцевих мешканців.
Але скажу, що той досвід, який мали з такими масштабними фестивалями, як «PortoFranko» і «Карпатський простір», місцевим подобається. Все ж таки тут такі люди — гуцули, які люблять двіжувати й набуватися.
І повторю, що на етапі втілення концепції ми повернемося до розробки чіткого плану дій під кожен ризик.
На завершення розмови: якою відчуваєш свою публіку? Чи міг би описати? Це різна публіка на різних виставах? «Солодка Даруся» 15 років вже збирає аншлаги, це означає, що вже по колу дивляться.
По-перше, це публіка, яка росла, створювалася, формувалася і рухається разом із нами. 15 років тому все виглядало геть по-іншому, було дуже складно. Глядач, як правило, «їсть» те, що йому дають і дуже швидко звикає до чогось легкого, що не треба довго «пережовувати». Ось така публіка була тоді, інша не ходила, але для цього були об’єктивні причини. Ми почали тоді змінювати цей стан речей.
Так, був «Занадто одружений таксист» Рея Куні, з ним до нас прийшли інші глядачі. Але потім вони сходили й на «Солодку Дарусю» Марії Матіос. Коли з’явилася «Енеїда», розумів, що це ще один етап для нас. Вийшла «Слава героям» Павла Ар’є і Стаса Жиркова, яку хтось зрозумів, хтось ні. Але люди почали ходити в театр. Тобто глядачу не байдуже.
Багато дали також фестивалі, цей вихід з зони комфорту, розширення уявлень, який буває театр поза містом. Власне, тому маю такі великі надії на цей культурний складник Стратегії розвитку міста, бо це важливий рушій суспільних змін, те, що дає нову «точку зборки».
Є досі скарги від тих, хто хоче щось «простіше», щось розважальне. На щастя, їх не більшає.
Я вже думаю, може, якось по-іншому треба комунікувати про вистави… Сумління трохи гризе, що частину публіки позбавив отого, що не треба «пережовувати». Але знаю, що більшість нам довіряє, мені довіряє. Намагаємося відкрито спілкуватися.
Розумію, що багато вистав цього сезону — це не «Гуцулка Ксеня», тобто не будуть мати комерційного успіху. Та якщо помилюся, буду найщасливішою людиною у світі. Якщо не ускладнювати, то почнеться деградація, і ми — театр і публіка — станемо нецікаві одне одному. А зараз це — взаємна любов.
Всі фото: Франківський Драмтеатр