15 червня в Івано-Франківську завдяки онлайн-кінотеатру Takflix відбувся показ українського фільму «Безславні кріпаки», де Тараса Шевченка зіграв актор з Івано-Франківська Роман Луцький. З Романом ми поговорили про роль Шевченка, роботу під час повномасштабної війни й розвиток театрального життя у місті.

Як ви доєдналися до команди «Безславних кріпаків»?

Продюсер Юрій Мінзянов надіслав мені сценарій за рік до запуску проєкту. Сценарій був іншим. Потім пішли наступні версії сценарію, він змінився. Режисер Роман Перфільєв хотів, аби я зіграв — він бачив перед собою мене. 

Як би ви описали свою роль у фільмі? 

За рік чи за два до цього фільму я працював над картиною «Тарас. Повернення», де зіграв друга Шевченка — Мацея Мостовського. Режисер Олександр Денисенко, напевно, половину свого життя, якщо не більше, вивчає Шевченка, їздив по його стопах. Він зібрав всіх акторів і десь години три розповідав нам, хто такий Шевченко. 

Саме у цьому фільмі його риси теж є. Тобто це була людина, а не Шевченко, якого ми пам’ятаємо зі школи, — старий дід в каракулевій шапці. Ніхто тоді не ходив у каракулевих шапках та жупанах, Шевченко одягнувся так для фотографії. Це була, швидше, фрикова поведінка. Він був живою людиною зі своїми слабкостями. Тому в цьому персонажі є щось від натурального Шевченка. Але це не те, до чого звикли ми.

Вас можна назвати активно затребуваним сучасним українським актором, але яка ситуація з роботою зараз, під час повномасштабної війни? 

З роботою в театрі все добре. А щодо роботи в кіно і серіалах, то якось все відновлюється. 

Не можу казати, чи якісь речі правильні, чи неправильні, тому що суспільство розділилося на дві категорії. Одні заявляють, що не потрібні зараз художні фільми про війну — тільки документальні. Інші, навпаки, — що треба конвертувати все те, що зараз переживаємо, у художні фільми. Вважаю, до цього треба ставитися обережно. 

Від дуже багатьох проєктів я відмовився, наприклад, від серіальних. Власне, з цієї причини: якщо зніматися в художньому кіно чи серіалі про війну, то треба бути дуже обережним та перебірливим, бо, на жаль, в нашій індустрії ще залишилося дуже багато людей, які працювали з російським матеріалом. А він не є найкращої якості. 

Нам треба рухатися вперед — дивитися Netflix, які формати там пропонують. Свого часу пострадянські країни орієнтувалися на Росію, а Росія в «мильних» серіалах, де все передбачувано, — на Латинську Америку. Це — рух в нікуди. 

У мене «висять» три проєкти, однак вони закордонні. Один з них уже запускається. А тут я знявся в одному мінісеріалі. 

До вторгнення дуже перебирав ролями, чого не можу сказати про колег — там було заробляння грошей, і неважливо, якою мовою. Якщо дивитися з такої перспективи, то я втратив багато грошей, але я зараз — «чистий».

Хоча у 2012 році був проєкт, де працював російською мовою, — байопік «Параджанов». Мені пропонували українською, але не хотів змішувати, бо не люблю, коли всі говорять російською, але є один «українець».  

Розкажіть детальніше про майбутні проєкти. 

Поки що розказати не можу. Але один у Литві, два — у Польщі. 

Де вам цікавіше працювати й розвиватись — у кіно чи театрі? 

Не можу це порівнювати. Раніше, наприклад, ще до Революції гідності, дуже хотілося в кіно. Поїхав у Київ, мені сказали: «Ромо, вчи російську і, може, десь там будеш грати». 

Завжди хотів зніматися, ще від інституту. Але тоді був тільки театр. А потім, коли прийшло кіно, якось я розсмакував. Може, на той момент було цікавіше зніматися в кіно: там все динамічніше, постійно змінюються люди, нові команди, нові проєкти. А потім у мене в житті сталася одна дуже крута вистава, де реанімував любов до театру. 

Чим якісніший продукт у театрі, тим більше хочеться там працювати, бути до нього дотичним. Мені здається, наш театр зараз рухається у правильному напрямку, де ми будемо працювати з європейськими режисерами. Режисерка вистави «Дзяди» — Майя Клечевська з Польщі. Це вже моя з нею друга вистава. Слава Богу, знайшов режисерку, яка мене відкриває як актора. Нам комфортно працювати удвох. Сподіваюся, це не остання робота з нею. 

Робота в кіно — одна любов, театр — інша.

У Франківському драмтеатрі все, як на конвеєрі, на потоці. Так, ми у формі, а для акторів це дуже круто. Але зараз треба переорієнтовуватися на якість. Мені здається, наш театр рухається в тому напрямку. 

Що це була за вистава, яка реанімувала вашу любов до театру?

Це був «Гамлет» у Польщі, де я пройшов кастинг. Мене в Україні по-іншому бачать, ніж бачить та ж польська режисерка Майя Клечевська. І це на руку нам обом. 

Чи є українські режисери (кіно чи театру), з якими ви б хотіли попрацювати? 

Вони є, але я не буду персоналізувати. Це все залежить від матеріалу, наскільки режисер гнучкий. Наприклад, чи дає він робити правки. Якщо йдеться про кіно, то залежить і від продюсерів. Два роки тому мені пропонували роль в серіалі «Хвороба» — це були наші сценаристи, які пишуть російською, а перекладають українською. Я, як носій української, це відчуваю. Під час переговорів сказав, що хочу мати право пропонувати зміни режисеру. Вони відмовилися: мовляв, так написано.

Сподіваюся, що це буде налагоджуватися. Зрештою, після вторгнення з’являється більше носіїв української мови. 

Працювати з українськими режисерами можна. Головне, який матеріал, наскільки в цього режисера розв’язані руки і як ми домовимося, що будемо робити.

Як би ви загалом описали акторське, театральне життя Франківська? Наскільки воно цікаве і дозволяє активно розвиватись, враховуючи, що у нас дуже мало театрів?

У Франківську воно цікаве та бурхливе. 

Людина в професії ніколи не стоїть на місці: вона або прогресує, або деградує. Немає такого, що ти стоїш. Те, що в деяких акторів виходів на сцену буває і 20 на місяць (а в мене раніше так і було), дозволяє тримати себе у формі. Це — як тренажерний зал. Наші актори готові прокинутися — і відразу грати виставу. 

Добре, що ми зараз відмовилися від російської літератури й будемо відкривати для себе інші зразки західної літератури, будемо запрошувати звідти режисерів.