Проєкт «Спрага» — це індивідуальна мистецька рефлексія художника Олександра (Олеся) Базюка на тему війни та її впливу на різні аспекти нашого існування: від психоемоційного прожиття до адаптаційних патернів побутового виживання. Оксана Квітнева відвідала відкриття проєкту у Франківську.
Її можна й хочеться торкнутись. А ще почути. Ретельно роздивитись. Навіть охопити спостереженням спотвореного відображення в старовинному трюмо, що розмістили в малій виставковій залі Підземного Переходу «Ваґабундо». Цей інтимний предмет інтер’єру є місцевим, як і автор мистецького проєкту «Спрага» — художник Олесь Базюк.
Усе, що в синтетичній «Спразі», — це добірка. Колаборація людей, емоцій, артефактів, інформації, що їх збирали по країні. Місця відвідин, у певному сенсі, стереотипні. 500 кілометрів — лише тут, Заходом, Франківщиною й Тернопільщиною та їхніми понівеченими часом і бездіяльністю храмами. Як кода — Львів, де вже понад 20 років творить уродженець Луганська, графік Євген Григор’єв, автор відео та фото з експедицій. І звідти ж — Мар’ян Пиріг, що з гурту «Пиріг і Батіг». Марʼян теж художник, але у «Спразі» він — музикант, автор аудіосупроводу до мапінгу віджея Glow’а. В глядацькій стійці перед дзеркалом — ліворуч.
Праворуч — село Благодатне. На плакатних світлинах воно, звичайно, не єдине. Там все, що вразило й закарбувалося впродовж блукань Півднем: Запорізькою, Миколаївською та Херсонською областями. Саме там знайшлося одне з численних Благодатних — деокуповане село на Миколаївщині, в якому зараз благодаттю геть не пахне. Там є вулиця Миру, на якій його ніколи й не було, зазначає на відкритті проєкту Олесь Базюк.
У рамках індивідуальної стипендії від Українського культурного фонду Олесь Базюк разом із дружиною Інною та згаданим Євгеном Григорʼєвим упродовж трьох місяців здолали чотири тисячі кілометрів, аби не сфальшувати. У планах було знайти артефакти для майбутньої експозиції:
«У Херсоні — зібрати зрізи пластів ґрунту, який залишиться після сходження води внаслідок підірвання Каховської ГЕС (“спрага” — в трактуванні “спрага до води”); у Харкові — відібрати речі повсякденного вжитку, які люди залишили в місті, покидаючи його і рятуючи власні життя (“спрага” — в трактуванні “спрага до життя”); на Івано-Франківщині — відвідати закинуті церкви, щоб знайти полишені елементи релігійної культури (для зображення “спраги духовної”)».
Привезли зі своєї експедиції оригінали страшної краси. Констатують: зрешечено все, навіть кухонна терка пошкоджена снарядом. Тут вона й висить — для наочності масштабів руйнувань. Фото передають ідеальну тишу — поміж уламків ракет, якими всіяна земля. Та портрети лагідних собак, які вимушено природним чином боролися з наслідками розкладання людських тіл. Є тут і спогад про господиню одного з песиків-людоїдів, сповнену оптимізмом відбудови жінку. Як же ж інакше: вдома найкраще. «Ще б тиждень там побути, — каже Олесь, — допомогти хоч трохи».
Проєкт «Спрага» — не про війну. Він про людей і потребу в спілкуванні, що дає наснагу вистояти, протистояти тій абсолютній руйнації, а також — силі безглуздої агресії, що висушила спрагле річище Дніпра та принесла на його місце суміш глини з коксом — бруд пониззя лівої притоки, Мокрої Московки. Тамтешні «марсіанські» краєвиди пересохлої ріки — на виставці в тебе за спиною, в люстерку. Але вони осяжні: потріскана фактура ґрунту — піднята з дна та з мінімальним втручанням оформлена у раму. Цю землю дуже хочеться полити й освіжити. Напоїти.
Чи відчинити клямку дерев’яного паркану з Благодатного — за ним же хтось живе. Є хтось живий (?).
Зрештою, хтось ховається й за монументальними розписами костелу XVIII століття на Галичині, як і за написами на його стінах, орієнтовно 40-річної давнини: «ІгорВітяВаня». Щоби зняти штукатурку з цим автографом відвідувачів покинутої культової споруди, авторові проєкту «Спрага» довелося згадати всю школу реставрації. «Це було непросто, але вдалося», — ці слова Олеся Базюка стосуються не лише згаданого фрагмента експозиції, але й усього проєкту «Спрага» загалом.
«Спрага» — про відмінності. Між тими, хто руйнує свідомо, та тими, хто це робить невтручанням. А що вціліє наприкінці?
Надія. Її дарує світло — те, що ловили на усіх інсталяційних об’єктах. Якщо не природні бліки, то штучно запущені по них радісні «сонячні зайці» з люстерок, без яких тут — нікуди. Відблиски, схожі на сакральні розписи чотирикрилих серафимів у костелах, — один із ключових елементів відеомапінгу Сергія Glow’а.
Сяйво об’єднує. Зокрема й усі відеофрагменти, зафільмовані у подорожі Євгеном Григор’євим і змонтовані у «псевдодокументальне» кіно. Настроєве, з відображенням. Але, щоби відчути всю напругу, потрібно віддалитись від трюмо та увімкнути музику.
У навушниках лунають добре знайомі звуки — це LANGSAM 9M27K композитора й музиканта Романа Григоріва, який виконав соло на каркасі російського касетного снаряда 9М27К від РСЗВ «Ураган» у супроводі камерного оркестру. Музичний супровід направду унікальний. І весь матеріал, не вміщений у проєкті, врешті, — теж: його ж назбирали у кілька разів більше. Там є свідчення людської «спраги» з її відбитками, котрі, модифікуючись, зринатимуть в проєкті надалі.
А поки всі товчуться біля дзеркала. Колись таке було у кожній хаті — наші бабусі й матері робили в них «іконостас» із фото близьких і важливих подій. У «Ваґабундо» тут «підвісили» світлини з проєкту «Спрага» для усіх охочих. Перед люстерком стоїть прозорий глек з водою — джерело «сонячних зайчиків» і втамування спраги.
Фото: Євген Григорʼєв
