Монографія франківської дослідниці Ірини Матоліч «З історії українського мистецтвознавства: становлення, провідні особистості, наукові установи, навчальні заклади, сучасні проблеми» є одним з перших досліджень, що вичерпно описує мистецтвознавство в Україні.
Цю книжку ви можете прочитати в бібліотеці post impreza, а тут ми публікуємо уривок розділу «Українське мистецтвознавство у період середини — другої половини ХХ століття».
Перед тим як розглянути стан та розвиток мистецтвознавчої науки у період незалежності України, нам слід звернутися до її передісторії, а саме до становища, в якому опинилася наука в період правління в нашій державі радянського тоталітаризму, а також назвати імена провідних науковців цього часу.
Під час влади більшовизму мистецтвознавство, як і інші гуманітарні науки, мало виразний політично-кон’юнктурний підтекст, подекуди навіть відіграючи роль агента каральних органів, де мистецька критика була своєрідним ритуалом. Художники та історики мистецтва змушені були підлаштовуватися під ідеологічну парадигму, в якій роль національної традиції трактувалася тенденційно, відбувалося маніпулювання історичною пам’яттю. В текстах більшості видань чітко простежувалися використання ідеологічних штампів. методологічні вимоги до публікування матеріалів лише позитивного характеру із наголосом на відродженні та розквіті українського мистецтва саме в радянський час.
Запроваджений владою метод соцреалізму сформував принципово нове мистецтво, зробивши його залежним від замовників — партійних політиків. Художні критики були обмежені у своєму праві на свободу творчості, їм забороняли висвітлення питань як з історії мистецтва, так і з його сучасного стану, що могли посприяти розкриттю історичної повноти процесу художнього розвитку. В тогочасній науці заохочували поверховість, стереотипність банальних оцінок, політичну кон’юнктурність. У багатьох випадках критики змушені були уникати «гострих кутів», а отже, тон їхніх рецензій, критичних оглядів, проблемних статей ставав переважно компліментарним.
У таких умовах наукові монографії, присвячені окремим митцям, писали за офіційно визначеним стилем — їх характер був суто оглядовим, позбавленим конкретики й детального аналізу мистецьких явищ. На думку іноземних учених, рівень таких праць не був високим, і це, на жаль, породжувало у світі думку про другосортність українського мистецтвознавства, що впродовж ХХ століття пройшло доволі складний етап у своєму розвитку, адже вочевидь залежало від змін суспільно-політичної системи та соціокультурного клімату країни. У різні періоди критика одних і тих самих мистецьких явищ могла набувати різного, іноді навіть прямо протилежного забарвлення.
Однією з рис радянського мистецтва була пропаганда ідеалізованого реалізму, а також свого роду обожнювання «вождів» та героїв системи. Утверджений репресивними методами соцреалізм проголошувався єдиним та обов’язковим для всіх радянських художників творчим методом, що передбачав зображення ідеалізованої дійсності, а тому поняття художнього образу стало головною категорією естетики. Цей метод затьмарював усі інші мистецькі напрями, нівелюючи пошуки нової пластичної мови.
Варто відзначити, що критиці цього періоду були властиві чітка структуризація, поділ видів і жанрів мистецтва на важливі та менш значущі, дозволені для дослідження і не бажані. В цей час сформувалася своєрідна ієрархія жанрів, серед яких провідне місце належало тематичній картині та портретам «вождів», а визначальним став політичний підтекст. Політизація у сфері культури та духовних цінностей сформувала низку культів і міфологічних уявлень: культ «вождя», культ героїчної колективної праці заради загального блага, пропагування винятковості соціалістичного ладу. Панівною у цей час була орієнтація мистецтва на «народність», що передбачало простоту художньої мови та зрозумілість для мас.
Як зазначено у статті О. Новицької, мистецтвознавство повинно було зберігати баланс між дозволеним і забороненим, між новаторством і збереженням традицій. Оскільки ця межа була тонкою, то й критик мистецтва опинявся в хиткому становищі, адже мав бути обережним у своїх висловлюваннях, щоб раптом не похвалити заборонене, не дослідити недозволене, не вийти у своїх оцінках того чи іншого мистецького явища за визначені ідеологією межі.
Практично не публікували матеріали про художнє життя української діаспори в країнах Європи й Америки, а згадки про їхню творчість свідомо вилучали з наукового обігу.
Провідними центрами радянської мистецтвознавчої науки були Москва та Ленінград (нині — Санкт-Петербург), а саме Московський державний університет їм. М. Ломоносова та Ленінградський Інститут живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна. Переважна більшість вчених рад із захисту дисертацій з теорії та історії мистецтва проходили саме в цих закладах. Так, до складу спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій Московського державного університету їм. М. Ломоносова входили відомі російські мистецтвознавці: В. Василенко, М. Ільїн, Д. Сараб’янов та ін. Викладач спецкурсу українського мистецтва проф. В. Василенко перед захистом кандидатської дисертації львівського дослідника М. Моздира настійливо рекомендував йому: «Вы все свои изыскания должны писать и присылать к нам на русском языке. Потому что на украинском их никто здесь читать не будет». Ця сама рекомендація стосувалася пошукувачів з інших республік Радянського Союзу.
Московські дослідники вважалися в той час єдиними справжніми апробованими мистецтвознавцями, слово яких було останньою незаперечною інстанцією. Пізніше про це явище перед захистом своєї кандидатської дисертації у 1978 році писав мистецтвознавець М. Селівачов: «…в Києві захисти прикрили, докторів для них бракує, дисертацію доводиться перекладати російською мовою та їздити до них на поклон».
Яскравим прикладом індиферентного ставлення до українського мистецтвознавства та вітчизняних дослідників мистецтва, як зазначає М. Моздир, стала подія, що відбулась під час першої великої художньої виставки «Искусство — быт», організованої 1961 року в Москві у Центральному виставковому залі «Манеж», де було представлено декоративно-прикладне мистецтво з усього Радянського Союзу. Хоча в Україні у цей час працювало кілька дослідників українського художнього скла (В. Рожанківський, Ф. Петрякова), проте жоден з них не був залучений до виставки. Натомість на цю тему доповідав співробітник Інституту історії й теорії мистецтва при Академії мистецтв СРСР у Москві, хоча українські дослідники, природно, могли висвітлити предмет повніше.
Цікаво відмітити, що значні досягнення українського мистецтвознавства радянського періоду відбулись не завдяки, а всупереч панівній системі, чому сприяла багаторічна титанічна праця когорти провідних українських мистецтвознавців, які в складних умовах намагалися не лише плідно працювати, але й виявляти певну протидію насаджуваним соцреалізмом стереотипам.
Головне зображення: Георгій Сенченко. Сакральний пейзаж Пітера Брейгеля. 1988. Полотно, олія
